Держава не вважає Портнова ворогом, а громадяни - вважають
22 січня, у річницю загибелі перших Героїв Небесної сотні, телеканал ZIK у програмі «Hard з Влащенко» дав слово колишньому заступнику голови Адміністрації президента Віктора Януковича Андрію Портнову. Багато українців обурилися, долучилися політики, і в соціальних мережах спалахнула, як це зазвичай у нас буває, бурхлива, але несистемна, "розхристана", а тому малозмістовна дискусія, яку в нас, теж зазвичай, іменують енергійним і на межі цензури словом "срач". Утім, кожен такий “срач” - індикатор важливої суспільної проблеми.
Андрій Портнов – людина абсолютно чиста перед українськими правоохоронними органами. Вони не мають до нього жодних претензій у формі кримінальних справ, порушених проти нього. Відповідно, Андрій Портнов має всі без винятку права громадянина, даровані Конституцією України. Тоді чому взагалі має викликати такий масовий спротив його поява на ТБ? А він виникає, бо щоб там собі не думали правоохоронні органи, а безліч українців вважають Портнова (і не тільки його, тому далі інколи вживатимемо це прізвище у лапках) ворогом України. Зауважте, не особистим ворогом, не політичним опонентом, а ворогом країни, нації, держави. Відповідно, розмова з ним може бути тільки в дуже конкретному режимі – під протокол. Тоді й ТБ може підключатися.
Цілком згоден з колегою Євгеном Якуновим, котрий вважає Портнова принциповим брехуном та маніпулятором, від якого годі почути правду. Так, це цілком поважна причина, щоб ніколи не брати у нього інтерв'ю та запрошувати до телестудії. Однак, на жаль, такий підхід журналісти можуть застосувати до Андрія Портнова, але не до "Портнова", тобто, він не вирішує загальну проблему. Які з тих принципових претензій, які ми пред'являємо Андрію Портнову, не стосуються, приміром, Вілкула чи Рабиновича, Бойка чи Королевської, Мураєва чи Медведчука? До того ж, навіть погодившись, що Портнов, який живе зараз не в Україні, не може бути джерелом інформації для журналіста-аналітика, то як назвати таким самим неджерелом, приміром, депутатів Верховної Ради та лідерів української політичної партії, котрі займають не останній рядок у рейтингу симпатій українських виборців?
Маємо найголовнішу суперечність: українська держава не вважає "Портнова" ворогом, а значна частина громадян України – вважає. Держава, відповідно, не застосовує проти "Портнова" жодних законних репресивно-насильницьких дій, а громадяни України – застосовують. Тільки не репресивно-насильницькі, бо таких засобів у них нема (хоча окремі особливо нетерпимі до ворогів України індивіди цілком можуть до них вдатися), а ті, які доступні – різного роду бойкоти, громадський осуд, публічна критика, в тому числі із застосуванням нецензурної лексики. Суперечність істотно загострюється фактом відкритої війни, що її веде Росія проти України, в якій "Портнов", практично не маскуючись, воює разом з агресором і окупантом.
Вихід з цієї ситуації очевидний: треба, щоб переконаність більшості громадян у тому, що "Портнов" – ворог, якого слід, як мінімум, "нейтралізувати" (тобто, позбавити доступу до українського ТБ, аби він не вів ворожої пропаганди), поєдналася з відповідними правовими рішеннями та діями української держави. Поки таких дій держави нема, доти скандали а-ля “Портнов на ZIKу” періодично повторюватимуться. Згадайте, що всього за кілька днів до цього скандалу, з того ж таки телеканалу ZIK змушена була звільнитися ведуча Роксана Руно, бо не захотіла запросити до ефіру Віктора Медведчука (не останній з когорти "Портнових").
Якби держава офіційно визначила дії, до яких вдається "Портнов", ворожими, то питання про запрошення його на ТБ ніколи б не виникло. Образно кажучи, тоді "народ і партія" були б єдині. А доки держава вичікує, люди змушені діяти самі. Роксана Руно втратила роботу, бо всього лише рішуче висловила своє ставлення до Медведчука як до ворога України. Зробила, не дочекавшись цього від держави. Вона – неважливо, думала про це чи не думала, - по факту взялася одноосібно втілювати на ZIKу державну політику! І за це, звісно, постраждала. Її морально підтримали багато українців, включаючи частину політиків, але промовчала (точніше – не звернула уваги) українська держава.
І надалі кожен з українських журналістів, перед яким, як перед Роксаною Руно, постане необхідність самому, без участі держави, визначати, хто є ворогом української держави і власне ставлення до нього, змушений буде робити цей вибір: або робота, або громадянська позиція.
Юрій Сандул, Київ
