16 грудня. Пам’ятні дати

Наприкінці травня 1637 у Правобережній Україні вибухнуло повстання під проводом Павла Павлюка (Бута) проти польського панування. Незабаром повстання охопило і Лівобережну Україну, де діяли повстанські загони на чолі з полковниками Карпом Скиданом і Степаном Биховцем. На придушення повстання польський уряд кинув значні військові сили (у т.ч. частини угорських і німецьких найманців; всього близько 15 тисячі чоловік) під командуванням польського гетьмана коронного Миколая Потоцького. Вирішальне бойовисько відбулось біля с. Кумейки (тепер село на Черкащині). В ході бою польським військам вдалося оточити повстанців. Збудувавши нашвидкоруч табір, козаки цілий день відбивали запеклі атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Козацьке військо було гірше озброєне ніж польське: очевидець писав, що «…не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокири»; але йшли «дуже сміло і сердито». Як свідчить Потоцкий, козаки билися затято. «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів «миру!» кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати…». Увечері Павлюк і Скидан з невеличкими силами вийшли з табору і відступили до Чигирина, де сподівалися з’єднатися з іншими повстанськими загонами та поповнити запаси пороху. Основні повстанські сили на чолі з Дмитром Гунею (видатним козацьким стратегом) продовжували бій до пізньої ночі. Різня була страшна. Вбитих козаків було до чотирьох тисяч, поляків – до трьох. На світанку наступного дня повстанці почали відступати до Черкас, а потім – до Боровиці (тепер село Чигиринськорго р-ну Черкаської обл.), де об’єдналися із загоном Павлюка. Через декілька днів під Боровицею розпочався новий бій з поляками. Не маючи змоги зламати опір повстанців, Миколай Потоцький, що мав «промовисте» прізвисько «Ведмежа лапа», запропонував розпочати переговори. Під час переговорів Павла Павлюка, а також інших керівників повстання  було по-зрадницьки схоплено (здали свої ж), відправлено до Варшави, де незабаром страчено. А козаків змусили написати принизливого «покаянного» листа (писарем був Богдан Хмельницький, що саме тоді перебував на службі у Станіслава Конецпольського). Таким чином, Річ Посполита серйозно взялася за приборкання козаччини. Щоправда, через 10 років українці під проводом того ж таки Богдана Хмельницького візьмуть реванш і під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями розгромлять польську шляхту.

Події дня:

35 років тому (1981) у Польщі під час страйкового руху міліція розстріляла дев’ять шахтарів вугільної шахти Вуєк під Катовіце. Акція силовиків була частиною спільної операції з розгрому незалежної профспілки «Солідарність» після введення воєнного стану в 1981 році. Вона пройшла технічно успішно, проте в довгостроковій перспективі стала одним із чинників, які зламали комуністичну систему в Польщі. Як відомо, 13 грудня 1981 року, в Польщі генералом Войцехом Ярузельським було оголошено про введення воєнного стану. Ще в ніч з 12 на 13 грудня почалися арешти активістів профспілки «Солідарність». Серед них був і голова профспілкового комітету вугільної шахти «Вуєк» Ян Людвічек. Про арешт Людвічека дізналися на шахті. На знак протесту члени комітету ухвалили рішення розпочати страйк. Почалися страйки і на інших підприємствах і шахтах. Органам влади були висунуті вимоги негайно звільнити Людвічека, скасувати військовий стан, припинити переслідування «Солідарності». Почалися перші переговори між представниками шахти і органами влади, проте жодних результатів вони не принесли. Розуміючи, що влада може почати стягувати сили для штурму, було прийнято рішення розпочати оборону території шахти силами самих гірників. Почалося спорудження барикад, були виставлені спеціальні пости спостереження. 14 грудня мешканці житлового району, де проживали шахтарські сім’ї, почали допомагати страйкарям продуктами, теплим одягом. Наступного дня страйкуючим стало відомо про розгін силами військ і міліції страйкуючих на шахтах Сташиц і Липневий Маніфест. З цього моменту стало зрозуміло, що наступною буде шахта Вуєк. Вранці 16 грудня почався стягування до шахти військових і міліцейських підрозділів. Вони складалися з 8 рот ZOMO (спеціальної міліції, аналог Беркуту) за підтримки ORMO (міліцейських резервістів) і NOMO, семи водометів, трьох армійських мотострілкових рот (30 БМП) і однієї танкової роти. Спочатку силовики водометами розганяли людей  біля прохідної шахти, потім, почався обстріл території шахти спецзасобами зі сльозогінним газом. Після цього стіни території шахти почали таранити танки, пропускаючи, таким чином, за собою бійців ZOMO. Шахтарі чинили опір, використовуючи свої інструменти та інші підручні засоби. Під час зіткнення були поранені 41 міліціонер і колишній військовий, 11 з них – важко. У розпал сутичок спеціальний взвод зі складу ZOMO відкрив вогонь з бойової зброї по страйкарям, убивши 9 чоловік і 21-го поранивши. До вечора опір страйкуючих стих. Згодом троє шахтарів були засуджені на терміни ув’язнення від трьох до чотирьох років. Після повалення комуністичного режиму слідство щодо розстрілу шахтарів шахти Вуєк тривало декілька років і лише 1 червня 2007 року 15 колишніх співробітників спеціального взводу були засуджені до тюремного ув’язнення за участь у вбивстві. Більшість з них отримали від 2,5 до 3 років тюремного ув’язнення, командир взводу отримав 11 років. Але суд так і не зміг встановити того, хто відправив спецвзвод у Вуєк.

