Анатолій Михайлов, один з очільників Укрінформу перших років Незалежності
В інформсупроводі Тузли Укрінформ зіграв чи не головну роль
12.04.2018 10:00 3288

Укрінформ продовжує серію публікацій, присвячених 100-річчю створення Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Історія Укрінформу могла б «потягнути» на чималий і водночас захопливий роман – драматичний, певною мірою навіть трагічний і водночас повчальний. 

Чимало з його очільників часів сталінщини пройшли через ГУЛАГ, репресії, були знищені фізично, отримавши клеймо ворога народу. Агентство вдруге народилося разом із українською незалежністю, пройшло через болісні трансформації, щоб бути на рівні нових умов, знайти своє місце у вітчизняному, європейському і світовому інформаційному просторі. Сподіваємося, що наші публікації, які багато в чому є не лише історією агентства, а й історією журналістики, будуть цікавими і корисними читачеві.

А наш сьогоднішній співрозмовник – один із колишніх очільників Укрінформу Анатолій Михайлов.

- Анатолію Івановичу, ви почали працювати в Укрінформі на початку 90-х. Чим тоді агентство було для журналістів? Як виглядало воно в інформаційному полі?

- Про діяльність агентства я знав чимало задовго до того, як прийшов туди працювати. Адже Укрінформ (за радянських часів агентство понад 50 років називалося РАТАУ) знали у кожному районі, місті, обласному центрі – скрізь, де були друковані видання. Спочатку через радіоефір, а пізніше на телетайпи редакцій щоденно надходили новини агентства, які газети оперативно ставили у черговий номер. З одного боку, це був офіціоз, матеріали з'їздів, пленумів, сесій, статистика різна. З іншого боку, частина цих матеріалів віддзеркалювала тогочасне життя країни.

В агентстві, наприклад, тривалий час видавався бюлетень «Панорама», який місцевим газетам був корисним, бо там були новини і науки, й техніки, і технологій. Міські та районні редакції підготувати самотужки такого типу матеріали просто не могли. Взагалі, обсяги матеріалів, які передавалися передплатникам, були величезними. У нас було передплатників понад тисяча. Тільки фотоматеріалів ми поширювали не менше 100 тисяч щороку. Частково це були фотографії, але надсилали й кліше пластикові. Ми мали на першому поверсі агентства цілий цех, де їх виготовляли. Потім все це відійшло в минуле, бо часи, технології змінилися.

У 1996-у році ми встановили перші комп'ютери, з'єднані з мережею Інтернет. Тоді ж група працівників пройшла відповідний курс навчання у Київському політехнічному інституті. Десь наприкінці 90-х сконструювали і створили власними силами комплекс для мобільної передачі інформації у цифровому форматі – фото, відео, текст. Він був одним із перших на території України.

Цьому сприяла ще й та обставина, що упродовж  90-х років я щороку їздив на масштабну міжнародну потужну виставку інформаційних технологій Ce-BIT у Ганновері (Німеччина). Це один із найвідоміших IT-форумів, тож я був обізнаний із досягненнями найновітніших інформаційно-телекомунікаційних технологій і знав людей, які в Україні в цій сфері плідно працювали. Частина з них активно сприяли реальній інтеграції агентства у світовий інформаційно-телекомунікаційний простір, створенню його веб-сайтів.

- Ви прийшли в Укрінформ фактично на зламі епох. Тут все – і здобуття незалежності, про яку, до речі, світ уперше сповістив саме Укрінформ, і руйнація старих цінностей, авторитетів, і гіперінфляція в десять тисяч відсотків. Як це переживали журналісти, які все життя працювали на державу? Як вони зрозуміли, що вони вже працюють в іншій державі? Ви можете згадати – були якісь моральні трансформації у колективі?

