Хресний флешмоб і селфі для Росії
Чи цікавилися ви, чи стало в Україні більше миру в ті дні, коли Онуфрій вів до Києва свою Хресну ходу? Адже він ішов за миром, чи не так? Чи рідше стріляли російські гаубиці на Донбасі?
Не напружуйтеся в пошуках і підрахунках: більше миру не стало. Стало більше жертв. Від початку Хресної ходи від рук путінських найманців загинули понад 35 українських воїнів і мирних громадян. І майже вдвічі більше було поранених.
Так що ж, виходить, не дійшли молитви пастви УПЦ МП до вух Господа? Не зрозумів Він окупанта? Чи не про те молилися?
Може бути, в цей знаменний день, коли на святий Владимрской гірці православні Московського патріархату правили спільну молитву, на передовій настала тиша, і наші «православні» вороги посоромилися оскверняти слова пастирів стрільбою? На жаль, міни та снаряди стали лише нещаднішими.
І незрозуміло тепер, чи то ці безперервні обстріли - вогневе забезпечення хресного ходу, чи то хресна хода – ідеологічне забезпечення війни?
Чи не тому ці молитви на тлі збільшення жертв могли здатися лицемірством? Чи не тому мирний марш вірян (здебільшого жінок із дітьми та людей похилого віку) так налякав?
«Мені просто страшно від нинішніх подій. Релігійний фанатизм дуже страшний, а підігрітий і змішаний з політикою, - страшніший десятикратно», - один з безлічі постів від звичайної українки. Й ані поліція, ані звернення моральних авторитетів не могли знищити цей страх. Не від того, що досі в головах наших звучать погрози Путіна поставити перед своїми військами жінок і дітей?
Зараз, коли все, здавалося б, позаду, ці страхи можуть здатися смішними. Прийшли, помолились, пішли; ніхто нікого не підірвав; бойовики в камуфляжі під рясами не вихопили автомати. Але рано, рано зітхати з полегшенням.
Кремль не дасть перепочинку. Для нього онуфріївська Хресна хода - лише епізод у довгій низці політичних флешмобів, розписаних російськими пропагандистами наперед. Пам'ятаєте, як у травні Києвом пройшов немислимий, здавалося б, у воєнний час марш путінського «безсмертного полку»? З колорадскими стрічками, портретами Жукова і Миколи Другого, зі священиками в рясах, які прославляють Сталіна. Було їх чимало – тисяч зі п'ять. Вони кричали: «Фашизм не пройде» і співали церковні псалми. Судячи з облич нинішніх паломників - це ті ж самі. Як мінімум, екзальтовані дівчата, вбрані медсестрами 1914 року, були і там, і тут.
Звичайно, в колонах Хресного ходу було багато щиро віруючих людей, чимало і тих, хто говорить українською і не вважає себе ворогами України. Але адже і в тому, «безсмертному полку», безумовно, спланованому Путіним, йшли люди з червоними маками і навіть з державними прапорами. Тому що наївно вірили: марш цього «полку» - данина пам'яті загиблим у Другій світовій.
Скажемо більше, 20-тисячну демонстрацію «за європейські зарплати» на початку літа ніхто не сприйняв як кремлівський рух, а виключно як «народний протест». Істинних вірян, як і у Хресній ході, там було чимало. Але чи знаємо ми профспілкових лідерів тієї демонстрації? Чи задумалися, чому цей народний протест, протест «людей, поставлених на межу виживання», розсмоктався сам собою через три години після початку? І після того, як його показали на росТБ?
Всі ці походи, марші і паради органічно вкладаються в одну схему і мають загальну стратегічну мету, яку ми вже позначили: «консолідація вати».
Ватники – це не відверті вороги зі зброєю в руках. Ті - або вже втекли до Москви, або стріляють у нас з-за лінії фронту, або лежать у сирій землі.
Вата – це інше. Це розлючений обиватель, який забився у шпарину, і не розуміє, і не сприймає цінностей української політичної нації. Якого від самого слова «нація» ковбасить так, немов він наяву зустрів Гітлера. Ватник - це штучно вихований Кремлем гомункулус, головна мета якого - руйнування української (і будь-якої іншої, що отримала незалежність від імперії) нації зсередини. На нього і націлений перст вказуючий путінської влади. Він – його безлика і покірлива армія.
Адже нація – це хоч і не ідеальна за своєю сутністю ідентичність, але вона - єдина, здатна руйнувати імперії. Вона смертельно небезпечна для відродженого російського імперіалізму. Тому путінські академіки і намагаються розвінчати історичну закономірність існування національних держав, тому і плодять криваві міфи про нації як зброю міжетнічних війн, зосередження расизму і антисемітизму.
Мета флешмобів, подібних закінчилося Хресного ходу, - витягнути вату зі щілин. Показати: «як нас багато і нас бояться українські нацисти». Мобілізувати для виконання головного завдання цієї війни: розколу, роздроблення української нації. Адже саме в подібних маршах і ходах виникають тимчасові ідентичності, послаблюють зв'язок громадянина зі своєю батьківщиною. Фраза: «ми не патріоти – ми християни», сказана однією з героїнь вчорашнього укрінформівського репортажу, говорить про багато що.
Те, що на цей раз обійшлося, не повинно нас дуже вже обнадіювати. Попереду - безліч подібних флешмобів. Кремль любить масштабні маскаради. Хрестовий похід на Київ дозволив відпрацювати логістику і прозондувати дії влади. Тому треба чекати рецидивів. Це може бути марш до столиці «мільйони біженців», або хрестовий похід бабусь, які не отримали від України пенсій. Або флешмоб на захист кирилиці, російської мови, Пушкіна, нарешті. Можливо, на нас чекають масові акції за повернення місту Кропивницькому імені цариці Єлизавети. Або сидячий страйк солідарності з «утисненими в правах» національними меншинами...
Привід неважливий: йти в цих всіх маршах і ходах будуть одні і ті самі особи, які малюють картинку світу «природного розпаду неіснуючої нації».
Бо це зовсім непогано, що ми злякалися. Отже, дорожимо країною. Отже, не потрапляємо на гундяївський гачок. І починаємо чітко структурувати у свідомості наше суспільство, з ким можна будувати майбутнє, а кого залишити в спокої.
Митрополит Онуфрій скоїв колосальну помилку. Церква, ким сприймалася досі частиною політичної нації, була ним особисто загнана в резервацію, що відгородила її від «невірних», перетворена на бантустан з моральними законами, що вступають у протиріччя зі світоглядом більшості народу. Глава УПЦ, мовчки підкоряючись примхам Москви, перетворює церкву, якщо не в юридичному, то в ментальному сенсі - на «нерезидента», чужинця..
Але і до такої церкви треба звикнути. Як не до своєї. І мирно уживатися, це не складно. Щоосені в Умань приїжджає 25 тисяч хасидів, і нічого не трапляється. Ми до цього звикли, ставимося з повагою, і місцева влада Умані справляється. І нікому в голову не приходить стверджувати, що це сіоністський десант. ( Хоча, ось що дивно: значно тепліше, ніж про православних Московського патріархату!)
І потім, чим далі ми просуваємося в Європу, тим частіше нам доводитиметься стикатися з подібними формами народного самовисловлення. І варто поспостерігати, як з цим справляються на Заході, як це виходить у нашій поліції (а воно начебто виходить – і за це її варто поважати). І навчитися, якщо ці демарші здаються небезпечними для суспільства, їм протидіяти, але - культурно і цивілізовано.
Жодних антимайданов і переворотів у нас не передбачається. Жодні зайди в чорних клобуках не захоплять центр столиці і не візьмуть штурмом парламент. Київ дуже великий, він захистив Майдан, він вигнав Януковича, він вистоїть.
Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.
Перше фото: Владислав Мусієнко,Apostrohe; Віталій Сич, Укрінформ
