25 листопада. Пам’ятні дати

25 листопада. Пам’ятні дати

3936
Ukrinform
Сьогодні в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів – мільйонів невинно убієнних українців, знищених тоталітарним комуністичним режимом.

День пам’яті жертв Голодоморів відзначається щорічно в четверту суботу листопада на підставі президентських Указів 1998 та 2007 років. У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу, здійснюваний тоталітарним комуністичним режимом СРСР. Голодомору передувала насильницька колективізація сільських господарств, «розкуркулення» селян, хлібозаготівельна кампанія, масовий терор на селі. Терор голодом, що діяв в Україні протягом 22-х місяців – це свідома і цілеспрямована політика сталінського уряду, стратегія і тактика якої виконувалася, починаючи з 1928 року. Ця карально-репресивна акція була спрямована на упокорення українського селянства, на знищення самостійних селянських господарств – соціально-економічних підвалин української нації. Українські селяни стали наступними жертвами сталінського режиму після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва. У пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирало 24 людини. За короткий проміжок часу Москва вбила 4 з половиною мільйони українців. Упродовж десятиліть голодомор в радянській Україні замовчувався. Дослідження з цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-х років минулого століття. Нині в Україні Голодомор 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, здійснений урядом СРСР шляхом організації штучного масового голоду, який призвів до багатомільйонних людських жертв у сільській місцевості на території Української РСР. Відповідно останніх соцопитувань, 77% українців вважають цю трагедію геноцидом. В листопаді 2006 Верховна Рада визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. А 7 грудня 2016 року українські парламентарі закликали й інші держави визнати Голодомор геноцидом українського народу. Наразі це зробили 24 країни світу. Щороку Український інститут національної пам’яті пропонує спеціальну тему Дня для підкреслення певного аспекту трагедії Голодомору 1932–1933 рр. Цього року такою темою є «Голодомор - помста за свободу, помста за революцію». Загальнонаціональні заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору пройдуть по всій Україні та у 32 країнах світу. Цього дня передбачені жалобні заходи на території Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» у місті Києві, а по всій Україні – проведення тематичних наукових, інформаційних, та культурно-мистецьких заходів, виставок, презентацій документів, фото- і відеоматеріалів. Разом з тим, на території України буде приспущено Державний прапор та обмежено проведення заходів розважального характеру. О 16.00 в кожній домівці й установі українці запалять свічки пам’яті та приєднаються до загальнонаціональної хвилини мовчання.

Разом з тим, сьогодні з ініціативи ООН відзначається Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. У 1999 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок й запропонувала урядам, міжнародним і неурядовим організаціям проводити в цей день заходи, спрямовані на привернення уваги громадськості до цієї проблеми. Дата 25 листопада була вибрана в пам’ять про сестер Мірабаль – політичних активісток, забитих до смерті палицями таємною поліцією за наказом диктатора Домініканської Республіки Рафаеля Трухільо в 1960 році. ООН зазначає, що жінки і дівчатка піддаються насильству, як у мирний час, так і під час збройних конфліктів – з боку держави, суспільства, родичів. Насильство щодо жінок не обмежене рамками будь-якої конкретної політичної або економічної системи. Воно існує в будь-якій країні, не визнає кордонів матеріального добробуту, раси і культури. Структури домінування, на яких ґрунтується насильство, глибоко вкорінені в суспільстві. Досвід або загроза насильства повсюдно перешкоджають жінкам в повній мірі здійснювати свої права людини і користуватися ними. Щороку з 25 листопада по 10 грудня  (День прав людини) проходить акція «16 днів дій проти гендерного насильства». Тема цьогорічної кампанії – «Не залишати нікого позаду: викорінимо насильство щодо жінок і дівчаток». Ця тема підкреслює необхідність позбавити світ насильства по відношенню до всіх жінок і дівчаток і, в першу чергу, допомогти найбільш нужденним і маргіналізованим - жінкам з числа біженців, мігрантів, меншин, корінних народів, які постраждали від збройних конфліктів та природних катастроф.

Ювілеї дня:

455 років від дня народження Лопе де Веги (1562-1635), іспанського драматурга, поета, прозаїка епохи Відродження. Засновник іспанського національного театру. Літературна спадщина Лопе де Веги гігантська – понад 2000 п’єс, до 3000 сонетів, понад 20 поем, вірші. Але найвідомішими є «Фуенте Овехуна» («Овеча криниця») та «Собака на сіні». Народився Лопе де Вега в Мадриді в сім’ї гаптаря. В 11 років його віддали до єзуїтської школи, де він навчався риториці, латині, грецькій мові. Після цього два роки провів в університеті Алкала де Енарес; служив секретарем у вельможі, за скандальний зв’язок з відомою актрисою Осорьо був засланий, служив у війську, писав для театральних труп, знову займався секретарською роботою, зрештою повернувся в Мадрид, одружився за розрахунком, але невдовзі знову опинився у злиднях. До того ж прийшла старість. У корабельній аварії загинув його єдиний син. Красуню доньку викрав придворний гульвіса й, учинивши над нею наругу – кинув. Тільки рідкісне життєлюбство і фанатична відданість мистецтву дозволила драматургу, наперекір знегодам створити нову «театральну імперію» і стати, за висловлюванням Сервантеса, її «самодержцем». 27 серпня 1635 року Лопе де Вега помер, і його смерть перетворилася у всенародний траур. У панегіриках на смерть Веги співвітчизники називали його «Колумбом поетичних Індій», «Чудом природи» та «Океаном поезії».

