Хресна Хода під Києвом: зі сльозами, скандалами, але без бійок

Хресна Хода під Києвом: зі сльозами, скандалами, але без бійок

Репортаж
6455
Ukrinform
Сьогодні був передостанній день Хресної Ходи, яку організувала Українська Православна Церква Московського патріархату

Сама ж Хода мала два напрями, два людських потоки: одна йшла зі сходу Україну, зі Святогірської Лаври (її назвали східна), інша з заходу - з Почаївської (відповідно – західна).

За графіком, сьогодні прочани мали зайти у Київ, побути на літургії (західна хода у церкві на Святошині), східна хода – у храмі св. Ольги на Харківській, переночувати у столичних прихожан, а завтра о 12.30 зустрітися на Європейській площі та піти на молебень на Володимирську гірку. Але ще напередодні і на Житомирщині і на Київщині Хода для учасників (куди єпископи в адміністративний спосіб зобов’язували прибути просте духовенство) перестала бути безперешкодною. Спочатку їх не пустили у центр Житомира.

Східний кінець Ходи також зустріли забороню у Борисполі.

Вчора західна хода прибула в село Дмитрівку, звідки зранку планувала йти до Києва. О 14.30 мала відбуватися літургії на Святошині, у Чорнобильському храмі. Втім зранку шлях прочанам був заблокований міліцейськими автобусами, а міністр внутрішніх справ Арсен Аваков повідомив, що по маршруту Ходи виявлені бойові гранати.

МИ НЕ ПАТРІОТИ, МИ ХРИСТИЯНИ: КАША В ГОЛОВАХ

Машина Укрінформу прибула в Дмитрівку близько другої. Дорога з села була перекрита автобусами МВС. Частина прочан молилася (служба відбувалася просто неба),  частина сиділа на травці. Ще частина стояла в групах та спілкувалася. Зазначу наперед, що я в цілому за паломництво. Хай воно буде автобусом, чи потягом, чи пішки, але безконфліктно. Для віруючих це зрозуміло: добре молитися зі своїми та їхати разом у святе місце із хорошим священиком. Але я обговорювала Ходу із інтелектуальною частиною кліру УПЦ МП, і в приватних розмовах священство сходилося на думці, що це невчасно, провокативно, що громадська думка налаштована до прочан негативно, що і виглядає все це по суті політичною акцією.

Побачивши священика, я вирішила поговорити з ним.

"Ми йдемо з молитвою за мир з самого Почаїва, - сказав мені отець Сергій, - Знаєте колись ми всі були разом і Крим, і Донбас. А зараз не можемо одне до одного їхати в гості".

"Не можемо, бо території окуповані. І Крим, і Донбас", - формулюю я чітко ситуацію, просто роздратована тим, що у своїх наплічниках прочани тягнуть оці розмазані абстрактні вислови, надиктовані, вочевидь, митрополією.

"А ми хочемо бути разом. І ми не проти влади, бо всяка влада від Бога. Або вона нам за гріхи дана", - заявив він.

"Тобто ви вважаєте, що ця влада вам за гріхи, а Янукович - то нагорода?", – мимоволі провокую я.

"Ні, ну я сказав, що всяка від Бога", - спохопився він. 

"Напевно, чули, що на трасі знайшли вибухівку. Чи не краще під’їхати автобусом до столиці?", - продовжую розпитувати я.

"Ну ми чотириста кілометрів йшли пішки, і далі хочемо пішки", - каже священик.

Потім я підійшла до ще одного батюшки, монаха Філарета з Київської єпархії.

"Отець Філарет, от ви ведете людей попри небезпеку. А їм ще службу стояти. Може, краще під’їхати автобусом, як вам радить влада? Хай люди вночі псалтир почитають, до свята підготуються. Хіба змирення не вище за молитву?", - питаю його.

"Що стосується вірян, то вони звикли до ходи, до паломництв, це віряни із західної України, вони люблять паломництва. Є різні типи благочестя, православний такий, така аскетика, такий досвід", - відповів монах.

"Російський старець ігумен Нікон Воробйов, якого я дуже люблю, казав, що з ходу справ треба розуміти волю Бога. А хід справи такий, що нема волі Божої йти вам пішки всю дорогу. Чи не краще заради миру зректися свого бажання, а завезти людей, як радять силові структури?", - не здаюся я.

"Ну інші старці кажуть, що все йдеться через подолання. У нас є послух. Ми будемо робити, як вирішить начальство", - заявив монах.

Поруч стояли прочанки. Вони самі підійшли до мене.

"От ви кажете, що ми втомлені, ми зовсім не втомлені", - говорять жінки.

"Звідки ви?", – запитала я.

"З Волині".

"Волинь народжує патріотів?", – жартую.

"Ми не патріоти, ми християни", - поправляє інша.

"А хіба наше християнство не дозволяє любити християн своєї країни? Бо патріотизм не суперечить Євангелії", - кажу я.

"Дозволяє. Але ж ми все робимо з любов’ю. Ми своєю любов’ю готові обняти весь світ. Чому вони нас не хочуть, чому яйцями кидають", - жаліються прочанки.

"Дівчата, - кажу я вірянкам, які не набагато старші за мене, - наша церква завинила на Донбасі. Вона опікала сепаратистів, вона зраджувала країну. Може ставлення суспільства - це епітімія нам всім? Може ми також винуваті і може тому нас так приймають?!

Жіночка розплакалася: "Правильно батюшка не благословив з вами розмовляти".

Це була болісна для них розмова. Розмова насправді з нечужими мені людьми. Якби ми зустрілися десь на літургії у Почаєві, ми б обнялися з ними. Ми б почували духовне рідство. Але я не жалкувала. Я - частина цієї церкви. І, зрештою, я також учасниця. Навколішках стояв дід і голосно молився "Отче наш та Богородиця", щоб йому дали шанс дійти до міста пішки.

Я зав'язала хустку і пішла на службу, на акафіст Божій Матері, який служився тут, на виході із села, просто неба поруч із чудотворною іконою. Вперше я цей акафіст вивчила українською, тому церковнослов’янською теж його добре розуміла.

«Радуйся, приятное молитвы кадило: радуйся, всего мира очищение. Радуйся, Божие к смертным благоволение…».

Мами зазвичай моляться за дітей, але я думала про інше. Я просила Богородицю, щоб вона покрила покровом нерозумних чад, які сунуть пішки, щоб насильно ощасливити весь світ своєю молитвою. Щоб вона помилувала їх заради їх простоти, послуху та безумовної довіри священикам.

По завершенні я надиктувала інформацію редактору, а потім якось опинилася у колі священиків, молодиків монархічної зовнішності та якогось діда з кадилом.

"Вас підіслала влада?" - строго спитав священик.

"Ні, я - журналіст. До речі, вірна Московського патріархату", - відповіла.

Священик щось сказав церковнослов’янською.

"Я не зрозуміла", - кажу йому.

"Яка ж ви віруюча? Якщо не знаєте цього виразу?", – почав наступати на мене дід із кадилом та махати ним переді мною.

"Я не все знаю. А ви так сильно кадите, бо сподіваєтеся, що я боюся ладану?", – спитала я діда. В принципі, я була готова до агресії.

"А як докажете, що ви віруюча?", - питає він мене.

"Хочете почитаю псалми церковнослов’янскою? 33-ий? Чи 90-ий?" – запропонувала я діду.

"Навіть біси можуть молитися, це ні про що не каже", - відрізав дід й чимдужче почав кадити перед моїм носом, вочевидь, намагаючись мене очистити.

У цей час з’явилася голова Нацполіції Хатія Деканоїдзе. Вона поговорила з паствою.

"Коли нам дозволять йти?", – запитувала її ігуменя Покровського монастиря Калісфенія.

"Коли все перевірять. Для нас важлива безпека", - наголосила Деканоїдзе.

РПЦ vs Україна: ПОШУК КОМПРОМІСУ

Потім з’явився радник Арсена Авакова Антон Геращенко, який почав розмову з опікуном ходу священиком Віктором Земляним. Антон переконував його посадити паству на автобуси, отець Віктор відмовлявся.

Коли священики, дід та парочка монархістів почали на мене напирати, о. Віктор підійшов.

"Ану припиніть! Журналісти мають право писати та розпитувати", - сказав він своїм.

"Дякую, що врятували мене від люблячої пастви, - зауважила я, - А чому ви не сідаєте на автобуси? Де смирення моєї церкви? Де її єдність із державою? Хіба Хресна хода для того, щоб демонструвати впертість?"

"Не провокуйте мене", - коротко сказав він.

"Я провокую лише вас, а ви провокуєте ціле суспільство. Так ми розуміємо Христові заповіді?", - кажу.

Він промовчав. Опікуни ходу були налаштовані йти. Всупереч проханням Антона Геращенко та іншим людям у цивільному.

Поруч стояли монахині з двох монастирів.

