15 грудня. Пам’ятні дати

15 грудня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня, 100 років тому, в Україні було створено Генеральний Суд - найвищий судовий орган Української Народної Республіки.

Сьогодні ж в Україні відзначається День працівників суду, який було встановлено Указом Президента від 8 грудня 2000 року. Генеральний Суд УНР було створено на підставі Закону «Про утворення Генерального Суду Української Народної Республіки», прийнятого Центральною Радою в цей день. Цей судовий орган складався з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністративного, і виконував на території України всі функції, належні до того Правительствуючому Сенату в справах судових і в справах нагляду над судовими установами та особами судового відомства. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, яких обирала Центральна Рада на внесення Генерального Секретаріату. У тому ж Законі «Про утворення Генерального Суду» в загальних рисах йшлося і про прокуратуру – прокураторію. Розташовувався Генеральний Суд УНР у приміщенні «присутственних місць» на Софійській площі (вул. Володимирська, 15). 17 грудня 1917 року, продовжуючи розбудовувати власну судову систему, Центральна Рада прийняла Закон «Про заведення апеляційних судів», яким передбачалося функціонування трьох апеляційних судів - Київського, Харківського, Мелітопольського (або Одеського). Перше засідання Генерального Суду відбулося 15 січня 1918 року, а от апеляційні суди приступити до виконання своїх обов’язків лише наприкінці квітня 1918 року. Починаючи з лютого-березня 1918 року на території України діяли й військово-революційні та військові суди. 2 червня 1918 року повноваження Генерального Суду були продовжені до утворення Державного Сенату, до складу якого входили три генеральних судді - адміністративний, карний, цивільний. В лютому 1919 року міністром юстиції Дмитром Марковичем відповідно до закону «Про скасування Державного Сенату та утворення Найвищого суду УНР на підставі Закону Центральної Ради» фактично відновлювався колишній Генеральний Суд. Найвищий суд УНР складався з трьох департаментів: адміністративного, цивільного та карного, голови яких підпорядковувались Найвищому судді. Таким чином, не дивлячись на досить незначний час існування Центральної Ради, в Україні була створена власна судова система і велася робота, спрямована на забезпечення утвердження судової влади. У 2017 році сторіччя з дня утворення Генерального Суду Української Народної Республіки відзначається на державному рівні, відповідно до Постанови ВРУ від 22 грудня 2016 року. Разом з тим, до цієї дати приурочено початок роботи новосформованого Верховного Суду України.

Окрім того, сьогодні Міжнародний день чаю – поки що неофіційне свято в Індії, Шрі-Ланці та інших країнах-виробниках і експортерах чаю. Ідея відзначати «День чаю» виникла досить давно, але лише після обговорення на всесвітніх громадських форумах в індійському Мумбаї та бразильському Порту-Алегрі в 2004 і 2005 роках, вирішили відзначати 15 грудня Міжнародний день чаю. Цілком можливо, що невдовзі це свято буде відзначатися й на рівні ООН. Метою проведення Дня чаю є привернення уваги суспільства і політиків до проблем продажу чаю, становища працівників чайних виробництв, складнощів, що виникають у невеликих виробників у боротьбі з великими корпораціями, а також популяризація цього напою в світі. Мабуть, тому, що цілі свята мають значну соціальну і економічну складову, дата випала на 15 грудня, що прозоро натякає, що чайна галузь змушена боротися з безліччю проблем, які потрібно вирішувати зараз, аби це не призвело до подій, аналогічних тим, що відбулися 16 грудня 1773 року («Бостонське чаювання»). Також 15 грудня була прийнята «Світова Декларація Прав працівників чайної індустрії». Найбільш широко святкування Міжнародного дня чаю проходить в Індії та Шрі-Ланці, однак і такі країни, як Бангладеш, Непал, В’єтнам, Індонезія, Кенія, Малайзія, Уганда і Танзанія, будучи провідними світовими виробниками чаю, не залишаються осторонь цього свята.