- Я згадую, коли Україна стала незалежною, то постало питання – що взагалі робити з Укрінформом. Як його фінансувати? Як його вписати, скажімо, в систему нормативно-правових актів держави? Річ у тім, що агентство з 1972 року позиціонувалося як інформаційний орган союзно-республіканського значення. Фактично воно було вмонтовано в систему ТАРС – Телеграфного агентства Радянського Союзу.

Вже у листопаді 1991 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову, якою повністю повернув Укрінформ у вітчизняне правове поле. Уряд затвердив  положення «Про Українське національне інформаційне агентство (Укрінформ)». У ньому, зокрема, зазначалося, що воно є центральним інформаційним агентством нашої держави, діяльність якого спрямована на всеукраїнську та зарубіжну аудиторію.

Документ окреслював головні завдання агентства. Наголошувалося, що свою діяльність по збиранню і розповсюдженню інформації Укрінформ здійснює не залежно від політичних і громадських організацій, орієнтуючись насамперед на державні інтереси України і керуючись принципами об'єктивного і всебічного висвітлення подій. 

- 90-ті роки, в принципі, це був старт незалежних медіа. Як почували себе державні журналісти, адже напевно і наступні уряди, які вийшли з радянської шинелі, любили тримати пресу «під нігтем», так? І чи не було в державних журналістів якоїсь такої трішки ущербності, що нас завжди будуть тримати на короткому повідку?

- Тут багато залежало від таких понять як совість, відповідальність, журналістська етика. На мою думку, більшість радянських журналістів, в тому числі й України, завжди прислухалися до думки колег, вболівали за справедливість, намагалися бути чесними і правдивими. А народ віддячував журналістам вагомою передплатою. Лише один факт: наприкінці 80-х років тільки по пошті українські передплатники преси отримували щороку майже 12 мільярдів примірників газет і журналів, виходило по 250 примірників на кожного жителя. До речі, сьогодні цей показник скоротився у 12 разів. 

Водночас і за часів незалежності журналістам доводилося забувати про свою честь і високу суспільну місію. Я, як і мої колеги, пережив той період, коли намагалися правити бал у вітчизняному інформаційному просторі так звані «темники». Ви їх пам'ятаєте?

- Так.

- Це були 2001, 2002, 2003 роки... Щотижня від соратників Медведчука, який тоді очолював Адміністрацію Президента України Леоніда Кучми, ЗМІ отримували директивні вказівки – що висвітлювати, про що мовчати, кого підтримувати, кого критикувати. Цим займалася спеціально набрана команда безпринципних інформаційних «диригентів». Вони навіть адресу електронну мали таку, яка відводила підозру від того, що ноги ростуть з Адміністрації Президента. Це – щоб тінь не падала на тогочасну владу, щоб формально вона чистою була. 

Ми, як правило, розуміючи і свою відповідальність і небезпеку певну, якщо це з'їзд якоїсь партії опозиційної, все одно давали, але давали в обсязі нормальної доцільності. Скажімо, пів-сторінки дали  – і все, Бог із вами. Але ми висвітлювали подію, не замовчували її. Не поспішали ми й «одобрямс» творити. Втім, з тих часів збереглися на наших веб-ресурсах архіви того періоду. І кожен бажаючий може відтворити його через наші матеріали і переконатися, що ми відповідально виконували свою місію національного інформаційного агентства. 

- А Укрінформ шанували, якщо говорити про кількість інтерв'ю VIP персон, істеблішмент, чи залишалось за державним агентством «право першої ночі», першого інтерв'ю, першого ексклюзиву? Було таке чи ні?

- Це дуже складне питання. Відповідь не на нашу користь. Якщо об'єктивно, руку на серце покладемо. Є у першої особи вибір: брати Укрінформ, наприклад, в якусь зарубіжну поїздку, чи Інтерфакс-Україна, чи Рейтерс. Представник Рейтерса висвітлював цю подію у всесвітньому масштабі, «Інтерфакс-Україна», який  пуповиною зв'язаний з російським Інтерфаксом, поширить відповідну інформацію принаймні у масштабі СНД. А наш представник здебільшого мав лише вітчизняну аудиторію. 

