По фронту науки - революційно: Неповторний стиль Бориса Патона

По фронту науки - революційно: Неповторний стиль Бориса Патона

Блоги
1608
Ukrinform
55 років на чолі Національної академії наук України, яка в ці дні відзначає 99-річчя з дня заснування

Ми розмовляємо з Борисом Євгеновичем Патоном у його просторому кабiнетi. На робочому столi президента Академiї – акуратно складенi стоси дiлових паперiв, книг, довiдникiв. Як змiг я через якийсь час пiсля початку нашої розмови переконатися, господар кабiнету прекрасно знає, де що лежить, вражаючи спiврозмовника своєю блискучою пам’яттю. Не кажучи вже про вроджену iнтелiгентнiсть, високий iнтелект, глибину i оригiнальнiсть суджень, щирiсть i доброту в оцiнках людей, тонку iронiю i неповторну, суто патонiвську дотепнiсть. Вiн виходить з-за столу, сердечно тисне менi руку, сiдає навпроти за невеличкий приставний столик (теж напiвзаповнений паперами). Слава Богу, кiнець робочого дня, намiчене Борисом Євгеновичем на цей день, за його словами, зроблене, у приймальнi бiльше немає вiдвiдувачiв, тож нiщо не заважає нашiй бесiдi.

У робочому кабінеті НАНУ
У робочому кабінеті НАНУ

БIОГРАФIЧНА ДОВIДКА. Борис Євгенович Патон народився 27 листопада 1918 року в Києвi. У 1941 р. закiнчив Київський полiтехнiчний iнститут. З 1942 р. працює в Iнститутi епектрозварювання iменi Є. О. Патона, з 1953-го — директор цього iнституту. З 1962 року — президент Нацiональної Академiї наук України. Розробив основи теорiї автоматiв для дугового зварювання. Пiд його керiвництвом створене i широко впроваджене у виробництво дугове напiвавтоматичне, електрошлакове, мiкроплазмове зварювання, започаткованi зварювальнi процеси у космосi. Вiн зробив великий вклад у розвиток контактного, електроннопроменевого та iнших сучасних способiв зварювання, спецiальної електрометалургiї (лиття, електрошлаковий, електроннопроменевий i плазмоводуговий переплав), у створення технологiй виробництва труб великого дiаметра i будiвництво трубопроводiв. Видатний органiзатор наукових дослiджень i впровадження їх результатiв у практику. Академiк НАН України, дiйсний член Росiйської Академiї наук та академiй ряду iнших країн. Герой України, двiчi Герой Соцiалiстичної працi, лауреат Державних премiй України та СРСР, Ленiнської премiї. Удостоєний Золотої медалi  iменi М.В. Ломоносова, багатьох орденiв, численних найпрестижнiших нагород зарубiжних держав.

МОСТИ НАД ЧАСОМ

Але перш ніж розповісти про нашу з Борисом Євгеновичем розмову, процитую біографічний спогад його батька – Євгена Оскаровича Патона:

“Я народився у 1870 роцi у родинi росiйського консула в Нiццi, колишнього гвардiйського полковника Оскара Петровича Патона. Я i любив, i побоювався батька. Це була сувора, небагатослiвна людина, скупа на зовнiшнi вияви почуттiв, а насправдi чуйна i щиросердна. У родинi панувала сувора дисциплiна. Нас, дiтей, було семеро — п’ять братiв i двi сестри. Понад усе батько ненавидiв ледарство i неробство. Дiвчаткам ще потурали, а з хлопчикiв у родинi питали за всiма правилами”.

Євген Оскарович Патон закiнчив Дрезденський полiтехнiчний iнститут, отримавши диплом iнженера-будiвельника, i Петербурзький iнститут iнженерiв шляхiв, захистив дисертацiю i у званнi професора переїхав з Москви до Києва. У Київському полiтехнiчному iнститутi став деканом iнженерного факультету та завiдуючим кафедрою мостiв. У 1916-ому одружився з Наталiєю Вiкторiвною Буддою. Протягом наступних двох рокiв у них народилися два сини — Володимир i Борис.

Досягши визнання, авторитету i слави у мостобудуваннi, Євген Оскарович у 1928 роцi (у п’ятдесятивосьмилiтньому вiцi!) рiзко змiнює напрям своїх технiчних i наукових пошукiв, узявшись за освоєння цiлком нової сфери — зварювання. Через шiсть рокiв вiн створює в Києвi Iнститут електрозварювання.

— Борисе Євгеновичу, наскільки мені відомо, ви поступили в Київський політехнічний інститут на спецiальнiсть iнженера-електрика і, начебто, цим пiдкреслили, що не плануєте пов’язувати своє життя iз зварюванням. Батько, судячи з усього, не заперечував. Отже, вiн був менш строгим у вихованнi й наставленнi своїх дiтей, нiж його батько, а ваш дiд?