Ювілеї дня:

185 років від дня народження Александра Гюстава Ейфеля (1832-1923), французького інженера-будівельника і архітектора. Народився в Діжоні. Закінчив Центральну школу мистецтв і ремесел в Парижі. Ейфелю не було рівних у проектуванні металевих конструкцій для залізничних мостів. У 1858 році за його проектом було побудовано залізничний міст через річку Гаронну в Бордо, в 1877 – міст через річку Дору в Порто (Португалія) з 162-метровою аркою. Проте весь світ знає Ейфеля як автора сталевої вежі, зведеної для всесвітньої виставки 1889 року в Парижі. Зведення вежі тривало два роки і два місяці, а коштувала споруда близько п’яти мільйонів франків (проект окупився швидко – за півтора роки). Її вага склала 7300 т., висота – 300 м. Вежа ще не була закінчена, коли в лютому 1887 в газеті «Le Temps» з’явився «Протест проти башти мсьє Ейфеля», підписаний Шарлем Гуно, Гі де Мопассаном, Александром Дюма-молодшим, Ернестом Мессоньє, Шарлем Гарньє та іншими видатними представниками культури Франції. Звичайно, пани з вишуканим смаком засудили «цей трагічний вуличний ліхтар», «…цей нікчемний скелет», «цю високу і худющу піраміду із залізних східців, цей гігантський незграбний скелет,… курйозну тонку фабричну трубу». Проте, нині мало хто уявляє собі Францію і Париж без Ейфелевої вежі.

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Костя Степановича Буревія (псевд. – Едвард Стріха; 1888-1934), українського письменника, публіциста і театрознавця. Кость Буревій народився в надзвичайно бідній родині, а тому зміг закінчити лише сільську чотирирічку. Подальшу освіту він здобув самотужки, переважно на каторзі та в тюрмах. Там він вивчив польську та французьку мови. Вперше звернув на себе увагу книжкою «Європа чи Росія. Шляхи розвитку сучасної літератури». У 1929 році переїхав до Харкова і показав себе як першорядний знавець і критик театру, літератури, мистецтва (видав монографії «Три поети» (про творчість Тичини, Семенка, Поліщука), «Амвросій Бучма», редагував монографії про художників Самокіша, Дмитра Левицького та театральні мемуари Саксаганського, Кропивницького, Садовського та ін.). Кость Буревій є автором пародій «Зозендропія», «Хами», «Мертві петлі», «Овечі сльози», історичної драми «Павло Полуботок». 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві за звинуваченням «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» Кость Буревій був засуджений до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня (у Жовтневому палаці). По цьому процесу проходило 37 осіб, із них 27 – розділило долю Костя Буревія. З-поміж жертв – письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський.

Разом з тим, цього дня відійшов у вічність Серж Лифарь (1905-1986), всесвітньо відомий український танцівник, хореограф і балетмейстер. Ім’я Сержа Лифаря, котрого свого часу називали «богом танцю», пов’язане з Францією. Саме у Франції він зробив запаморочливу кар’єру та суттєво реформував мистецтво танцю. Але народився Лифар у Києві, в цьому місті минули його юнацькі роки: Перша світова, УНР, Гетьманат, Директорія, німці, поляки, білі, червоні… Сімнадцятирічним познайомився з Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її балетна секція і стала для Сергія першим кроком до вершин слави, хоча сама Ніжинська досить скептично поставилася до фізичних даних Лифаря (написала «горбатий»), та й займатися балетом у підлітковому віці було трохи запізно. У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, а через рік слідом за нею гайнули й її київські найздібніші учні, серед яких був і Лифар. У 24 роки Лифар вже очолив балетну трупу «Гранд-Опера» і керував нею протягом 30 років – був і солістом, і хореографом, і педагогом. За цей період він поставив понад 200 балетів. Фактично Лифар відродив французький балет, його репертуар, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку – «неокласицизму». Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. За життя Сергій Лифар отримав чимало відзнак. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Ґолль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився «персоною без громадянства» – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули». За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві – у 1961, і це було для нього великим щастям.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-