Маленька Юлька і початок великої війни

Юлька прийшла на світ о першій годині ночі 24 лютого – у той самий момент, коли Україна завмерла перед початком повномасштабного вторгнення росіян. Поки в палатах пологового ще панувала мирна тиша, за його стінами вже починалася нова, страшна реальність, про яку молода мама довідалася лише обідньої пори, зокрема через дивні вітання від друзів та сльози медперсоналу. Каже, дуже втішена, що їй випало народити дитину, ще не знаючи про масштабну війну, – бо не уявляє, з якими думками тоді приводила б у світ донечку…

Утім, у їхній сім’ї цей день завжди – народження донечки, із шоколадним тортом та подарунками.

Розповідаємо на Укрінформі історію про те, як життя, що почалося 24 лютого 2022 року, продовжує квітнути жовтими кольорами та дитячим сміхом.

ХАЙ ТОРТ БУДЕ «ЧОКОЛАДНИЙ»

З Юлькою та мамою Вірою зустрічаємося біля їхнього будинку в Мукачеві. Юлька щойно встигла доїсти обід у садочку – усміхнена, з кульочком, де зібрані її валентинки від хлопців, вона виходить мені назустріч. Знайомимося, пригощаю дівчинку шоколадкою та йдемо спілкуватися й фотографуватися на майданчик поблизу. Юлька залізає на улюблені гойдалки. У тиловому Мукачеві в неї – звичайне для чотирирічки життя: садочок – мама – сім’я. І так, коли всі писатимуть та ділитимуться флешбеками з дня початку повномасштабного вторгнення, Юлька задуватиме свічки на торті. Торт, каже, у неї буде «чоколадний», з героєм із мультика «Щенячий патруль».

- Там неодмінно має бути Кремез. Чому? Бо я люблю жовтий! – багатозначно додає дівчинка, усміхається – і в неї з’являються чудові ямочки на щічках.

Питаю в Юльки, який подарунок хоче на свої четверті народини. Скромно відповідає, що ще не знає. Мама Віра каже, що торік хрещені подарували Юльці самокат:

- Ми раділи за неї й дуже здивувалися, що донька отак одразу стала на нього й поїхала. Без страху та попереднього навчання. У неї взагалі все дуже легко: комунікабельна, спокійна, безпроблемна дитина. Вона дуже класна, розвинена, кмітлива.

Віра розповідає, що Юлька дуже любить садочок, а ще ліпити, вчити віршики й обожнює казочки на ніч.

- Ми, звісно, ніколи не акцентуємо Юлі, що вона народилася в день, коли в нашій країні почалася велика війна. Це колись потім її називатимуть «дитиною війни» – але для мене вона народилася ще в мирі. Хоча я той день ніколи не забуду… – каже жінка.

«ДУБЛЬ ДВА»

Віра Цендра пригадує, що до пологового потрапила 23 лютого, напередодні вторгнення.

- Попередньо термін мені ставили на початок березня, але я розуміла, що з другою дитиною все може статися раніше. Майже опівночі лікарка сказала: «Ну що ж, Віро, будемо народжувати сьогодні». Я лише відповіла: «Боже, а я так хотіла поспати». Мене перевели до родзалу, і вже о першій годині ночі народилася Юлька.

Згадує, що тоді ще діяли ковідні обмеження на партнерські пологи.

- Коли народжувалася перша донька, чоловік був зі мною. Цього разу він теж готувався: вакцинувався, здав усі аналізи, але його не пустили. Дозволили зайти згодом, коли Юлька вже з’явилася на світ. Ми подивилися на неї – просто копія нашої старшої Емілії, один в один! Сказали тоді, що це «дубль два».

Між дівчатками різниця – неповних сім років.

- Пам’ятаю, мені здалося, що вона якась не така. Емілія, як народилася, була рожевенька, а Юля – синя. Може, через те, що в залі було холодно. Я ще питала в лікарів: «Чого вона така синя?» – а лікарка дивилася на мене й казала: «Ти лишень глянь, яка ж вона гарна!». Після пологів ми ще до четвертої ранку залишалися в родзалі.

САНІТАРКА НАСИПАЛА КАШУ І ВТИРАЛА СЛЬОЗИ

Так, фактично Юлька народилася ще в мирному житті – до початку вторгнення росіян лишалося три години.

