Вогонь по українській дівчині-снайперу ведуть досі

Завдяки фільму «Незламна» (у російському прокаті «Битва за Севастополь») ім’я й біографія жінки-снайпера Людмили Павличенко стали загальновідомими. Та путінські агітпромовці не втомлюються нагадувати, що йдеться, мовляв, не про українку, а етнічну росіянку Бєлову, яка отримала «хохляцьке» прізвище у результаті невдалого заміжжя. Однак не забуваймо, що Людмила Павличенко родом із Білої Церкви, у передвоєнні роки жила і навчалась у Києві, а на фронт пішла з Одеси. Туди випускницю IV курсу історичного факультету Київського університету відрядили збирати матеріали для дипломної роботи.

До речі, на поштовій листівці із зображенням легендарної жінки-снайпера, видрукуваній 1943 року в Москві у видавництві літератури іноземними мовами, в англійськомовній текстівці пояснюється, що молодший лейтенант Людмила Павличенко — «вірна і героїчна донька українського народу».

Отож хоч як кортить нинішнім інтерпретаторам подій 75-річної давності натягнути історію на власний копил, під час турне США і Канадою наша землячка представляла і СРСР, і Україну.

Це цілком закономірно. Адже самоідентифікація кожного з нас визначається не лише етнічною належністю, що вже довели мільйони російськомовних та російських за походженням патріотів України, які в нинішньому протистоянні путінській агресії не зрадили рідну землю.

Зате цинічним виявом неповаги до справжнього героя стали домисли про нібито приписані Людмилі Павличенко перемоги. Мовляв, не могла дівчина-снайпер буквально за рік перебування на фронті вбити аж 309 ворогів, бо це було не під силу навіть чоловікам. Зокрема герой Сталінграда Василь Зайцев мав на своєму рахунку лише 255 знищених гітлерівців, а в супутника Павличенко по заокеанському вояжу Героя Радянського Союзу Володимира Пчелинцева на час поїздки до США було 152 перемоги.

Натомість жінку — старшого сержанта, яка мала набагато вищі результати, 24 квітня 1942 року відзначили всього-на-всього медаллю «За бойові заслуги». Лише в липні, коли поранену Павличенко вже евакуювали із Севастополя, її нагородили орденом Леніна. Звання Героя вона отримала аж у жовтні 1943 року після повернення зі США.

А найрезультативніший снайпер Другої світової війни Михайло Сурков, на бойовому рахунку якого 702 перемоги, не став Героєм Радянського Союзу. Всі його відзнаки — орден Леніна, Червоної зірки та медаль «За відвагу», тимчасом як штабники хизувалися справжніми «іконостасами» бойових нагород.

Стосовно підозріло великої кількості перемог Павличенко не варто забувати, що Одесу в 1941 році захищали від румунської армії, боєздатність якої була на порядок гірша, ніж гітлерівської. До речі, фін Сімо Хяюхя буквально за три з половиною місяці боїв радянсько-фінської війни 1939—1940 років знищив із снайперської гвинтівки 542 червоноармійців та їхніх командирів, що ніхто не ставить під сумнів.

Єдине, чого не заперечують нині в Росії, — що буквально за рік перебування на фронті Людмилу Павличенко було чотири рази контужено і тричі поранено. На відміну від псевдоісторичних агіток про «неперевершених німецьких снайперів», їх насправді фактично не було, а тому зазвичай у відповідь на влучний постріл ворог відкривав ураганний мінометно-артилерійський вогонь, який нині по Павличенко ведуть уже путінські «антифашисти». 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства