Ай ем very very дубовий table

Аналітика
1975
Ukrinform
Зізнання киянки, яка живе у спальному районі, працює на Хрещатику, і не знає англійської мови. Напередодні Євробачення

З такими темпами євроінтеграції України (а вони, темпи, наростають, і не заперечуйте), скоро навіть продавцям Троєщинського ринку доведеться уміти «шпрехати» англійською. Хоч пару слів, щоб продати пару шкарпеток, носову хустинку, запальничку. Не вірите?

Учора повертаюсь з роботи, сходжу у млявій післяробочій «дрімоті» на кінцевій станції метро на Лівому березі. На «автоматі» бреду до вподобаних продуктових магазинчиків, скупитися до вечері. Аж раптом за спиною: «Екскьюзмііі…, веарінбайсигуаретт?..» (пробачте, як почула - так і відтворюю). Аж сахнулася від несподіванки. За мною чимчикують два розхристані рудоволосі бородані і намагаються запитати щось у перехожих. Оп-ля! Звідки тут англомовна публіка?... Що вона тут забула? А-а-а, «семён семеныч»! Лівобережка ж за дві станції звідси, «євровіжн», і все таке. Доки зметикувала, що й до чого, хлопці загубилися в натовпі заклопотаних киян, що поспішали після роботи по домівках – кому на Бровари, кому на Троєщину, на Лісовий. А тут така придибенція: іноземці серед натовпу, як ті дві рідкісні птахи, щебечуть не по-нашому, і при цьому намагаються увійти в контакт.

Сказати, що люди здивувалися англомовним чужинцям чи оторопіли – ні. І це дуже показова реакція. Не тому, що жителі київських окраїн давно вже звикли (дякуючи секонхендівськім і овочевим базарам) до чужого «герготіння» азійсько-кавказських народів, мов яких ми, українці, не розрізняємо. А тому що Київ таки перетворюється на столицю європейської держави і потихеньку переймає культуру реального міжнародного спілкування. Ще одна така оказія на кшталт Пісенного конкурсу або Чемпіонату по футболу, і усім жителям столиці, навіть пасивним «нездарам» до вивчення найпоширенішої мови міжнародного спілкування - англійської (соромно визнати, серед них і я), на підкірці головного мозку відкладеться оте «кашен, некс стейшен…». А там, гляди, і банальне «excuse me, where I can buy cigarettes» чи «how much does it cost» не викликатиме дискомфорту свідомості. Залишиться тільки навчитися розтуляти рота і промовляти щось нехитре, по суті, у відповідь.

Я дуже чітко пам’ятаю той момент, коли до Євро-2012 у столичному метрополітені запровадили англомовні оголошення станцій. Спочатку було дивно. Потім трохи смішно. Потім усі звикли. Настільки, що наче так і треба. А коли по закінченню чемпіонату назви станцій в поїздах метрополітену припинили оголошувати англійською мовою, то народ навіть обурився: «Верніть назад, як було!». Тодішній начальник прес-служби КП "Київський метрополітен" Надія Шумак так пояснювала повернення до практики англомовного дубляжу: "Відновили озвучування англійською мовою через низку причин. По-перше, за побажаннями пасажирів. По-друге, для зручності іноземних туристів і бізнесменів. Крім того, на вибори (до Верховної Ради у жовтні 2012 року) до Києва приїдуть іноземні спостерігачі". О! Бачите, у нас навіть рядові парламентські вибори – то серйозне підґрунтя для інтеграції місцевого мовного середовища у європейський мовний простір.

І чим таких «підгрунть» буде більше – тим краще для України, як для країни, що довгий час жила за «залізною завісою». Саме завіса в той час і нівелювала необхідність вивчення іноземної мови в широких масах. За відсутності комунікацій із зовнішнім світом знання іноземної мови просто не були потрібні простим людям. За кордон їздили лише обрані. Інтернету не було. За прослуховування «Голосу Америки», «Вільної Європи», Радіо «Свобода» можна було загриміти, якщо не за грати, то з роботи. Навіщо знати ту англійську, припустимо?