— Я б так не сказав. Пригадую, як мiй брат, захопившись у студентськi роки велоспортом, цiлими днями гасав на гоночному велосипедi, що не могло не позначитись на навчаннi. Скiнчилось тим, що батько “заарештував” Володин велосипед i якийсь час тримав його у своєму службовому кабiнетi. Батько був дуже добрий, але водночас суворий i вимогливий. У нього, звичайно, було мало часу для того, щоб постiйно займатись нашим вихованням. Та й у цьому, як я тепер розумiю, не було великої потреби. Ми з братом бачили, як багато працює i дуже скромно поводить себе батько — i це справляло на нас бiльший виховний ефект, нiж будь-якi нотацiї i настанови. Вiн був для нас незаперечним авторитетом.

Приведу один приклад. Серед викладачiв КПI, коли я навчався, було багато батькових учнiв – дуже поважних людей, професорiв. Один з них — Вячеслав Миколайович Ярiн, який викладав нам нарисну геометрiю. Ох, i не подобався менi цей предмет. Ярiн це зрозумiв i якось натякнув менi, мовляв, як же ти, голубе, можеш так пiдводити батька. I менi стало настiльки незручно, що я взяв задачник з нарисової геометрiї (досi пам’ятаю його автора — Руженцев) i порозв’язував усi задачi, а їх було понад шiстсот! Пiсля цього я легко здав предмет, отримав п’ятiрку, а головне — велике моральне задоволення вiд того, що не пiдвiв батька. Син цього викладача, з яким ми були однолiтками, потiм сказав менi: “Ти здорово знаєш нарисну геометрiю. Так вважає мiй батько”.

— Ви отримали диплом iнженера-електрика, але невдовзi все- таки стали спiвробiтником Iнституту електрозварювання. За яких обставин?

— Передусiм, про те, як i коли я захищав цей диплом. Було це в перший день вiйни. Враховуючи ситуацiю, нам дозволили захищати всiм одночасно. Пам’ятаю, як з вулицi Михайла Коцюбинського, де жила наша сiм’я, я йшов до полiтехнiчного iнституту i як бiля нинiшньої площi Перемоги потрапив пiд налiт нiмецьких лiтакiв. Ми були молодi й легковажнi: я не знайшов нiчого кращого, як заховатися вiд бомб у пiд’їздi найближчого будинку. Як нiбито це був дощ. На моє щастя, бомба в той будинок не потрапила. Ось за таких обставин я закiнчив iнститут i отримав направлення в Ленiнград, на суднобудiвний завод iменi Жданова — я там проходив переддипломну практику, добре знав пiдприємство, до того ж менi подобався Ленiнград. Але вiйна змiнила моє мiсце призначення: я був перенаправлений у Горький, на завод “Красное Сормово”, де  працював до лютого 1942 року. А тодi на клопотання батька мене перевели в Iнститут електрозварювання, який був евакуйований з Києва i базувався тодi у Нижньому Тагiлi.

Євген Оскарович із синами Володимиром та Борисом
Євген Оскарович із синами Володимиром та Борисом

З танковим заводом у цьому уральському мiстi, де в лютому 1942-го зустрiлися батько й син Патони, Iнститут електрозварювання мав зв’язки ще до вiйни. До речi, звiстка про вiйну застала Патона-старшого у поїздi Москва — Нижнiй Тагiл. Першою думкою Євгена Оскаровича було зiйти на найближчiй станцiї i вернутися назад. Але ж на Урал вiн їхав не на прогулянку, а з важливим державним завданням — вивчити, як освоюється розроблене його iнститутом швидкiсне автоматичне зварювання на уральських заводах. I сiмдесятилiтнiй учений пише у вагонному купе два листи. Один — у Київ, дружинi й синам. Другий — у Москву, на адресу уряду: “У мої роки я вже навряд чи можу бути корисним на фронтi. Але в мене є знання i досвiд, i я прошу Вас використати мене як спецiалiста там, де це можливо i потрiбно”.

Для академiка Євгена Оскаровича Патона, видатного творця  мостiв i засновника української школи електрозварювання, це вiдрядження на Урал затягнулося на три роки. У тi першi тижнi вiйни не вiн повернувся у рiдний iнститут, а iнститут прибув на Урал, у мiсто, яке заслужено отримало другу назву — Танкоград. Вибравши замiсть пропонованого будинка в центрi Нижнього Тагiла, примiщення на територiї танкового заводу, його колектив зайнявся впровадженням автоматичного зварювання у виробництво танкiв. Насамперед, нам потрiбно вiдмовитися вiд “штатного” погляду на танк, говорив тодi Євген Оскарович спiвробiтникам iнституту. Ми маємо все знати про бойову машину, зрозумiти її “душу”, її мiсце в бою. Нашi шви повиннi бути не слабшi, а мiцнiшi бронi.

Дослiдницька робота виконувалась безпосередньо в цехах. I в небачено короткi строки вона привела до видатних результатiв. Були розробленi режими, способи, технiка i технологiя, якi забезпечували високi швидкостi та вiдмiнну якiсть зварювання. Про складнiсть i пiонерний характер цих дослiджень переконливо свiдчить той факт, що гiтлерiвська Нiмеччина так i не зумiла застосувати автоматичне зварювання танкової бронi, а в Сполучених Штатах Америки воно з’явилося тiльки в 1944 роцi.

