11 серпня. Пам’ятні дати
Як відомо, процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності. Мета органів ОДПУ була одна – повна дискредитація української еліти в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках. Арештовувати людей почалися ще наприкінці 20-х років, а сам процес відбувався протягом березня-квітня 1930 року у тодішній українській столиці Харкові. Судилище проходило в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх пригощали чаєм і тістечками. Загалом на лаві підсудних були 45 чоловік – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська. Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України. Всього у зв’язку зі справою СВУ було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3. Знадобилося 59 років, аби визнати їх невинними.
Ювілеї дня:
158 років від дня народження Хрістіана Ейкмана (1858-1930), нідерландського лікаря, лауреата Нобелівської премії з фізіології та медицини за відкриття вітаміну В 1 (1929).
66 років від дня народження Стіва Возняка (1950), американського розробника комп’ютерних технологій, інженера-електронщика і програміста, конструктора одного з перших персональних комп’ютерів у світі, співзасновника, разом із Стівом Джобсом і Рональдом Уейном, американської корпорації Apple (1976). Батьки Стівена Возняка українські емігранти з Буковини, до США приїхали після війни. Найбільшою заслугою Возняка є те, що він в середині 70-х років минулого століття самотужки спроектував комп’ютери Apple І та Apple ІІ, з яких власне й почалася «мікрокомп’ютерна революція». Після цього стало зрозуміло, куди рухатиметься галузь. Стів Возняк випускник університету в Колорадо. Свій перший комп’ютер він запатентував у 1976 році. У тому ж таки році Возняк разом із Стівом Джобсом заснували і власну компанію Apple Computer з виробництва персональних комп’ютерів. Задля цього вони продали автівку, позичили у батьків 5 тисяч доларів та взяли 15-тисячний банківський кредит. А перші комп’ютери вони збирали в гаражі батьків Джобса. Пристрої власного виробництва товариші збували за 500 доларів кожен. Невдовзі з’явився і перший капітал – 205 тисяч доларів. А вже за десять років спільного бізнесу частка Возняка в Apple Computer складала понад 200 мільйонів доларів. Утім, поступово Стів Возняк відходив від бізнесу. Для цього були вагомі причини: він потрапив в аварію і дивом залишився живим. Повільне одужання, майже повернення з того світу, спонукало його до аналізу власного життя та певних висновків. Возняк вирішує залишити бізнес і займатися виключно справами для душі: він організовує рок-фестивалі, активно займається доброчинністю – підтримує талановиту молодь і допомагає знедоленим. Не так давно бізнесмен організував нову компанію, яка займається захистом баз комп’ютерних даних. Можна сказати, що на сьогодні Возняк не тільки надзвичайно успішний бізнесмен світового рівня, але й просто щаслива людина – у нього другий і цілком гармонійний шлюб, він є батьком шістьох дітей.
Роковини смерті:
Цього дня 1680 року, як казали у давнину запорозькі козаки, віддав Богові душу Іван Дмитрович Сірко (між 1605-1610-1680), легендарна постать усієї української історії, видатний військовий і політичний діяч, Запорізький кошовий отаман, герой народних переказів, дум, пісень і навіть казок. З ім’ям Івана Сірка пов’язана найгероїчніша доба в літописі Запорізької Січі. Упродовж 35 років він не покладав ратної зброї, проявляючи надзвичайний військовий хист, безприкладне лицарство, завзято відстоюючи козацьку волю, стародавні запорозькі звичаї і цілковите самоврядування України. Слава його набула розголосу у Польщі, Франції, Литві, Кримському ханстві, Туреччині, Молдові, Росії (особливо серед донського козацтва). Варто лише згадати, що Івана Сірка 9 разів обирали кошовим отаманом, чого споконвіку на Запоріжжі не бувало. Все своє життя Сірко провів на війні - переважно у походах проти Туреччини і Криму. Брав участь, принаймні, у 55 великих битвах і завжди, крім 3-4 випадків, виходив переможцем. Помер Іван Дмитрович недалеко від Січі, в селі Гола Грушівка, а похований над Дніпром, на Сторожовій могилі поблизу села Капулівки (тепер Нікопольського району Дніпропетровської області). Ось що пише про смерть Івана Сірка у своєму «Літописі» Самійло Величко: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… Поховано його знаменито …з превеликою гарматою й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь…» Щороку 1 – 2 серпня тисячі українців приїздять на могилу легендарного козацького отамана, аби вшанувати його пам’ять. Іван Сірко є одним із тих дуже небагатьох українських керманичів, хто у віках зажив бездоганної репутації, не заплямувавши себе одвічними «договорняками» чи то з московитами (до речі, Сірко був проти підписання Переяславської угоди 1654 року та відмовлявся присягати російському царю Олексію Михайловичу – росіяни завжди пам’ятатимуть його фрондерство і згодом навіть зашлють до Тобольська), поляками, татарами; не зарився він ні на чини, ні на гроші, ні на землі – був справжнім лицарем «на службі народній, боронителем рідної української землі».
10 серпня 1932 року в Коктебелі помер Максиміліан Олександрович Волошин (справж. прізв. – Кирієнко-Волошин), російський письменник, критик, перекладач, художник. Народився Волошин у Києві. Дитинство майбутнього письменника минуло в Феодосії, юність – у Москві. Навчався на юридичному факультеті Московського університету, але був виключений за участь у студентських заворушеннях і засланий до Ташкента. З 1901 року жив за кордоном (Берлін, Париж), мандрував пішки Європою. Був у Єгипті. З 1917 року і до самої смерті безвиїздно жив у Криму.
