Втеча від війни. Чи варто їхати з України?

Втеча від війни. Чи варто їхати з України?

Аналітика
2793
Ukrinform
Йшла жінка мирною вулицею - і отримала кулю в мозок, поспішав додому відставник - і лежить у труні

... «Якунове, припиніть людей дурити. Ми тут поляжемо, а молодняку забиратися геть з України треба. Тут нічого не буде. Тим більше, що війна на носі. Ви ж знаєте, що війна попереду…» - роздратовано пише в коменти ФБ знаний професор журналістики, завсідник телевізійних ток-шоу і батько відомої журналістки.

Засмутили його слова. Наче людина вже розриває пуповину. Втім, в одному він правий: війна навіть не «на носі», а вже тут. Вибухає осколковими у середмісті…

І може зачепити кожного. Йшла собі жіночка мирною столичною вулицею - і отримала кулю в мозок. Поспішав додому полковник-відставник – і лежить у труні. Гадай тепер, на кого готували замах –  на депутата відомого чи на нього, дісталося ж бо більше йому.

Роки три тому писав з гіркотою про жителів Донбасу: не пощастило, мовляв, їм оселитися на лінії фронту. Тепер ця гірка іронія відлунюється нам. І не важливо навіть, підклали бомбу у мопед диверсанти ФСБ чи свої бандити, все одно це ознаки війни, яка виплекала кілерів і насичила суспільство зброєю, яка розбещує нрави і опустила нижче плінтуса  цінність людського життя.

Неозброєним оком видно, що кількість тих, хто від`їжджає з країни, зростає. Багато хто соромиться сказати, що тікає від війни. Пише, що їде у світ, де немає корупції, і є всі умови для успішного ведення бізнесу, де не пресує поліція і не гвалтують рейдери, де якісна медицина і заможне, спокійне життя. Де влада поважає свій народ, а народ поважає владу.

І все це справедливо, і водночас з усім цим можна було б дискутувати і переконувати залишитися, щоб разом спробувати все виправити… Аби не війна.

Бо ж вона, навіть коли лише нависає хмарою на обрії, коли є гібридною і «низькоінтенсивною», все ж плутає плани, робить їх нетривкими, умовними, тимчасовими. Вона породжує невпевненість у майбутньому, хиткість будь-яких перемог, безвідповідальність, марнотратство і цинізм у владі. Війна руйнує державу, кидає суспільство у варварство і анархію, пробуджує архаїчні настрої і рефлекси. І це дійсно страшно, і з цим нелегко змиритися.

І ми воднаково емігруємо з реальності в свій внутрішній світ, у мирні спогади, у звичні, буденні турботи, в маленькі радощі. Хоча й там, у нашій душі, нема спокою. Бо війна присутня у кожній клітинці нашого єства, у кожній хвилині існування, у натужних спробах гнати її з наших думок і нашого майбутнього.

Не кожен може призвичаїтися жити так. А, тим більше, боротися з процесами суспільної ентропії.

Тому тим, хто скаржиться на життя, краще, дійсно, емігрувати.

У цьому, звичайно, нема нічого доброго, але й нічого поганого. Ті, хто збирається їхати – вони не перші і не останні. Тисячу років Україна стоїть на перехресті шляхів великого переселення народів. Скільки століть і скільки поколінь українців шукали спокою і щастя у далеких землях! І сьогодні це вже не так важко, як учора. Вільний світ дав радість вільного пересування, інтернет і мобільний зв`язок – ілюзію присутності. А це значить, що як би далеко ти не заїхав, відчуватимеш себе недалеко від батьківщини.

Депутати й інша еліта вже давно однією ногою там, а дехто і двома, бо ж придбали нерухомість і  друге громадянство, бо лікуються й відпочивають за кордоном, і діти вчаться в Англії і США. Можливий перехід в екзиль вони майже не помітять.

Є серед тих, хто їде, "громадяни планети", яким невідома ностальгія, бо вони всюди вдома.

Є ті, що тікають від «бендер», націоналістів і хунти – таким побажаємо російською: «скатертью дорожка».

Є біженці з лінії зіткнення, що покинули домівки і малу батьківщину - вони  затримуються на мить в мирній Україні  і далі – транзитом – у Європу.

