Були б кістки цілі, а м'ясо наросте
Холдинги «Метінвест» та ДТЕК Ріната Ахметова припинили трудові відносини з працівниками підприємств, що залишилися на окупованому Донбасі. Усім було запропоновано перебратися на контрольовану Україною територію, однак з 20 тисяч працівників «Метінвесту» погодилися на це трохи більше 400 чоловік, а з 36 тисяч працівників ДТЕК – трохи більше 500. Зрозуміло, чому так мало людей наважилися на переїзд. Лише топ-менеджери і висококваліфіковані фахівці напевне матимуть в Україні високооплачувану роботу, а отже їхній добробут практично не постраждає чи постраждає терпимо. А решта як мінімум втратить набуте роками майно (влада «ДНР/ЛНР» вже заявила про «націоналізацію» квартир тих, хто виїхав з «ДНР/ЛНР»), вартість якого аж ніяк не компенсує зарплата на контрольованих Україною територіях.
Хтось назве це ознакою поступового, але остаточного відторгнення окупованого Донбасу від України, крахом надій на його повернення в Україну. Сперечатися з цим нема сенсу хоча б тому, що це і так, і не так. Власне, суперечка може йти лише навколо питання, чи варто українським підприємствам (і не тільки згаданим) розривати стосунки з окупованими територіями. А ось тут якраз така суперечка буде абсолютно беззмістовною, адже рішення Ахметова – не причина, а закономірний наслідок інших рішень, причому зовсім не Ахметова.
Відторгнення окупованого Донбасу почалося не вчора, не після відомої блокади, а рівно три роки тому, як тільки на Донбасі з’явилися Гіркін з компанією, тобто почалося силове захоплення частини української території, і зараз ми бачимо лише закономірний результат того, що Україна не змогла тоді, як не може і сьогодні, відповісти на російську військову силу адекватною українською. А чи є це відторгнення остаточним - залежить від того, чи знайде нарешті Україна можливість силою – військовою чи економічною з допомогою Заходу – подолати російську силу. Проблеми ДТЕК чи «Метінвесту» з їхніми працівниками на окупованих територіях тут ні до чого.
Через те, що Україна не може відновити свою владу на Донбасі й виникають ситуації, подібні до тієї, в якій опинилися власник і працівники «Метінвесту» та ДТЕК. Друге є прямим і логічним наслідком першого. Якщо хтось сподівався, що ситуація, коли підприємства на окупованих територіях можуть як завгодно довго перебувати «під юрисдикцією» України, аж до повернення цих територій під українську владу, то це або ілюзія, або свідомий обман. Просто тому, що ситуація не може залишатися статичною, вона не може заціпеніти в очікуванні виконання «мінських угод», які неможливо виконати.
Ситуація мусить кудись розвиватися і вона розвивається – і на «зовнішньому», і на «внутрішньому» напрямах.
Всередині України намагання утримати хоча б частину економічних зв’язків з окупованим Донбасом, аби не втрачати ВВП, призводять до серйозної політичної напруги. Безболісно поєднати військове протистояння на фронті з масштабною торгівлею ще нікому в історії не вдавалося. Не вдалося й Україні. Історія з блокуванням громадськими (тобто, недержавними) організаціями торгівлі з ОРДЛО – найкращий тому доказ. Політична стабільність, єдність суспільства і влади в питанні ставлення до війни і до «ДНР/ЛНР» незрівнянно важливіші за якісь там підприємства Ріната Ахметова.
А щодо ситуації «зовні», то «націоналізація» українських підприємств владою «ДНР/ЛНР» і згадані проблеми Ахметова є тільки на перший погляд наслідком блокади – громадської чи державної. Насправді це російська відповідь на небажання України виконувати «мінські угоди» так, як їх трактує Кремль. Ці підприємства певний час (три роки) і не чіпали до кінця у розрахунку, що Україна погодиться внести в свою Конституцію «особливий статус» Донбасу, тобто - визнає легітимність «ДНР/ЛНР», тобто, в кінцевому підсумку – узаконить відторгнення Донбасу від України на користь Росії, котра, звісно ж, за жодних умов не відмовиться від контролю за владою «ДНР/ЛНР» (чи як там їх назвали б у новій Конституції). Оскільки Україна вперто не погоджується на російське трактування «мінських угод», Росія вдалася до такого собі «підштовхування» чи «покарання» - забрала не тільки де-факто, а й де-юре українські підприємства. Погодьмося, Путін не може просто сидіти і чекати, поки Порошенко сам віддасть йому Донбас. Три роки – достатній термін, аби зрозуміти, що не дочекається.
Тож нічого плакатися за цими підприємствами. Без території вони однаково не наші. Вони повернуться, коли повернеться територія. А якщо на той час вже нічого буде повертати (в сенсі матеріальному), то що ж – збудуємо нові. Були б кістки цілі, а м'ясо наросте.
Юрій Сандул. Київ.