Вони обговорювали книжку про велику княгиню Єлизавету Федорівну, німецьку принцесу, яку вбили більшовики.

"Вона казала, що відчуває останній день, а я не відчуваю", - казала одна матушка.

"Вони нас лякають бомбами, та то може честь так померти від бомби ще й на Хресній ході", - казала інша.

"Матушки, пробачте мені, - підключаюсь я, - а для чого вам помирати? Велику княгиню вбили радянські солдати, а вам просто пропонують доїхати автобусом, бо так безпечніше".

"Ми не хочемо боятися, - каже ігуменя Калісфенія, - нам не подобається, що нам чинять перешкоди".

"Чому перешкоди? -Аавтобусом навіть швидше", – м’яко заперечую я.

"Ви розумієте, що ми хочемо йти під чудотворною іконою, спеціальні молитви читати", - підтримала її інша.

Ці екстріми - померти від бомби - проповідували не лише матушки. Я запитала жіночку, яка мала у візочку дитину: чи не краще під’їхати, бо якщо, не доведи Боже, бомба чи якась інша небезпека для дитини... У відповідь я почула: "Ну і що? Ніхто не знає, коли краще померти", - воістину відповідь матері.

Хода вишикувалася. Я думала, що ось у такий спосіб церква протиставляє себе державі. Ну не важко ж було батюшкам скомандувати: «Возлюблені у Христі, блаженніший Онуфрій благословив доїхати автобусом. Ми здатні та можемо йти, але заради послуху ми скорочуємо піший шлях».

Ні. Церква не хотіла поступатися.

Я сіла в машину та поїхала трасою на станцію "Сосновий бір", де прочан чекали радикали з батальону ОУН Миколи Коханівського. Дорогою я бачила, як розросталася Хода. Якщо в селі було не більше трьохсот людей, то з ближніх сіл зібралися вже понад тисячу людей.

На блокпосту Коханівського мене зустріли вороже. Я просто забула зняти хустку і мене прийняли за прочанку. Один сказав: «Чешіть до Москви». Інший пообіцяв викликати поліцію. І тільки коли я показала посвідчення журналіста, мені сказали, щоб я зняла хустку. Так і сказали:

"Зніміть хустку, одягніть бриля, бо дуже вже ви подібні на той Московський патріархат".

Якби вони знали, що я також і Московський патріархат...

"Миколо, мені не подобається Хода, але хіба це правильно - бити людей?", – запитала я Коханівського.

"Людям треба показати, що тут Україна. Дітей ті жінок бити не будемо. Попів теж бити не хочемо, просто хочемо, щоб вони пішли додому", - відповідає.

"Кажуть, що ви, як радикал, працюєте на ФСБ", - кажу я йому.

"Так кажуть кожного разу, коли я купую нову пару кросівок", - жартує він.

Навколо блок-посту на трасі вже зосередилося близько двох тисяч поліцейських. Вони мали охороняти Хресну ходу від Коханівського. У його ж таборі назносили яєць, щоб пуляти в прочан, та принесли польову кухню для каші на випадок, якщо пікет затягнеться.

Я присіла на траву в очікуванні Ходи. І мені давно не було так гірко. Паломництва не повинні відбуватися ось так.

Скільки пристрастей, скільки конфліктів, скільки втрачено бюджетних коштів, скільки мобілізовано бюджетних сил та ресурсів. В ім’я чого? Охороняти людей, які хочуть молитися публічно? Невже заради цього права слід так дратувати всіх навколо? І ще я подумала, що  моя Українська Православна Церква, яку створив Блаженніший Володимир, закінчилася. Тому що його церква ніколи б не стала протиставляти себе державі. Його церква обнялась б з цією країною, залікувала б її рани і не нав'язувала їй ризиковані паломництва, де торжествує впертість.

Поки ми чекали, стало відомо, що завдяки зусиллям Арсена Авакова західна Хода змінила маршрут та пішла на Ірпінь, а східна зупинилася у Олександрівці. Вірні мають прибути завтра, опір їм організувати ніхто не встигне, поліція буде насторожі. Тобто компроміс був досягнений. Хоча б такий. Сьогодні обійшлося без бійок. Напевно, треба похвалити силовиків, які знайшли аргументи, та кураторів Ходи, які не послухалися наказів з Москви й вибрали безпечніший шлях. Але не буду. Я думаю, що і тим і другим допомогла Божа Матір. І вірю, що вона завтра також буде і з тими, і з іншими.

Лана Самохвалова

Фото:  Володимир Тарасов, Укрінформ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-