При цьому кожен радянський школяр звичайної загальноосвітньої школи протягом мінімум 5-6 років вивчав шкільний предмет «іноземна мова» і мав в атестаті оцінку з цього предмету (здебільшого викладались англійська та німецька, рідше - французька).

І те, що представники так званого покоління X (ті, хто народився з 1965 по 1979 рік) – нині 40-50-літні люди, по суті, не знають іноземної мови – це наслідки тієї епохи і провальної в цілому методології вивчення іноземних мов.

Чужу мову треба вчити або інтенсивно, або ніяк. Ті два нещасні уроки на тиждень, що виділялись у шкільній програмі та потім у програмі вузу - то хіба що вивчити алфавіт, завчити кілька фонетичних та граматичних правил і з сотню слів (що хутко вивітрюються з голови без мовної практики). Пародія, а не навчання.

Пам’ятаю, ми на уроках французької чомусь тільки те й робили, що завчали слова і відмінювали, відмінювали, відмінювали їх… до посиніння! (Досі ненавиджу «він-вона-воно-вони»). Дуже старалися складати правильно речення, писати закінчення, перекладати тексти, завчати стандартні оповідки про себе, сім’ю, село, школу, побут. І що це нам, учням, дало? Здав-забув…

А потрібно було постійно відтворювати набуті знання не подумки, не на папері, а вголос. Будь-як – без ретельної вимови та правильних закінчень, але щоб ти міг зрозуміти співрозмовника (розрізняв слова у його мовному потоці) і щоб твій словопотік могли зрозуміти. Ні вимога, ні граматика тут якраз ніякої ролі не грають! Розв’язати язика, зняти мовний бар’єр – ось що головне в опануванні чужої мови. Позбутися страху артикуляції  - тобто про-мов-ля-ння своєї думки чужими словами. Ті, хто вчив англійську, перше, про що згадують, здригаючись – те, як викладачі буквально «катували» їх вимовою сумнозвісного артикля «the». Із-за чого учні потім все життя й рота боялися розтулити при іноземцеві. «Зе» то й «зе»! Усі англомовні зрозуміють.

Признайтесь чесно, ровесники, ви взагалі коли-небудь по-справжньому займалися в лінгафонному кабінеті? Мене, наприклад, з молодших класів загадкове слово «лінгафонний» зачаровувало до нестями. Я мліла від одного тільки його напису на дверях шкільного кабінету. Мені здавалося, за тими дверима – щось незвичайне, таємниче, незбагненно гарне і надзвичайно багате. Світ супер-пупер-сучасних навчальних технологій! Нас, «п’ятиклашок», пустили до того кабінету лиш одного разу - коли потрібно було позувати перед якоюсь дуже важливою заїжджою комісією. А ми замість того, щоб зображати розумні личка, з цікавістю крутили головами, розглядаючи дивні пульти і начиння. Потайки «мацали» чудо-техніку – навушники, що красиво звисали зі спеціальних підставок. О-о-о, як я мріяла, їх начепити на вуха і щось там почути! Аж серце завмирало. Та не судилося. Більше до тієї кімнати «Синьої Бороди» потрапити не довелось. Як я вже зараз розумію, кабінет існував у якості прикраси для шкільних фотографій та звітів для вищих інстанцій. Продвинута школа, а що!

У вас теж так було? Чи це тільки мені так «пощастило» з вивченням іноземної мови? Коротше. В мене в «золотому» атестаті – кругла, гарна «п’ятірка» з французької, щоб ви не сумнівались. Але…

Désolé, je parle français, mais très, très mauvais…

Про англійську взагалі мовчу.

Оксана Поліщук, Київ

P.S. Я виправлюсь! 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-