З дня в день, з мiсяця в мiсяць “шов Патона” надiйно з’єднував у монолiтне цiле “легендарнi Т-34” та iншi бойовi машини. Вiн i  справдi був мiцнiшим за саму броню i навiть пiд прямим обстрiлом продовжував надiйно тримати понiвеченi вогнем броньовi плити. Це був науковий подвиг iнституту та його лiдера. Євгену Оскаровичу Патону було присвоєно звання Героя Соцiалiстичної Працi.

У розмовi зi мною Борис Євгенович пригадав один доволi характерний епiзод з його робочих буднiв на танкозаводi:

— Пiсля мого прибуття у Нижнiй Тагiл батько мене вiдразу ж послав у цех: “Там тобi допоможуть нашi старшi спiвробiтники ввiйти у курс справ. Насамперед, навчися варити. Вiзьми флюс, дрiт i пробуй самотужки зварювати”. Але ж у мене був “ухил” до електрики. Тому в зварюваннi довелося починати з азiв. Людей не було, установки для зварювання монтував сам. Якось я iду в цех, переобтяжений кабелями, всiляким залiзяччям, а назустрiч менi — добрий знайомий по навчанню в Київському полiтехнiчному. Вiн приїхав з фронту отримувати новi танки прямо iз заводського конвеєра (тодi таке практикувалось).

— О, привiт, Борис! Ти що тут монтером працюєш?
— Нi, я — молодший науковий спiвробiтник Iнституту електрозварювання.
— Не бреши. Я ж бачу, чим ти займаєшся.
— Та в нас така робота: ми повиннi на собi все вiдчути, самi займатися зварюванням i мати впевненiсть у тому, що правильно все змонтовано i зроблено.

Це було характерно для батька: щоб займатися якоюсь справою, треба її досконало вивчити i “прощупати” власними руками. Викладаючи понад три десятилiття в КПI, вiн не любив читати лекцiї i майже їх не читав. Ним було особисто написано багато пiдручникiв з мостобудування. От вiн задавав студентам вивчити з пiдручникiв конкретнi теми, а потiм проводив з ними практичнi заняття. Це з одного боку, а з iншого, батько дуже поважав i вважав найбiльш корисним для студентiв їхню безпосередню участь в реальному проектуваннi, тобто щоб не малювати щось абстрактне, а виконувати конкретне завдання з того чи iншого замовлення на будiвництво мостiв. Батько збирав найздiбнiших студентiв i давав їм подiбнi завдання. Були навiть такi проекти, якi перемагали на конкурсах i здобували призи.

— Як наважився ваш батько у 58-лiтньому вiцi зробити такий рiзкий поворот у життi i своїй дiяльностi — переорiєнтуватися iз творення мостiв на зварювання?

— Наважився, хоч цей поворот i не був легким. Просто вiн надзвичайно захопився зварюванням, тодi цiлком новою в науцi i практицi справою. Захопився, думаю, не випадково, бо побачив, зокрема, перспективу застосування зварювання у спорудженнi тих же мостiв. I таки досяг своєї мети на самому кiнцi життя. Є фото, де батько зi мною на схилах Днiпра, на будiвництвi цiльнозварного мосту мiж правим i лiвим київськими берегами. Не зважаючи на хвороби i важкий стан, вiн багато займався спорудженням цього мосту: i на стадiї проектування, i коли на Днiпропетровському заводi iменi Бабушкiна виготовлялися конструкцiї для мосту, i пiд час виконання зварювальних робiт безпосередньо на мiсцi будiвництва. Мiст через Днiпро в Києвi був його лебединою пiснею. Батько не дожив до його урочистого вiдкриття 84 днi. Але вiн пiшов iз життя, знаючи, що мiст практично вже збудований.

Я вам розповiм про ще один батькiв мiст у Києвi: легкий, ажурний мiст на Петрiвськiй алеї, мiж двома парками в самiсiнькому центрi мiста. Його замовили батьковi вiдразу пiсля його переїзду до Києва. Вiн погодився. Мiст був спроектований у 1909 роцi i споруджений над земляним валом — тiльки пiсля цього землю з валу було вивезено i прокладено дорогу, яка вiдома вiдтодi як Петрiвська алея, що веде вiд стадiону “Динамо” до Днiпра. Але з роками дала про себе знати корозiя, i у вiсiмдесятi роки ми дiзнаємось, що керiвники мiста хочуть зруйнувати цей прекрасний мiст з металу i замiсть нього прокласти залiзобетонну балку. Це була б ганьба для всiх нас. “Хлопцi, не можна такого робити”, — говорив я Ю. Єльченку i В. Згурському, тогочасним керiвникам столицi, i запропонував створити сучасну копiю батькового мосту. Нам вдалося вiдшукати в архiвi креслення мосту 1909 року. Але той мiст був клепаний, про зварювання у мостобудуваннi тодi нiхто, мабуть, i не мрiяв. Що робити? Ми звернулися у Днiпропетровськ, на уже згадуваний завод металоконструкцiй iменi Бабушкiна. Клепальщикiв (вони ще звалися “глухарями”, бо вiд стукоту по металу поступово глухнули) вiдшукали серед старшого поколiння робiтникiв пiдприємства. Вони склепали мiст у Днiпропетровську, звiдки його “спецрейсом” баржi доставили до Києва, потужними кранами пiдняли i встановили на мiсцi старого мосту. Мабуть, мало хто знає про цю блискучу операцiю i про те, що над Петрiвською алеєю тепер уже новий мiст, який є точною копiєю творiння батька. Я переконаний, що вiн дуже красивий i по-справжньому прикрашає нашу столицю.

