Повернути ногу коню, а Щорсу – місце на бульварі

Повернути ногу коню, а Щорсу – місце на бульварі

Аналітика
3103
Ukrinform
Це варто було б зробити, щоб наше ставлення до Щорса не було таким,  яким його хотів бачити Сталін

У Києві пошкодили пам’ятник Миколі Щорсу на бульварі Шевченка – хтось акуратно відпиляв коню праву ногу по коліно. Мабуть, «болгаркою».

Довго і з муками вмирає цей монумент. Закон про декомунізацію засудив його до страти, але її постійно відкладають, бо пам’ятник одночасно внесений і до списку національної культурної спадщини, тобто має художню цінність. Суперечність між двома законами подовжує пам’ятникові агонію, але, зрештою, не врятує: «декомунізація» раніше чи пізніше його доконає, бо на її боці не лише формальний папірець, але й палке бажання невеликої, але дуже активної частини українців, виконати вирок, не чекаючи, поки на це спроможеться чиновник. Власне, вони вже почали. З кінської ноги.

Нібито є вихід з цієї ситуації, він вже давно озвучений: пам’ятник приберуть з бульвару, але не знищать, а перенесуть у майбутній Музей тоталітарної пропаганди СРСР. Але насправді це ніякий не вихід – у тому сенсі, що пам’ятник живе тільки тут, серед міста і серед людей, а в Музеї він - експонат, а це зовсім інший статус. Щорсу з центру столиці, з перетину вул. Петлюри і бул. Шевченка, переселитися в Музей на околиці міста – однаково що в будинок престарілих: нібито й живеш, але насправді...

Щастя і нещастя Миколи Щорса

Не будемо стверджувати, що смерть Щорса з бульвару Шевченка означатиме національну катастрофу чи хоча б непоправну втрату зразка художньої досконалості. Зрештою, справа не цьому шматку бронзи вагою у скількись там тон. Доля України не залежить від того, стоятиме чи ні на бульварі Шевченка бронзовий Щорс на бронзовому коні.

А ось від чого вона залежить, так це від нашого ставлення до Миколи Щорса. Хто він такий, і символом чого в історії України є, якщо є?

Микола Щорс – один з тих кількох десятків чи кількох сотень українців, котрих вихор революції в Росії зробив лідерами мас у боротьбі за, як вони вважали, краще життя. Вони не вміли чітко сформулювати, яким має бути це краще майбутнє, за яке вони ризикують власним життям і позбавляють його інших, вони вірили в святість революції і тим верховним революціонерам, які найкраще вміли говорити про цю святість. По-різному склалася їхня доля. Щорсу пощастило – він загинув рано, в 1919 році, йому не довелося не тільки не бачити на власні очі ті страшні криваві втрати, яких зазнали українці, і не лише українці, від перемоги більшовиків, а й не брати участь у злочинах проти власного народу. Косіору, Чубарю, Юрію Коцюбинському, Примакову, Скрипнику так не пощастило. Утім, як бачимо, таке щастя не допомогло Щорсу уникнути «декомунізації».

Щорсу не пощастило в іншому. Його поховали в далекій від України волзькій Самарі. Поховали і забули, героїв громадянської вистачало живих. Відкопав його із забуття Сталін. Для пропаганди йому потрібен був символ українця-більшовика, «українського Чапаєва». У 1935 році почався «сталінський ренесанс» Миколи Щорса. Його рідне місто Сновськ на Чернігівщині стало містом Щорс. Семен Скляренко пише роман-трилогію «Шлях на Київ», Борис Лятошинський – оперу «Щорс», Олександр Довженко починає зйомки «Щорса», а вулиць, площ, заводів, фабрик, піонерських загонів і т. ін., названих його ім’ям – не злічити. Пам’ятник Щорсу у Києві – теж ідея Сталіна, тільки реалізована із запізненням через війну у 1954 році. І байдуже, що реальне життя Миколи Щорса не мало практично нічого спільного зі «сталінським». Що убили його пострілом у потилицю «однопартійці», як, до речі, й інших командирів його дивізії - Богунського, Черняка, Боженка, що був він одним з небагатьох «червоних» українців-командирів, хто відмовився виконувати підлий наказ Леніна і Троцького про направлення українських загонів на фронт проти Колчака (власне, це було основною причиною, чому більшовики неофіційно зарахували Щорса до «ненадійних»).

Щорс потрапив під «каток» закону про декомунізацію, бо «воював проти Української Народної Республіки» і «був членом партії більшовиків». Це за критеріями закону, а по суті – якраз за те, що його друге, «сталінське» життя виявилося куди міцнішим у нашій сьогоднішній пам’яті, ніж перше, реальне.

Сталіна давно нема, СРСР і КПРС – в минулому, чверть віку Україна – незалежна держава, а наше ставлення до Щорса продовжує визначатися тим, яким його хотів бачити Сталін. Оце справжня трагедія: у нас нема власної оцінки Щорса, ми її замінили сталінською. Зарахувавши його до тих, хто підлягає «декомунізації», ми тим самим продовжили «сталінське життя» Щорса, можна навіть сказати – увічнили його, вирішивши, що головним, а по-суті, єдиним критерієм його оцінки є оте «воював проти УНР» у законі про декомунізацію.