- А я вважаю, що відповідальний політичний менеджер ніколи не посуне державне агентство убік. Це за умови, якщо такий менеджер справді відповідальний. 

- Теоретично, це так. Але реально було дещо інакше. Я пам'ятаю, коли, скажімо, очільник Інтерфакс-України очолював прес-службу у Леоніда Кучми. І це теж потрібно було враховувати. Щоправда, після деякого періоду тертя, особливо нам палиці в колеса не ставили.

Було й так, коли наше агентство у деяких напрямах виривалося вперед. Згадується час, коли в агентстві з'явився підрозділ, який готував ділові новини. Очолював його Михайло Коломієць, на жаль, вже покійний. Перед цим від стажувався в Бі-Бі-Сі, де освоїв міжнародні стандарти подачі інформації. Згодом він став засновником інформаційного агентства Українські новини, яке працює й сьогодні.  

Структура агентства за період моєї майже 20-річної праці у ньому змінювалася кілька разів. Але завжди наші журналісти намагалися тісно співпрацювати з міністерствами, відомствами, їх керівниками, прес-службами. Від якості цієї роботи залежало й ставлення до нас. Якщо вона була ефективною – до нас, наших журналістів ставилися з належною шанобливістю. Професійний магнетизм, що не кажіть, – важлива штука. Той, хто мав справді ділові зв'язки, їздив і на міжнародні виставки, і в складі делегацій офіційних, і на олімпіади зимові й літні, інші зарубіжні спортивні змагання. Якщо ми не мали таких людей у деяких галузях, то певні теми просто випадали з наших новинних стрічок, а цього не можна було допускати.  

- Скажіть, ви казали, що комп'ютеризація почалася в середині 90-х?

- Так.

- Журналісти були готові? Тоді ж не в кожному НДІ стояли комп'ютери? Тобто, це була така диковинка трохи. Вони хотіли переходити на нову техніку?

- Я, наприклад, сповідував такий принцип: роби як я, отак. Цю нову сферу насамперед сам намагався опанувати. Це навіть дозволило мені по світу дещо поїздити, тому що мене брали, бо я міг замінити двох-трьох людей. Я був і знімаючий журналіст, і пишучий фотограф. І відео навчився робити.

Відносини з комп'ютером у журналістів Укрінформу починалися не так вже й просто. Були навіть такі моменти, коли я, спілкуючись з певним працівником, говорив: «Не навчишся працювати по-новому, вибудеш з пула президента чи прем'єра, замінимо тебе на людину, яка володіє новими технологіями». Як правило, такі аргументи стимулювали навчання. 

Згадується, як один журналіст поїхав за кордон у складі делегації Верховної Ради. Ми чекаємо інформації (йшлося про фото), а її немає. Аж по приїзду додому ми отримали відповідні матеріали. І відстали з передачею їх пресі на добу або й дві. Виявляється, що у цього репортера не було зв'язку з агентством через мобільний телефон. Але ж були й інші варіанти передачі інформації. Тож довелося оперативно «підтягнути» товариша і його колег у техніко-технологічному плані. І це пішло на користь справі. 

Знання техніки й новітніх технологій і мене виручали не раз. Згадуються події осені 2003 року, пов'язані з островом Тузла поблизу Криму. Саме тоді російська сторона без будь-якого попередження  почала інтенсивно насипати дамбу в бік цього українського острова. Десятки самоскидів цілодобово завозили на об'єкт щебінь і гравій, бульдозери тут же розрівнювали його. Дамба поступово наближалася до острова, де навіть прикордонної застави не було. Цікаво, що Москва нічого не пояснювала, заявляючи, що все це місцева ініціатива, тобто – Краснодарського краю. 

У ті дні уряд України провів термінову нараду з цього питання. Зокрема, вирішив направити на острів групу журналістів для висвітлення цієї проблеми. Мене призначили керівником тієї групи. У ній були журналіст і оператор від НТКУ, репортер від НРКУ.

Літаком ми того ж дня прибули до Сімферополя. Там до нас приєдналося ще кілька кримських журналістів. Вранці наступного дня добралися мікроавтобусом до Керчі, а звідти прикордонники доставили нас катером на Тузлу.  Кримські журналісти того ж дня повернулися додому, а наша група залишилася на острові. Для цього ми на вертольоті облітали й будівництво дамби, не порушуючи, звичайно, повітряний простір сусідньої держави. 

Згадалося, як ми проводили тоді фото і відео зйомку. Цьому заважали у першу чергу вібрації машини, особливо тоді, коли тіло торкалося її корпусу. Чітке і різке зображення просто не виходило. Водночас я звернув увагу на те, що коли просто стояти на ногах, не торкаючись ні до чого, то якість зображення вдавалося досягати – ноги працювали як амортизатори. Але тут виникла ще одна проблема – ілюмінатори вертольота були брудними, що теж не забезпечувало якість зйомки. 

Проконсультувались із пілотами. І вирішили відкрити десантні двері машини. Для цього оператора й мене пілоти про всяк випадок міцно прив'язали канатом до корпусу вертольота. Для безпеки ще й двері знизу «загратували» таким же канатом. Все це й дало змогу робити якісну зйомку. А ще пілоти піднімалися на висоту двох-трьох кілометрів, що дозволило «взяти» у кадр увесь острів, довжина якого досягає 5-6 кілометрів, ширина – метрів 500. Вдалося зняти не тільки острів, а й перспективу будівництва дамби. Ця зйомка нині зберігається на фотосервері агентства. Сподіваюсь, що ЗМІ використають її восени нинішнього року, коли відзначатиметься 15-та річниця конфлікту довкола Тузли.

- А інформацію ви передавали з комп'ютера? У вас був ноутбук із собою?

- Так. Ноутбук був, точніше – той комплекс, який я вже згадував. Втім, передавали повідомлення, фото, відеоматеріали і радіорепортажі не тільки про будівництво дамби. А там цікаві були моменти. Наприклад, для орієнтації, так би мовити, курсу насипання дамби російські топографи на Тузлі у певних точках поставили підпільно репери – такі фішки, пофарбовані спеціальною фарбою, щоб лазерними дальномірами вивіряти цей курс. Прикордонники знайшли тоді їх кілька штук. 

Щоденно ми передавали по кілька матеріалів. Зокрема, про те, на скільки метрів за добу просунулась дамба в бік України. Давали також повідомлення про навчання прикордонників на острові, які готувалися зустріти непроханих гостей. Зустрічалися з місцевими екологами, керівниками Керченського порту, навіть жителями Тузли. 

Давали ми також повідомлення про зустрічі наших прикордонників з російськими прикордонниками з метою прояснити і врегулювати неоднозначну ситуацію, яка могла перерости у конфлікт з небажаними наслідками. Усій цій роботі нам активно сприяв заступник голови Державної прикордонної служби України генерал Микола Коваль.

Матеріали нашої групи широко публікувалися у вітчизняних засобах масової інформації, потім цю тему активно підхопили зарубіжна преса, телебачення, радіо, Інтернет. Розголос пішов такий, що тогочасний президент Л.Кучма навіть перервав свій візит до кількох країн Латинської Америки й терміново повернувся на батьківщину, щоб зайнятися цією проблемою. 

Пам'ятається, він провів телефонні переговори з Володимиром Путіним, а потім і сам прибув на Тузлу. На той момент росіяни припинили будувати дамбу. Її кінцева точка зупинилася на відстані 101 метра від острова. Десь посередині наші моряки перпендикулярно до дамби поставили чималий понтон-баржу, яка й позначила українсько-російський кордон. 

За підсумками поїздки на Тузлу Л.Кучма провів у Керчі прес-конференцію для вітчизняних і зарубіжних журналістів. Л.Кучма тоді зазначив, що конфлікт довкола острова є проявом неповаги російської сторони до України. Не можна було, сказав тоді президент, починати будівництво цієї дамби утаємничено, без консультацій, погоджень. Адже мова йде про сусідні, братські держави.

Л.Кучма пропонував організувати регулярну поромну переправу між прикордонними регіонами. І водночас скептично висловився щодо будівництва моста у цьому регіоні між Кримом і Росією. Він заявив, що там таке болотисте дно, що жодної палі не заб'єш. Але, як бачимо, сьогодні цей міст будується. І таке враження, що події 15-річної давнини були своєрідною генеральною репетицією для сучасних подій. До речі, після уроків Тузли Леонід Кучма пізніше заявив таке: «Розраховувати ми можемо тільки на себе. Тільки сильна і дієздатна держава спроможна захистити територіальну цілісність і суверенітет країни».

- Але, повертаючись до знання новітніх інформаційно-телекомунікаційних технологій...

- Я був, можна й так сказати, фанатом зазначених новацій. У мене зберігається значна колекція оцифрованих фото-, відео- та аудіоматеріалів. Наприклад, день 22 червня 1941 року в мене представлено передачею радіо Берліна, яке вранці зачитало текст звернення А.Гітлера про початок війни з СРСР. Є й радіозвернення Молотова до радянського народу. І виступ Черчілля по радіо Лондона, у якому він заявив про підтримку Радянського Союзу в боротьбі з А.Гітлером, якого назвав монстром. І закликав увесь світ знищити агресора. На основі цих матеріалів я готував упродовж кількох років щомісячний ілюстрований аудіо-відеокалендар, яким цікавилися численні користувачі мережі Інтернет.

- Ви працювали у керівництві Укрінформу за чотирьох президентів, хто з них ставився більш шанобливо до державного агентства і розумів його вагу?

- Давайте прояснимо це питання. Коли Президентом обрали Леоніда Кравчука, він, скажімо так, користувався послугами нашого агентства як офіційного рупора. Щодо наших фотокореспондентів, то вони висвітлювали заходи з його участю, але власним, особистим фотографом він взяв знаного фотомайстра Василя Пилип'юка. Нещодавно Василь помер, на жаль. А коли Леонід Кучма очільником держави став, то спочатку користувався нашим фотосервісом 100-відсотково. А далі забрав від нас на штатну роботу в свою Адміністрацію А.Бовта, В.Соловйова. З урядом плідно упродовж багатьох років співпрацював наш провідний фоторепортер В.Репік.

- Ексклюзиви потрапляли вам?

- Потрапляли. А потім все це порушилося за часів Віктора Ющенка. Він теж своїх хлопців-фоторепортерів понабирав, які йому допомагали йти до президентства в період Помаранчевої революції, передвиборчої кампанії.

- От бачите, він не поставив на Укрінформ – і програв.

- Може, й так. А вже за Януковича я мало співпрацював з ним і його командою, тому що я в 2010 році пішов на пенсію з керівної посади, хоч ще кілька років співпрацював з Укрінформом. Сказав би й так: В.Янукович використовував стандартну схему співпраці з агентством. Схожу на ту, якою користувався Л.Кучма. Вони, мабуть, були однієї групи крові, дещо схожі за методами роботи. 

- Що вам вдалося, а що не вдалося на вашій посаді, чим ви пишаєтесь і що лишилося не реалізованим?

- Завжди хотілося, щоб більшість людей в агентстві складалася з сучасних журналістів мультимедійного зразка, які б, випереджаючи решту інформаційних агентств і служб, могли першими подавати інформацію в сучасних стандартах, щоб вона отримувала достойне поширення на вітчизняному і на світових інформаційних ринках. Сподіваюсь, що цього вдасться досягти у новому столітті діяльності нашого агентства. 

Олена Мігачова, Київ

Фото: Данііл Шамкін, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>