На завершення “мостобудiвної теми” розповiм про iсторiю присвоєння спорудженому в 1953 роцi мосту через Днiпро батькового iменi. Вирiшальне слово у тому, будувати його чи нi, належало Микитi Сергiйовичу Хрущову. Вiн добре знав батька, бував у нашому iнститутi, пiдтримував його розробки. Всiляко пiдтримував вiн i спорудження мосту. Тому коли будiвництво мосту завершувалось, батько звернувся з пропозицiєю назвати його “Iменi М. С. Хрущова”. Але Микита Сергiйович, подякувавши, вiдхилив цю пропозицiю i сам запропонував присвоїти мосту iм’я мого батька.

— А чиєю, Борисе Євгеновичу, була пропозицiя, щоб ви очолили Iнститут електрозварювання?

— Батькова. Два останнiх роки життя батька я був його заступником. У червнi 1952-го захистив у Київському полiтехнiчному iнститутi докторську дисертацiю. Ситуацiя з моїм призначенням заступником директора була нелегкою. Адже тодi категорично заборонялася сiмейнiсть. Батько спецiально звернувся до ЦК Компартiї України за дозволом на це призначення. Дозволили. Але як великий виняток. Дещо пiзнiше батько написав листа, щоб пiсля його смертi призначили мене директором iнституту. Лист був направлений особисто Хрущову, i той виконав волю батька, пiдтримавши мою кандидатуру.

ДИРЕКТОР IНСТИТУТУ

— Мiй стан, коли я очолив iнститут, можна порiвняти з тим, як, переламуючи себе, я освоював нарисну геометрiю. Спочатку було важко. Адже мої знання, досвiд, авторитет не йшли нi в яке порiвняння з батьковими. Одна рiч — бути у батька заступником i зовсiм iнша — самому керувати iнститутом. Але. як вiдомо, є таке слово: “треба”. I є ще прислiв’я: “Не святi горшки лiплять”.

— Мабуть, на першому етапi вашого директорства авторитет батька якось допомагав. Однак далi потрiбно було товорити, як нинi кажуть, свiй власний iмiдж.

— Безумовно. Але я, хоч, може, це й не скромно, вам приведу один приклад. В О. О. Богомольця до його смертi у 1946 роцi було два iнститути — фiзiологiї (академiчний) i патофiзiологiї (Мiнiстерства охорони здоров’я). Олег, його син, пiсля смертi Олександра Олександровича став директором другого з них. Але рокiв через три змушений був залишити директорське крiсло, хоча, як ви знаєте, авторитет його батька був великий. У будь-якому разi не менший, нiж у Євгена Оскаровича. Однак з директорством в Олега не склалося... У 1964-ому, через два роки пiсля того, як я став президентом Академiї, його, на мою пропозицiю, було обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

Щоб перевiрити, чи не помиляється вiн, чи справдi Олег Олександрович Богомолець став членкором у 1964-ому, Борис Євгенович витягує iз стопки книг якийсь вiдомий тiльки йому академiчний довiдник, швидко його гортає i не без задоволення констатує: “Так, у 1964-ому”. А я зайвий раз вражаюся: i його комп’ютерною пам’яттю, i його людянiстю (в даному конкретному випадку по вiдношенню до сина академiка Богомольця).

Щодо самого Бориса Євгеновича, то, ставши у тридцять п’ять рокiв директором, вiн був i залишається на цьому посту ось уже шість десятиліть.

На численних листах i телеграмах, якi приходили й приходять на його iм’я, адреса, як правило, небагатослiвна: “Київ, Iнститут Патона” або ж “Україна, Київ, Патону”. I цього досить, щоб кореспонденцiя без будь-яких затримок знайшла адресата. Уточнення тут зайвi, оскiльки не потребує додаткових рекомендацiй патонiвська марка: авторитет її мiцний, популярнiсть широка, слава — свiтова.

Вогняне факсимiле патонiвцiв “записане” в iсторiї космiчних польотiв: у 1969 роцi космонавт Валерiй Кубасов з допомогою створеної в iнститутi установки “Вулкан” поклав початок космiчнiй технологiї зварювання. Патонiвцям належить авторство i в створеннi технiки, яка дозволяє вести зварювальнi роботи на великих глибинах морiв i океанiв. Та, звичайно, найбiльше визнання й поширення дiстали розробки iнституту в “земних” умовах: важко назвати таку галузь народного господарства, яка б ними не скористалась. Київ заслужено вважається центром не тiльки вiтчизняної, а й свiтової науки i технiки зварювання. Багато з того, що народжується в iнститутi, часто й охоче купують зарубiжнi фiрми.