Але який сенс нарікати на цей закон? Він потрібен, і кожна притомна людина розуміє чому. Але як і кожен закон, «декомунізація» має свої вади, зовсім їх уникнути об’єктивно неможливо, бо юридичні акти, за великим рахунком, ніколи не належали до бездоганних творінь людства. Ось і в даному конкретному випадку розробникам потрібно було знайти юридично чіткі й недвозначні критерії, за якими слід ті чи ті пам’ятки страчувати або милувати. Вони й знайшли, як зуміли. Щоправда, чіткості цим критеріям бракує, але то вже з погляду історії чи наших уявлень (а вони такі різні!) про неї, юридичний документ такими тонкощами закономірно не переймається.

Чи повернемо Щорсу його справжнє життя?

Однак закон законом, але не можна в оцінці тих чи тих історичних осіб обмежуватися формальними правовими критеріями. Так, були у Щорса такі гріхи – воював проти УНР і мав більшовицький партбілет. А хіба, приміром, Нестор Махно не так само не любив УНР і Симона Петлюру? А сам Петлюра хіба не підняв повстання проти Української держави гетьмана Скоропадського? А Винниченко з Грушевським хіба не співпрацювали з більшовиками? Так, у кожного з них були свої, цілком благородні, мотиви так вчиняти. Але ж і Щорс не був примітивним бандитом, у нього теж були свої благородні мотиви. (До речі, нікому не кортить «декомунізувати» Довженка за «Щорса» чи «Арсенал»? А Тичину за «Партія веде»?)

Логіка війни, яку ми сьогодні ведемо – в прямому і переносному значенні, з Росією за нашу незалежність не залишає нам часу зупинитися, спокійно обдумати наше минуле, виокремити з нього головне, правильно оцінити і назвати людей, події, явища. Така робота схожа на роботу археолога, який на розкопках пензликом змітає землю, щоб не ненароком не пошкодити скарб. А у нас сьогодні в руках не пензлик, а автомат. І ця логіка війни плюс укорінене радянським минулим пропагандистське ставлення до історії заважає нам навіть чітко розділити історичних діячів на «наших» і «не наших». Зауважте, не на добрих і поганих, а на «українських» і «неукраїнських». Ми зносимо пам’ятник Щорсу, хоча він, попри всі свої гріхи, діяч нашої історії і не морив голодом українців, як Косіор, але залишаємо пам’ятник і проспект Миколи Ватутіна, хоча цей генерал  – діяч російської, а не української історії (не будемо зараз говорити, добрий він діяч чи поганий), а на його совісті смерть десятків, якщо не сотень, тисяч українців.

Однак, знову ж таки, якщо вслід за пам’ятником піде з нашої пам’яті сам Щорс – це ще не трагедія. Не він перший і не він, на жаль, останній, кому не знайдеться місця в пам’яті нащадків. Тим більше, що якихось особливих заслуг перед Україною у нього нема. Трагедія в тому, що ми, через сто років по його смерті, так і не засвоїли, умовно, «уроків Щорса». Цей чоловік колись вважав, що справедливість і щастя людське можна здобути в Україні, нехтуючи такими цінностями як нація, національна незалежність, українська держава. (До речі, анархіст Нестор Махно теж так думав, про що пізніше жалкував.) Тому Петлюра чи Грушевський, які вважали інакше, були його ворогами. Він вважав, що більшовики і взагалі російські революціонери – це щось зовсім інше, ніж російські дворяни-шовіністи, що з ними можна і треба єднатися у боротьбі за нову Україну і нову Росію, а головне – він вважав, що соціальні проблеми однозначно важливіші за національні. А хіба багато хто з на і сьогодні не так вважає? Депутати нинішньої Верховної Ради (як, власне, усіх попередніх) хіба не стали ними під гаслами соціальними (зарплати, пенсії, робочі місця, тощо), а не гаслами про захист української мови і зміцнення української національної незалежності? Ми, як колись Щорс і йому подібні українці, вважаємо, що добробут і українська мова – абсолютно незалежні одне від одного категорії, що перше цілком може існувати без другого. «Какая разница!» - так, здається, формулюється сьогодні таке переконання? І чи не за це ми сьогодні розплачуємося на війні територіями і людськими життями?

Ось чому не можна нам забувати українця Миколу Щорса, а щоб пам’ятати про нього саме те, що треба пам’ятати, треба звільнити його від отого другого, вигаданого Сталіним, життя і повернути перше, справжнє. Можливо, якби Щорс на бульварі Шевченка стояв би і далі, то ми, споглядаючи його щодня, зрештою мусили б оцінити його правильно? А так, як кажуть росіяни, - «с глаз долой – из сердца вон».

Жаль.

Юрій Сандул. Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-