14 жовтня. Пам’ятні дати

14 жовтня. Пам’ятні дати

940
Ukrinform
Сьогодні українці святкують День захисника України – свято звитяги українського лицарства, а також день пам’яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за державний суверенітет України.

Свято День захисника України офіційно встановлено 14 жовтня 2014 року Указом Президента «…З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи української громадськості». Нагальна потреба у такому загальнодержавному святі особливо гостро постала після російської анексії Криму та початку воєнних дій на території Донецької та Луганської областей. Безпрецедентні зразки мужності та відваги, явлені нашими солдатами на передовій новітньої російсько-української війни, сотні відданих життів за Батьківщину потребували гідного вшанування з боку суспільства й держави. Дата 14 жовтня вибрана не випадково: цього дня відзначається християнське свято Покрови Пресвятої Богородиці, а у 1999 році встановлений і День українського козацтва. З давніх-давен Богородиця була покровителькою українського козацтва й усіх українських збройних формувань. Саме на свято Покрови в Україні відбувалася Велика рада, на якій обирали гетьмана і визначали, як козацтву жити далі. Образ козака як українського лицаря і захисника рідної землі близький кожному українцю. Таким чином, цілком логічно, що цього дня давнє героїчне минуле України поєдналося з героїчним теперішнім. Варто зауважити, що на території нашої країни споконвіків відбувалася величезна кількість воєн і збройних конфліктів. За всю історію не було ще жодного покоління українців, на чию б долю не кинула своєї зловісної тіні війна. Лише з Росією, за весь час українсько-російських відносин було 7 воєн. Вони тривають з ХVІІ століття і аж по сьогодні. І по сьогодні ллється українська кров за рідну українську землю, навіть попри те, що ця сьома, нинішня війна, з поправкою на більш гуманні часи і названа безликим словом «гібридна». Втім, одвічно справжніми і непідробними залишаються військова честь і гідність воїнів-захисників України.

У християн східного обряду сьогодні свято Покрови Пресвятої Богородиці. Свято Покрови здавна є одним із найулюбленіших українських свят, хоча воно і не входить до 12 головних церковних свят року (не є дванадесятим). Воно було введено у християнство тільки в 10 столітті і має під собою чи то легенду, чи то реальну подію, яка відбулася в стародавньому Царгороді (Константинополі). На ту пору місто було оточене чужинцями (за різними джерелами – то могли бути як давні руси (скити) на чолі з князем Аскольдом, так і агаряни (магометани – араби або турки), і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахернському храмі. Свідками чудесного видіння були святий юродивий Андрій і його учень Єпифаній: пiд церковним склепiнням з’явилася Пресвята Богородиця в оточеннi ангелiв, пророкiв i апостолiв, і накрила віруючих своїм дивовижної краси омофором. Це видіння було провістям перемоги – невдовзі ворог відступив, і місто було врятовано від знищення. Відтоді Покрова асоціюється з заступництвом і захистом від ворога як видимого, так і невидимого. Особливо шанували Богородицю-Покрову запорізькі козаки. Вони мали на Січі церкву в Її честь, а також ікону її Покрова. Йдучи в похід на ворога, козаки відправляли молебень до своєї Покровительки. Повернувшись щасливо з походу, складали Їй подяку. Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай пише, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Крім того, свято Покрови було надзвичайно шанованим і серед українського селянства: другого місяця осені чекали з особливим нетерпінням, адже з Пречистої, тобто з 14 жовтня дозволялося справляти весілля. Це був період, коли в селах масово шлюбували дітей. У народі так і казали: «Жовтень на весілля багатий», а сам місяць називали ще «весільником». До початку жовтня закінчувалися всі найважливіші сільські роботи на землі й селянин міг дозволити собі відпочити. Це була найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. На Покрову в Україні закінчувався термін найманих робітників, у Карпатах поверталися з полонин пастуші отари. На честь Покрови в Україні збудовано чимало храмів. Однією з найстаріших є Покровська церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 році як фортеця. Нині ця унікальна споруда – діючий храм і музей водночас.

Події дня:

Сьогодні виповнюється 75 років з дня заснування Української повстанської армії. Проте, ця дата скоріш символічна, оскільки перші бої УПА відбулись у лютому 1943 року. Українська повстанська армія, як військово-політична структура українського визвольного руху, діяла до вересня 1949 року, після чого була реорганізована в збройне підпілля. УПА боролася проти, як нацистської Німеччини, так і Радянського Союзу, адже основною метою своєї діяльності вважала відновлення української незалежної держави. Першими командирами упівців були Василь Івахів, який очолював повстанську армію в період з 1942-го по 1943 рік, а також Дмитро Клячківський. З 1943-го по 1950 рік Головнокомандувачем УПА був Роман Шухевич. Останнього керівника УПА – Василя Кука заарештували у 1954 році. Не дивлячись на це, поодинокі групи українських націоналістів продовжували боротись. Останнім боєм збройного підпілля прийнято вважати бій 14 квітня 1960 року на Тернопільщині. Однак і пізніше збройний спротив продовжувався, а окремі підпільники-одинаки діяли ще кілька десятків років.  Загалом за весь час існування через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей. Діяльність УПА стала логічним продовження національної революції 1917-1920 років. А от продовженням боротьби УПА у формі ненасильницького опору став дисидентський рух та національно-демократичне відродження кінця 1980 – початку 1990 років.