Ми кажемо “iнститут”. Але назва ця — данина звичцi, традицiї. Вона давно вже не вiдповiдає реальностi. Бо за вивiскою “iнститут” сьогоднi дiє великий науково-технiчний комплекс, який об’єднує власне iнститут, тобто науковi вiддiли, дослiдне конструкторсько-технологiчне бюро, експериментальне виробництво i дослiдні заводи.

— Ми представили, так би мовити, класичну схему дiяльностi очолюваного вами науково-технiчного комплексу “Iнститут електрозварювання iменi Є. О. Патона”: вiд iдеї до її практичного втiлення. Однак життя, особливо таке, як нинiшнє, не може її не коригувати. Якi процеси i перемiни вiдбуваються у комплексi сьогоднi?

— Передусiм зазначу, що його колектив у порiвняннi з 1991 роком зменшився майже у два рази. Однак, не зважаючи на таке iстотне скорочення i обмеженi можливостi фiнансування, ми зумiли зберегти структуру комплексу. В ньому, як i ранiше, вченi iнститутських вiддiлiв займаються науковими дослiдженнями, а експериментальне виробництво, iнженернi центри i дослiднi заводи доводять розробки науковцiв до практики. Коли батько створював iнститут, той мав кiлька вiддiлiв i вмiщався в одному будинку на вулицi Горького — ми його кiлька рокiв тому вiддали швейнiй фiрмi Михайла Воронiна.

— Чому?

— А для чого вiн нам, коли ми маємо цiлий ряд будiвель, великi корпуси, розташованi за кiлькома адресами. Дехто думає, що, користуючись посадою президента Академiї, Патон розбудував свiй iнститут, а iншим це робити не давав. Це не так, бо ми будували i розвивали Iнститут електрозварювання зовсiм не за грошi Академiї, а за кошти оборонних мiнiстерств, для яких виконували численнi замовлення. Йдеться про так звану “дев’ятку” — про дев’ять мiнiстерств, що працювали на оборонку. Я особисто знав кожного мiнiстра. Вони охоче йшли на спiвпрацю з нами, платили грошi, бо ми були їм потрiбнi. Ракети, бойовi кораблi, пiдводнi човни, лiтаки, тi ж танки — все вироблялося з металiв i все треба було зварювати.

— Цiкаво, чи є такi метали, зварюванням яких iнститут не займався?

— Немає. I не тiльки металiв. Ми працюємо з багатьма матерiалами, навiть живими тканинами. Побутує в науцi думка, що кожен вчений раз на десять-п’ятнадцять рокiв має корiнним чином змiнити свою спецiалiзацiю або хоча б її серйозно “модернiзувати”, бо iнакше потрапить у “болото” застою. Так от, ми в iнститутi нещодавно пiшли цiлком новим шляхом — намагаємось застосувати зварювання у... хiрургiї. Нашi зварювальнi системи i пристрої — звичайно, вони зовсiм не такi, як для металу — були успiшно застосованi при операцiях. Це надзвичайно складнi операцiї. Легенева плiвка має мiзерну товщину — всього 24 мiкрони. Запропонований нами метод дозволяє зварювати її “в стик”. Думаю, це нове слово, новий перспективний напрям у хiрургiї.

— Скiльки часу забирає у вас керiвництво iнститутом?

— Багато. Iнакше яке б то було керiвництво. В iнститутi проводжу бiльшу частину робочого дня. А пiсля обiду i до вечора працюю у Президiї Академiї. Тут, у цих стiнах, теж багато справ.

ПРЕЗИДЕНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМIЇ

За 55 рокiв, вiдколи Нацiональну Академiю наук очолює академiк Б. Є. Патон, вона невпинно розвивалася: створювались новi вiддiлення, iнститути, науково-технiчнi комплекси, iнженернi центри, лабораторiї, розширювалась дослiдно-конструкторська i виробнича база. Зростав кiлькiсний її склад: наприкiнцi вiсiмдесятих рокiв минулого столiття в системi Академiї працювало 98 тисяч чоловiк. В останнi роки, правда, ця кiлькiсть скоротилася майже вдвiчi: українська наука виявилась однiєю з тих сфер життєдiяльностi нашого суспiльства, якi найбiльше вiдчули “пресинг“ ринкових вiдносин, дикої капiталiзацiї, знецiнення iнтелектуальної працi. Найбiльшi скорочення пройшли у дослiдно-конструкторських i виробничих пiдроздiлах Академiї.

Проте Академiя вистояла пiд цим нокаутуючої сили ударом, вона живе й працює. I далеко не в останню чергу завдяки величезному авторитету, творчим i органiзаторським зусиллям її багатолiтнього лiдера. Менi пригадується одна iз сесiй загальних зборiв Академiї наук наприкiнцi сiмдесятих рокiв, на якiй Б. Є. Патона переобирали на новий чотирирiчний термiн президентства. Iншої кандидатури не пропонувалось. Вибори були таємними. Перед процедурою виборiв було кiлька виступiв академiкiв, якi однозначно пiдтримували обрання Патона. Але особливо менi запам’яталося емоцiйне слово Миколи Амосова. Вiн говорив про Бориса Євгеновича як про видатного вченого i органiзатора науки, людину великої душi й скромностi. А потiм несподiвано додав: “Скажiть, хто з нас може годину не сходити з водних лиж? Я вже не кажу про тенiс i плавання. Вiн i в заняттях спортом подає нам приклад. Звичайно, я допускаю, що знайдеться хто-небудь в цiй аудиторiї, чиї особистi iнтереси Борис Євгенович коли-небудь якось задiв. Але пiднiмiться над особистою образою, давайте проголосуємо без “чорних кульок”. Це буде єдино правильне i мудре рiшення, бо кращої кандидатури на президента, нiж Патон, серед нас немає”.

