“Якось натрапила на вакансію «демінер», почала вивчати, що це таке. І зрозуміла – це для мене! Це про відповідальність, дуже велику уважність – як і в моїй попередній діяльності. Подзвонила, мені сказали: “Якщо хтось із ваших близьких служить, приїжджайте, будете навчатися”. Так мене всі в родині військові”, – розповідає Вікторія Бондаренко про початок життя «з нуля». Поки її чоловік і двоє братів боронять Україну на фронті, жінка турбується про матір, свекруху, синів й отримала сертифікат сапера.

“Я ДУМАЛА, ЩО ЩЕ ПОВЕРНУСЯ”

Близько року тому Вікторія Бондаренко переїхала до Харкова. Як і багато переселенців, сподівалася, що тимчасово. Протягом майже 24 років вона працювала на Слов’янській тепловій електростанції.

“Я там була диспетчером залізничної колії, дуже любила свою роботу. Ми ходили до останнього, поки вже нас не звільнили, тому що вже нічого не було, розбили. Ми там були, як одна сім’я! У мене був найкращий колектив. Мої хлопці, мої дівчата – нас усіх розкидало по країні. Але ми все одно дзвонимо одне одному”, – говорить Вікторія, на її очах виступають сльози.

Їдучи зі Слов’янська, жінка майже нічого не взяла.

“Я поїхала, ще мій будинок був цілий. Була впевнена, що я туди повернуся, заберу якісь речі. Потрібна була якась робота, тож – у Харків. Забрала свекруху, вивезла, бо там, де вона жила, вже ніяк не можна було залишатися. Маму вмовляю виїхати, та вона вперто не хоче покидати Донеччину… Наразі від мого будинку залишилося тільки будівельне сміття, – ділиться Вікторія. – У мене часто запитують, чи подобається мені Харків? А я бігаю по ньому – робота, оренда житла, у мене купа проблем – я навіть не бачу якоїсь красивої картинки, парку чи ще чогось… Подобається – це коли тут народився, до школи пішов, все знаєш, коли вся твоя пам’ять про це місто, коли ти до нього прикипів, а мої всі спогади – не звідси… Я народилася і виросла в Бучі, коли заміж вийшла, переїхала у Слов’янськ… У мене зараз навіть немає розуміння, що я завтра тут лишатимуся. Я вже не впевнена ні в чому, не знаю…”, – пояснює Вікторія.

За її словами, ніхто з колег не працює за фахом.

“Ми всі вузькофахові спеціалісти, ми любили свою роботу, знаємо її на “відмінно”. Ми отримували відповідні зарплати, а зараз залишилися без нічого. Не потрібні. Всім нам доводиться перенавчатися. Я вирішила, що мені треба йти в ногу з часом. А які часи, такі й “іграшки”, розумієте?”, – ділиться переселенка.

“ХОЧУ СКОРІШЕ НА РОЗМІНУВАННЯ”

Вікторія потрапила у проєкт “Ветерани” від Програми розвитку ООН, який реалізували на Харківщині за кошти уряду Італії. Ветеранів, ветеранок і членів сімей військовослужбовців безкоштовно навчали професії сапера. Учасники пройшли двомісячний курс – теорію та практичні заняття на тренувальних майданчиках. Після цього їх працевлаштували в одну з сертифікованих компаній, яка займається гуманітарним розмінуванням.

“Мені подобається ця робота, що ми працюємо у команді. Подобається мій новий колектив, – наголошує Вікторія. – Люди питають, як жінка може бути сапером? А я багато жінкам кажу, що це наша справа теж! Я ж не про те, що прямо все так пречудово. Так, це справа тяжка, працювати треба фізично, на вулиці, за різних погодних умов. Ми навчалися у таку спеку! А ти в засобах захисту, в формі. Попереду – холоди. Бувають і будуть якісь свої моменти, але це нормально. А як там хлопцям на фронті? Їм що, комфорт хтось обіцяв? Чоловік підтримав мій намір. Узагалі всі, хто мене добре знають, нормально поставилися”.

Зізнається: найважче було запам’ятати всі боєприпаси.

“Нова, нова, нова інформація. Звісно, я не знаю стільки, скільки знають хлопці-ветерани. Але, як кажуть, дорогу здолає той, хто йде. Я навчаюся. І мені якраз подобається те, що у цій справі постійно треба вдосконалюватися та покращувати навички”, – додає саперка.

З другого листопада Вікторія починає роботу з розмінування. Яка це буде ділянка, ще не знає.

“Я не хвилююся, не переживаю. Я готова, знаю, що можу. Я дуже хочу вже піти “в поле”. Скоріше б почалася робота. Є чіткі правила, методика, ця діяльність – не про випадковість. Я маю обстежити, виявити, повідомити про знахідку. В мене немає якихось страхів саме через роботу… Після того, як я була у Слов’янську…, ти вже не так реагуєш на все…”.

* * *

17 лютого внаслідок удару російського безпілотника загинули три працівники Слов'янської ТЕС.

Через постійні російські атаки і руйнування ТЕС зупинила роботу.

Юлія Байрачна, Харків

Світлини В’ячеслава Мадієвського