Ювілеї дня:

Цього дня народилась Ханна Арендт (1906-1975), німецько-американський філософ, політолог, соціолог єврейського походження, фундаторка теорії тоталітаризму, одна з найяскравіших інтелектуалок ХХ ст. Учениця Мартіна Гайдеґґера і Карла Ясперса. Сучасники називали її «філософською мадонною». Ханна Арендт досліджувала природу волі та свободи, зла і влади, сіонізму й антисемітизму, Голокосту, тобто – болючі проблеми непростого ХХ століття. А ще писала спогади про відомих (чи не дуже) сучасників: Розу Люксембург, Бертольда Брехта, Германа Броха, Вальтера Беньяміна тощо. Лауреатка низки престижних премій у США і Європі, володарка багатьох почесних титулів. Викладала в Берклі, Єлі та інших американських університетах, а також стала першою жінкою, удостоєною професорського звання в Прінстоні. Основні праці: «Джерела тоталітаризму» (1951, книга одразу набула статусу політичного шедевра), «Люди за темних часів», «Банальність зла. Айхман у Єрусалимі». Публікація «Банальності зла» (1963) була подібна до вибуху бомби й викликала шквал критики (часом дуже низької інтелектуальної якості) як серед ізраїльтян так і серед жертв Голокосту. Власне, це була серія репортажів з політичного процесу над нацистським злочинцем Айхманом у Єрусалимі, свідком якого була Арендт, надрукованих спочатку в журналі The New Yorker, а вже згодом виданих окремою книжкою. В Ізраїлі на іврит «Банальність зла» переклали тільки у 2002 році. Перша й центральна думка Арендт з приводу процесу Айхмана полягає в тому, що Айхман – зовсім не монстр, не кривавий збочинець, а «страшенно нормальна» людина, служака, кар’єрист. І це спостереження, власне, екстраполюється й на багатьох інших «нацистських злочинців», бюрократів Третього рейху, чия провина полягала зовсім не в патологічній жорстокості і не в фанатичній вірі в сумнівні ідеали, а в тому, що вони не думали, не хотіли знати, обдурювали себе, не бажали бачити факти, аналізувати їх й чинити згідно з власною совістю. Саме інтелектуальні лінощі та відсутність рефлексії, сон совісті й розуму призводять до того, що завжди знаходяться бездумні виконавці злочинних наказів. Варто зауважити, що мова Аренд досить жорстка, в її текстах немає й натяку на священний пієтет щодо жертв. Її різкість оцінок декого обурює й досі. Твори Ханни Арендт, які не втратили актуальності і в наш час,  можна прочитати й українською – книжки визначного мислителя виходили друком у видавництві «Дух і літера».

90 років від дня народження Гелія Івановича Снєгірьова (1927-1978), українського сценариста і режисера-документаліста, правозахисника. Починав як поет, але згодом став писати прозу. Лірична оповідь «Народи мені три сини» (1973) була перекладена багатьма мовами і включена до антології «Краща європейська новела». Працював головним редактором та режисером студії «Укрхроніка». Створив декілька стрічок переважно за власним сценарієм («Дельфін», «Голова артілі», «Хвилини перед безсмертям», «Пошуки»). Проте починаючи з січня 1974 року ним зацікавилися радянські каральні органи. Снєгірьов товаришував з опальним Віктором Некрасовим (автором повісті «В окопах Сталінграда»), а це на ту пору інкримінувалося як злочин. Снєгірьова виключили з КПРС, занесли у «чорні списки» дисидентів, цим самим позбавивши права друкуватись і працювати кінорежисером, виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів. Саме у той важкий час хворий і зацькований Снєгірьов працював над лірико-публіцистичною розвідкою «Набої для розстрілу («Ненько моя, ненько…)». У творі йшлося про один з найпідліших злочинів сталінізму, процес над т. з. Спілкою визволення України. Свій рукопис Гелій Іванович передав для публікації на Захід. Невдовзі письменника арештували й посадили до слідчого ізолятора КДБ. Сталося це за 15 років до того, як було офіційно визнано, що «процес СВУ» – сфабрикований. Помер письменник у грудні 1978 року. Тюремні щоденникові нотатки Гелія Снєгірьова («Власним виміром я міряв долю свою») залишаються суворим вироком брежнєвському тоталітаризмові.

Роковини смерті:

41 рік від дня смерті Олександра Хвилі (1905-1976), українського актора. Народився на Донеччині. З 1924 року працював в українських театрах. Грав в фільмах: «Іван», «Кармелюк», «Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко», «Кінець Чирви-Козиря», «Штепсель женить Тарапуньку», «Королева бензоколонки» тощо. Створив чимало прекрасних образів комедійних і характерних персонажів у фільмах-казках Олександра Роу - «Майська ніч», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Варвара-краса, довга коса», «Морозко».


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-