Академiчна аудиторiя прислухалась до цих доводiв i проголосувала за Бориса Патона одноголосно.

— А ви знаєте, незадовго до своєї смертi Микола Михайлович Амосов мав зi мною довгу i вiдверту розмову в цьому кабiнетi, в якiй просив мене: “Не залишайте Академiю, хоч керувати нею в наш час непросто”. Так, зараз нелегко живеться академiчним iнститутам. Як i загалом науцi. Але що цiкаво: кiлькiсть iнститутiв за останнiй час не тiльки не зменшилася, а й навiть зросла. Правда, за рахунок збiльшення їх у гуманiтарнiй сферi. Менше, як колись, але й досi в Академiю приїздять вивчати її досвiд, зокрема щодо поєднання фундаментальних i прикладних дослiджень. Тi ж американцi, познайомившись з нашими iнженерними центрами, конструкторськими бюро, дослiдними заводами, запитували: “Чому Патон не вiзьме патент на цю систему?” А один з визначних зарубiжних вчених навiть зауважив, що її можна було б представити i на Нобелiвську премiю, якби була в нiй номiнацiя за впровадження досягнень науки у практику.

Я проти того, щоб усi галузi науки були однаково охопленi i розвинутi. Все ж таки потрiбно видiляти прiоритетнi галузi, напрями головного удару. Бо, по-перше, немає в нас стiльки талановитих спецiалiстiв, щоб забезпечувати всi напрями, а, по-друге, немає для цього достатньої бази, приладiв, матерiалiв i, звичайно, необхiдних коштiв. Тому не можна осягнути неосяжне.

— Чи важко, Борисе Євгеновичу, керувати академiками?

— Ними не треба керувати — з цього нiчого путнього не вийде. Їм потрiбно допомагати, постiйно з ними працювати. I все буде гаразд. Якщо ж спробувати ними покерувати, то вони повстануть i на цьому твоє керiвництво скiнчиться.

— А за яких обставин вам пропонували очолити Союзну Академiю наук?

— Було таке. Напочатку сiмдесятих важко захворiв Мстислав Всеволодович Келдиш, який до того довгi роки був президентом АН СРСР. У нього розвивався склероз брюшної аорти. Йому зробив операцiю вiдомий американський хiрург Дебейкi, який для цього спецiально приїздив у Кремлiвську лiкарню. Келдиш став почувати себе краще. Однак через пару рокiв йому знову стало погано: склероз перекинувся на головний мозок. А Мстислав Всеволодович був людиною вольовою — вiн прийняв тверде рiшення пiти з поста президента, хоча його нiхто не виштовхував.

I ось у 1975 роцi, напередоднi Першого травня, мене викликає Володимир Васильович Щербицький i каже: “Телефонував менi Суслов, щоб вас поставити президентом союзної Академiї”. Я кажу: “Нi. Володимире Васильовичу, я туди не пiду”. “Як не пiдеш! Та це ж Москва, ЦК КПРС. Тим бiльше, що й Брежнєв цього хоче”. Я вiдповiв, що не прагну до Москви. Тут у мене iнститут, українська Академiя наук... “Та я теж не хочу, щоб ви переїздили в Москву, — сказав Щербицький. — Ну, добре. Ви сидiть тихо, а я зателефоную по ВЧ Суслову”.

Що менi робити? Сиджу тихо. Володимир Васильович набирає Суслова. “Ось у мене був Патон. Вiн не може, не хоче...”

— Як не хоче! Та це ж Брежнєв назвав його кандидатуру! Ви йому передайте, щоб вiн вiдразу пiсля травневих свят був у мене.
— Добре. Я йому передам.

Ми ще поговорили з Володимиром Васильовичем, побiдкались, але дiватись було нiкуди. Поїхав я в ту Москву. Заїхав спочатку до вiце-президента АН СРСР Петра Федосєєва (з ним у мене були приятельськi вiдносини), де з’ясувалось, що саме вiн мене рекомендував президентом, а потiм — до Сергiя Трапезникова, завiдуючого вiддiлом науки ЦК КПРС. З ним ми й зайшли до Суслова. Той переконував i вмовляв мене биту годину. Я навiть розiзлився в душi i не втримався вiд рiзкої фрази: “Взагалi-то, Михайле Андрiйовичу, на такий пост палкою не заганяють”. Вiн змiряв мене довгим, пронизливим поглядом i сказав: “Ну, добре. Приїдьте ще раз пiсля Дня Перемоги”.

Але бiльше мене в Москву з цього приводу не викликали. А поставили на чолi АН СРСР “дiда” — академiка Анатолiя Петровича Александрова, якому було тодi 73 роки. “Дiд” був хорошою людиною i великим ученим. З ним у мене склалися дуже добрi вiдносини.