179 років від дня народження Івана Семеновича Нечуя-Левицького (справж. – Левицький; 1838–1918), українського письменника. Автор відомих повістей «Микола Джеря», «Дві московки», «Причепа», «Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки та матушки», величезної кількості публіцистичних і літературно-критичних статей. Нечую-Левицькому належать і драматичні твори – комедії «На Кожум’яках» (1875, в переробці Старицького під назвою «За двома зайцями» йшла на сцені українського театру з 1883 року), «Голодному й опеньки м’ясо», історичної драми «Маруся Богуславка». Він брав участь (разом з Кулішем та Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії українською мовою. Народився майбутній письменник на Черкащині в сім’ї священика. Закінчив духовну семінарію та духовну академію, але від духовної кар’єри відмовився. Викладав у Полтавській духовній семінарії, вчителював у гімназіях Каліша, Седельця, Кишинева. У 1885 році вийшов у відставку, оселився в Києві, віддавшись літературній праці.

126 років від дня народження Клима Лаврентійовича Поліщука (1891-1937), українського письменника, публіциста, автора історичних романів. Народився в містечку Краснопіль Житомирського повіту Волинської губернії (нині Житомирська область). Навчався в Петербурзі, потім повернувся в Житомир, де в серпні 1914 року був заарештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України. 1920 року емігрував до Польщі, де у Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною – письменницею Галиною Орлівною (справж. прізв. Мневська). Львівський період був дуже плідним для письменника. Він видає альманахи, організовує журнали, публікує свої вірші, оповідання, повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» і «Отаман Зелений». У 1924 році Клим Поліщук із дружиною повернувся в Українську Республіку, яка на той час уже перебувала у складі СРСР. Письменник працював у державному видавництві, друкувався в періодиці. Арештований 4 листопада 1929 року, а в січні 1930-го рішенням Колегії ОДПУ СРСР був засуджений до 10 років ув’язнення в таборах (того ж 1930 року заарештована й вислана до Казахстану Галина Мневська). Відбував покарання в концтаборі Карлаг (4 роки) і на Соловецьких островах. Постановою окремої трійки Управління НКВС СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року дістав найвищу кару (розстріл). Разом з великою групою діячів культури (Микола Зеров, Григорій Епік, Марко Вороний та інші) 3 листопада 1937 року розстріляний у карельському урочищі Сандармох. Реабілітований прокуратурою Харківської області 14 квітня 1992 року.

Роковини смерті:

Цього дня пішов із життя Олександр Довженко – український кінорежисер, кінодраматург і письменник, класик світового кіно. Олександр Петрович Довженко (1894-1956), автор поза всяким сумнівом геніальної «Землі», прожив надзвичайно драматичне життя. У нього було важке дитинство – народився в багатодітній селянській родині на Чернігівщині, де з чотирнадцяти дітей вижили лише двоє – він та сестра Параска; буремна юність, що припала на часи національно-визвольних змагань. Навчався в Глухівському педагогічному інституті, потім переїхав до Києва: став студентом Київського комерційного інституту, слухачем Української академії мистецтв. Протягом 1918-1919 років воював проти більшовиків у лавах УНР. Декілька разів побував у полоні – у червоних та у поляків. Пережив чимало небезпек, навіть загрозу розстрілу. На початку 20-х років вступив до лав партії боротьбистів, служив секретарем у торгпредстві УРСР у Німеччині. Після повернення, в середині 20-х років «варився в котлі» харківських інтелектуалів, переважно літераторів, лідером яких був Микола Хвильовий. Усі вони наївно вірили, що в «Українського ренесансу», так само як і в України, велике майбутнє. То була хоч і важка, але продуктивна доба: на думки, на особистості, на таланти, на творчі осяяння.  Але зовсім скоро стало зрозуміло, що надіям українських романтиків не судилося справдитися – хвилями прокотилися Україною Голодомор і репресії. «Українське Відродження» стало «розстріляним Відродженням». Майже всі, хто оточував Довженка, були розстріляні, а ті, кого залишили живими – знищені морально. На його очах гинула не тільки світла мрія – гинула українська нація. І тут його «призвав», виокремив Сталін. І він довірливо пішов на той заклик. Мабуть саме відтоді й починається той трагічний і незворотний перелом у Довженковій душі.  Прикметно, що оплакуючи смерть Сталіна в 1953 році, Довженко писав: «Він відмітив мене». Цей священний пієтет до «вождя народів» був у Довженка до кінця днів. Щоденникові записи кінця 40-х – 50-х років часом важко читати – через хвалебні панегірики, через таврування «бездомних космополітів», «ворогів народу». Можна сказати, що це був період цілковитого самоосліплення та самонавіювання – найтрагічніший період біографії Довженка: «я щасливий», «ще ніколи я не був такий щасливий», «я люблю – Сталіна, будівників, мою Юліану» і т.д. і т.п.  Але тут же й інший рефрен: «як болить серце…», «який неймовірний біль…» Він мріяв якщо вже й не жити в Україні, то хоча б бути тут похованим, але, навіть у цьому, йому було відмовлено.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>