Хтось їде заробляти гроші – і це добре! Можливо, колись ці гроші будуть інвестовані в Україну. Інші гадають, що їдуть назавжди. Але цілком можливо, що повернуться їхні діти й онуки.

Комусь важливо реалізувати себе,  і він десь у далекій Бразилії писатиме книжки й малюватиме картини на українські сюжети.

Хтось просто хоче тихого життя, щоб жити й працювати в маленькому містечку, на уїкендах їздити на Ніагарський водоспад,  відпустку проводити в Домінікані, а щонеділі вчити дітей діаспори в церковній школі української мови.

Хтось прагне стати американцем чи канадійцем, влитися в іншу націю – і це теж добре, бо прославить Україну як Енді Ворхол або допомагатиме їй як Христина Фріланд.

Чим більше українців у світі – тим ширші кордони нації. Вони не зрадники – ті, хто від`їжджає, і не боягузи. Вони – піонери українського фронтіру. І нам треба шанувати нашу діаспору, як шанують свою, наприклад, угорці, які в конституції 2011 року закріпили тезу про інтелектуальну й духовну єдність нації незалежно від кордонів, про відповідальність держави за долі всіх угорців, що живуть за її межами. Ми лаємо їх за непоступливість щодо нашого закону про освіту, а вони просто відстоюють права своїх братів в усіх куточках світу, навіть у не дуже приємний для нас спосіб.

Не треба жаліти тих, хто емігрує – вони шукають собі кращого життя. Не треба жаліти й Україну - вона без них не загине.

В одному з романів Пера Вальо прочитав, що у повоєнні роки минулого століття не було в Швеції гіршої пошесті, ніж імігранти - італійці, втікачі з напвізруйнованої війною країни. Як принизливо їх тільки не називали! Які їм ярлики не шили! Але часи минули, й «нечепури-макаронники» перетворилися на добропорядних шведів.Та й Італія без них не загинула - процвітає серед найпотужніших економік Європи…

Ті, хто залишиться тут, залишаться з різних причин. Хтось через те, що старий і бідний. Хтось тому, що був аутсайдером, а тепер отримає шанс на соціальний ліфтинг, зробить кар`єру в армії і стане героєм. Є патріоти, які ночами не спатимуть, рятуючи країну, і душу й тіло за неї положать без останку. А є такі, для кого слова «рідна земля» просто значать аж надто багато і сама лише думка про життя на чужині викликає напад ностальгії.

Навряд чи серед тих, хто залишиться, будуть самі лише інтелектуали. Скоріше, навпаки.  Час потребує тих, хто вміє тримати удар, вміє тримати зброю в руках. Можливо - товстошкірих, але рішучих, з практичним розумом і вдачею першопрохідця – бо відкривати нашу Terra incognita після війни доведеться наново. Тих, для кого почуття обов`язку – не порожні слова, бо ж доглядати Україну-матір в хвилини скрути й немічі – важка робота.

У кожного свої цінності, у кожного свій дороговказ. Когось чекає шлях Юрія Шухевича, когось - Ігора Сікорського, а комусь уготоване місце непомітної цеглинки, однієї з трильйонів у підгрунті української історії.

У кожного, як писали мудрі, своя доля і свій час: кому народжуватися - кому помирати, кому руйнувати - кому будувати, кому роздирати - кому зшивати, кому розкидати каміння - кому його збирати, кому війна - а кому мир….

Сьогодні, пише з тривогою один експерт, в Росії працюють від 3 до 3,5 млн українців, у Європі від 3,5 до 7 млн., в США і Азії ще 2 млн. І приплив коштів від гастарбайтерів щороку зменшується - раніше один мінібус віз в Україну родичам близько 30-40 тис євро готівкою, зараз – всього 3-4 тисячі. Нема для кого везти  - люди перебираються за кордон цілими сім`ями, разом з дітьми…

Колись, у майбутньому, вони повернуться. Тоді, коли ми, ті, що залишилися – переможемо. Не тільки зовнішнього ворога, а й внутрішнього – розруху в головах, корупцію, безмежне жлобство. Ми переможемо і будемо знесилені від надлюдських випробувань. І тоді вони повернуться  - відбудовувати зруйновану країну – з капіталом, ідеями, натхненням, веселі, енергійні, налаштовані на майбутнє. Тоді й настане їхній час.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>