Ось так я залишився в Києвi — у рiдному iнститутi i республiканськiй Академiї наук.

– Чи, бува, не жалкували пiзнiше, що не очолили в 1975-ому союзну Академiю?

– Нi в якому разi!

ПОГЛЯД У ЗАВТРАШНIЙ ДЕНЬ

– Україна, наше суспільство, зокрема, й наукова сфера, переживають нині нелегкі часи. І все ж. Якими бачаться вам, перспективи розвитку української науки?

– Яким я бачу майбутнє нашої науки? Вiдповiдь на це питання вирiшальною мiрою залежить вiд кiлькох чинникiв. Один з найважливiших — фактор часу. Поки що, незважаючи на тривалу економiчну i фiнансову кризу, вкрай недостатнє фiнансування фундаментальних i прикладних дослiджень, вiдплив значної частини висококвалiфiкованих учених з науково-дослiдних установ i вузiв в iншi сфери i виїзд за кордон, падiння престижу наукової працi i професiї вченого, українська наука ще зберiгає досить потужний потенцiал i посiдає провiднi позицiї у свiтi в рядi найважливiших напрямiв: у математицi, iнформатицi, фiзицi, матерiалознавствi та деяких iнших.

Однак час працює не на нашу користь. Якщо становище швидко не змiниться на краще, коли не станеться радикальних змiн у фiнансуваннi науки з боку держави, не зросте iстотно попит усерединi країни на науковi розробки, передусiм, на новiтнi наукоємнi технологiї i матерiали, ми можемо втратити завойованi тривалою напруженою творчою працею позицiї. I це, без перебiльшення, може стати катастрофою не тiльки для самої науки, а й для держави.

Досвiд останнього столiття однозначно свiдчить: лише та держава i те суспiльство спроможнi досягти високого економiчного, соцiального i культурного рiвня, зрештою, жити вiдповiдно до сучасних цивiлiзованих стандартiв тiльки тодi, коли мають високорозвинуту науку, котра забезпечує основнi нацiональнi потреби країни, якщо хочете, її нацiональну безпеку у широкому розумiннi цього термiну. Дозволю собi нагадати, що коли на початку XX столiття тiльки 10 вiдсоткiв валового внутрiшнього продукту у розвинутих країнах забезпечувалось за рахунок науково-технiчної дiяльностi, то 2000-го року було одержано до 80 вiдсоткiв. Звiдси не важко екстраполювати, що в новому столiттi весь внутрiшнiй валовий продукт у таких країнах практично одержуватиметься за рахунок досягнень науки.

Отже, якщо ми хочемо, щоб наша Україна на рiвних увiйшла до кола цивiлiзованих розвинутих країн, то мусимо, передусiм, не лише декларувати, а на дiлi зробити науку прiоритетною галуззю.

Якою може i має стати вiтчизняна наука?

Щоб зробити бiльш-менш реалiстичний прогноз, треба спиратися на основнi закономiрностi та тенденцiї розвитку свiтової науки, що рельєфно виявилися протягом, принаймнi, другої половини XX столiття. При цьому слiд урахувати глобальнi полiтичнi, економiчнi, екологiчнi, соцiальнi та iншi змiни у свiтi i адекватно оцiнити стан, наявний потенцiал i реальнi перспективи темпiв прогресу вiтчизняної науки.

Не буду зупинятись на глобальних проблемах, оскiльки, сподiваюсь, читачi з ними знайомi. Що ж до української науки, будемо виходити з оптимiстичного варiанту, тобто коли в найближчi роки вдасться подолати негаразди, про якi я говорив вище. За таких умов академiчний, вузiвський i вiдомчий сектори науки, скоординувавши свої зусилля i правильно визначивши стратегiю i тактику прискореного розвитку фундаментальних i прикладних дослiджень, можуть зберегти i нарощувати свої здобутки свiтового рiвня на тих напрямах науково-технiчного прогресу, якi домiнуватимуть у XXI столiттi.

Революцiйнi змiни, вочевидь, вiдбуватимуться по всьому фронту науки, технiки i виробництва, у тому числi й у суспiльному життi. Окремi з них розвиватимуться швидше, iншi повiльнiше. Лiдерами фундаментальних знань, скорiше за все, виступатимуть математика, фiзика, iнформатика, матерiалознавство, комплекс наук про життя. Серед тих, що випереджуватимуть iншi, безперечно, будуть новi i новiтнi технологiї, що грунтуються на вже вiдомих фундаментальних принципах i на тих, котрi чекають на вiдкриття.

Без новiтнiх революцiйних технологiй людство просто не зможе жити в умовах, коли з кожним роком усе менше залишається на Землi невiдновлюваних природних ресурсiв, у тому числi й питної води, погiршується стан навколишнього середовиша i водночас неухильно зростає кiлькiсть населення. Виробляти бiльше високоякiсної промислової та сiльськогосподарської продукцiї, залучати до виробництва нетрадицiйнi ресурси i разом з тим зменшувати ресурсо- та енергоємнiсть виробiв, не руйнуючи при цьому унiкальну земну природу, можна лише на основi новiтнiх технологiй. Це — настiйна вимога XXI столiття.