Ювілеї дня:

150 років від дня народження Василя Васильовича Кандінського (1866-1944), російського живописця і графіка, одного з основоположників абстрактного мистецтва. У 1901 році Кандінський почав життя практикуючого художника; він бере участь в організації об’єднання «Фаланга», відкриває при ньому свій клас. Також, аби «насытить глаз», багато подорожує по Німеччині, Європі, Північній Африці. Жив переважно в Німеччині (у невеличкому містечку Мурнау), іноді навідуючись в Москву і Одесу. Цей період і став вершиною в його творчості. Після початку Першої світової війни повернувся в Росію, але не знайшовши порозуміння з новою владою, у 1921 назавжди залишив батьківщину. Кандінські жили спочатку в Німеччині, потім у Франції. Наприкінці 30-х років всесвітньо відомий художник потрапив до нацистського списку творців «дегенеративного мистецтва». Частина його картин з німецьких музеїв була вилучена, їх або продавали, або спалювали. Помер у Франції поблизу Парижа у 77 років.

45 років від дня народження Пола ван Дайка (1971), одного з найвідоміших трансових діджеїв світу, а також відомого продюсера електронної музики. Виріс у Східному Берліні, вчився на інженера телекомунікацій. Слухав ремікси на популярну у той час музику, і з часом почав робити власні. З 1992 року почав виступати діджеєм у відомому берлінському техно-клубі Tresor. Того ж року його першою серйозною роботою у співпраці з Cosmic Baby стала «The Visions of Shiva». Наступного року ван Дайк зажив слави завдяки своєму реміксу на пісню «Love Stimulation» і ночам у легендарному Берлінському клубі E-Werk. У 1994 році вийшов дебютний альбом «45RPM». Пізніше композиція «For An Angel» з даного альбому була визнаною однією з найкращих у світі в жанрі транс. Другий альбом «Seven Ways» (1996) здобув репутацію справжнього відкриття у жанрі трансу. Цей альбом разом із такими композиціями, як «Forbidden Fruit», «Seven Ways» та «Words» став його першим серйозним успіхом у Великій Британії. Згодом, попри британський консерватизм і несприйняття іноземних виконавців, композиції ван Дайка починають посідати перші місця у наймодніших британських чартах, і стають улюбленцями британських клабберів. Музикант двічі за свою кар’єру очолював престижний список популярності журналу DJ Mag.

Роковини смерті:

45 років з дня смерті Лева Львовича Ґеца (1896-1971), українського графіка, живописця, громадського діяча. Народився Лев Ґец у Львові в багатодітній українсько-польській родині. Навчався в Львівському художньо-промисловому училищі, згодом закінчив Краківську академію красних мистецтв (з 1950 – її професор). Щоправда, до закінчення академії встиг повоювати – спочатку на фронтах Першої світової у лавах Українських Січових Стрільців, а потім брав участь у польсько-українській війні 1918-1919 років. Був важко поранений у ноги. Саме під час «світової воєнної завірюхи» молодим митцем було створено  альбом «Антологію стрілецької творчості» - серію надзвичайно правдивих та емоційних малюнків. По закінченню академії працював учителем малювання в гімназії міста Сянок, де одним із його учнів був Богдан-Ігор Антонич (майбутній відомий поет). У Сяноку, яке стало йому рідною домівкою на 12 років, Лев Ґец вів активну громадську діяльність, чимало зробив для збереження й популяризації культурної спадщини лемків. Організував товариство «Лемківщина» й однойменний музей. Після закінченню Другої світової війни митець мешкав у Кракові. Багато хто зі співвітчизників називав його «українським послом у Кракові». Автор понад 3500 малюнків, акварелей, картин, з них 150 картин і 15 дереворитів присвячено Лемківщині. Під враженням перебування в Києві (1969) створив ескізи «Золоті ворота», «Будинок Т. Шевченка». Впродовж багатьох років ім’я цього чудового митця, справжнього віртуоза рисунка в Україні навіть і не згадувалось. Альбоми малюнків Лева Ґеца зберігаються у Кракові та Римі.