Хотiв би зробити наголос i на необхiдностi всiлякого сприяння соцiогуманiтарним наукам, їхня роль безперервно зростатиме, що обумовлюється великою складнiстю i суперечливiстю розвитку суспiльства як у свiтовому, так i в нацiональному масштабi. З великої кiлькостi зв’язаних з цим проблем виокремлю головнi. Перша — швидке наростання суперечностей мiж характером цивiлiзацiї, що склалася, i природним середовищем землi. Друга — тотальна дегуманiзацiя суспiльства, глибоке соцiальне розшарування. Третя — суцiльна iнформатизацiя, котра нестримно охоплює усi без винятку країни i вiдкриває небаченi ранiше можливостi для спiлкування людей. А водночас i немислимi ранiше масштаби манiпулювання суспiльством i особою за допомогою засобiв масової iнформацiї.

Це серйозна загроза, яку потрiбно обов’язково подолати. Для цього слiд спрямувати суспiльство на шлях. що забезпечить розумний баланс мiж розв’язанням соцiально-економiчних проблем i збереженням довкiлля у кожнiй окремiй країнi i у цiлому свiтi. Так само важливо, всiляко сприяючи розвитковi новiтнiх технiчних засобiв спiлкування мiж людьми, уберегти i людськi спiльноти, i окрему особу вiд негуманного впливу на їхню свiдомiсть. Ось тут i мають сказати своє вагоме слово соцiогуманiтарнi, полiтичнi науки.

Оскiльки у згаданих вище галузях i напрямах науково-технiчного прогресу українська наука, передусiм, академiчна, має серйознi здобутки, висококвалiфiкованих дослiдникiв найвищого рiвня, у нас є серйознi шанси не опинитися позаду розвинених у науково-технiчному вiдношеннi країн. Ми не маємо права не скористатися таким шансом. На пiдтвердження наведу лише один, але дуже красномовний приклад. Пiсля першої свiтової вiйни Нiмеччина втратила своє лiдируюче становище в свiтi у галузi хiмiчної науки. I досi не змогла вiдновити статус першої хiмiчної держави.

Будьмо реалiстами. Сьогоднi i, вочевидь, у найближчi роки жодна держава, навiть найбагатша, така як США, не матиме змоги дозволити собi витрати, щоб вести дослiдження по всьому фронту науки i технiки на найвищому рiвнi. Тому тi держави, якi претендують бути членами спiльноти сучасних цивiлiзованих держав, мають визначити власну, по можливостi, ширшу наукову нiшу, тобто бути лiдером у певних галузях або напрямах науково-технiчного прогресу.

Якщо ми об’єктивно проаналiзуємо стан i потенцiйнi можливостi розвитку в Українi математики, фiзики, iнформатики, матерiалознавства, наук про життя, то маємо всi пiдстави твердити, що зберегли свої науковi школи, якi користуються великим авторитетом серед мiжнародної наукової спiльноти. I це не тiльки за надбання минулих рокiв, а й за цiлу низку наукових здобуткiв сьогодення, котрi знаходяться на свiтовому рiвнi або переважають його.

Ось чому саме перелiченi науковi галузi i напрями слiд розвивати в першу чергу. Тодi можна буде чекати тут нових вiдкриттiв, революцiйних проривiв.

Зрозумiло, i самiй науцi потрiбно буде вiдповiдним чином удосконалювати органiзацiю фундаментальних i прикладних дослiджень. З цiєю метою науковцям i владним структурам слiд критично оцiнити позитивний i негативний досвiд.

Зокрема, Нацiональна академiя наук України впродовж своєї майже столітньої iсторiї не раз вносила iстотнi корективи до свого Статуту, структури та органiзацiї дослiджень вiдповiдно до нових завдань, що поставали перед нею у зв’язку з розвитком свiтової науки, конкретними потребами держави i суспiльства. Останнiм часом чимало змiн вiдбувається внаслiдок адаптацiї наукових закладiв до роботи в умовах перехiдної економiки. Набирають темпiв позитивнi процеси iнтеграцiї науки i вищої освiти всерединi країни, а також iнтеграцiя установ НАН України з мiжнародною науковою спiльнотою.

Звичайно, необхiдно використати i зарубiжний досвiд. Але неможна це робити шляхом механiчного копiювання. Нi в якому разi не варто iгнорувати нашу специфiку, стан i перспективи розвитку економiки нашої країни. необхiдно чiтко визначити державнi науковi прiоритети, зосередити основний iнтелектуальний потенцiал i кошти на вiдповiдних наукових напрямах.

Як бачите, завдання перед українською наукою у нинiшньому столiттi великi i складнi. Ученим нині доводиться працювати у нелегких умовах. Проте я певен, що iнтелектуальний потенцiал української науки спроможний їх розв’язати. Звичайно, якщо наука дiстане необхiдну пiдтримку, про яку йшлося вище. Запорука цього у численних фактах з iсторiї вiтчизняної науки, коли десятки i сотнi вiдомих українських учених були першовiдкривачами у багатьох провiдних галузях свiтової науки.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-