- Коли мене перевели в палату, я не лягла спати, а почала всім строчити повідомлення й ділитися своєю радістю. Писала, що народила здорову дівчинку, – думала, що рідні люди і друзі вранці прокинуться і прочитають радісну новину. І ось зранку мені починають сипатися повідомлення у відповідь: переважна більшість – із побажаннями миру. Навіть шеф тоді написав: «Вітаю! Головне – щоб був мир». Вони всі мовчали про війну, щоб мене не травмувати. Тож навіть на ранок я ще нічого не знала про вторгнення і просто всім відповідала: «Дякую». Ну і ще пам’ятаю, що одна моя подруга з дуже специфічним почуттям гумору написала: «Твоя мала увірвалася в Україну, як Путін». Я прочитала і подумала про себе: «Блін, до чого тут взагалі Путін? Що це за привітання таке?!». Це вже потім зрозуміла її чорний гумор...

Віра каже, що не знала про початок повномасштабної війни до обіду.

- Телевізора в палаті не було, у телефоні я не сиділа – читати новини не мала сили. Юлька була спокійна, молоко прибуло, ми обоє спали, усе було добре. Аж поки не прийшла жіночка, яка розвозила їжу. Вона була старша, насипала мені кашу – а з її очей котилися сльози, вона їх втирала рукою. Я ще подумала, може, у людини щось сталося, але було незручно питати. Та коли вона прийшла з обідом, знову плачучи, я уже запідозрила щось недобре. Потім прийшла лікарка і спитала, чи я чула, що почалася війна. Я оніміла. Як війна?!

РЕАЛЬНІСТЬ НАЗДОГНАЛА ВДОМА

Лікарка попередила, що у зв’язку з воєнним станом у пологовому особливий режим: заходити не можна, виходити теж. Передачі – лише раз на день, і медсестра кожну сумку передивлятиметься дуже ретельно.

- То ж був робочий день. У мене друга дитина у школі, чоловік зранку її туди зібрав. Учителі почали писати в батьківському чаті, мов, прийдіть і заберіть дітей. Тим усім займався чоловік, він мені майже нічого не розказував – беріг від емоцій. Це тепер розумію, що мені дуже пощастило опинитися того дня в такій ізоляції. Ми пробули в пологовому три дні. Я давала чоловікові завдання: піди те купи, це привези. Тож пропустила всі ці черги в магазинах, пусті полиці, дефіцит гречки та туалетного паперу. Реальність наздогнала уже вдома.

Віру з Юлькою виписали в неділю.

- Ми їхали додому нашою машиною, я дивилася у вікно: дороги абсолютно пусті. Ні машин, ні автобусів, ні людей. Для мене то було моментом, коли я зрозуміла, наскільки все погано... Ми прийшли додому, поклали Юлю, ввімкнули телевізор – а там на кожному каналі марафон. Ось тоді мене «накрило» – і я нарешті зрозуміла весь масштаб цього п*здеця. Стало по-справжньому страшно.

ДОМОГЛАСЯ, ЩОБ ДИТИНУ ПОХРЕСТИЛИ ТЕРМІНОВО

Найстрашніший момент того періоду стався через два тижні, коли в місті пролунала перша повітряна тривога.

- То було серед ночі. Чоловік якраз пішов на зміну, а ключі від загального підвалу були в нас. І ось о другій годині ночі мені лупенять у двері: «Відчиняйте! Тривога! Дайте ключі! Спускайтеся!». Я стою, у мене ноги трусяться: «Що коїться?». Ключі дала, повернулася в кімнату, а діти сплять у своїх теплих ліжках. Надворі холодно... Набрала чоловіка, порадилися. Я вирішила не чіпати дітей і нікуди з ними не бігти. Знала, що укриття не були готові – у підвалах тоді зберігали непотріб і торішню картоплю. Переважно люди стояли біля входу до підвалів, на морозі. Ми вирішили: раптом приліт – що стояти під будинком – ризик, що лишатися у квартирі. Лишилися. Сьогодні це все видається смішним, але тоді геть не смішно було…

Віра зараз також із сміхом пригадує, як телефонувала священнику з вимогою «терміново хрестити» дитину.

- Коли ми повернулися з пологового і я побачила все по телевізору, у мене з’явився нав’язливий страх смерті. Я зателефонувала священникові зі словами: «Мені треба терміново похрестити дитину». Він вислухав, перепитав, чому так терміново, порадив зачекати кілька тижнів. Але я наполягала: «Нам треба завтра. Я боюся, що прийдуть танки і вб’ють мою дитину нехрещеною». Назавтра, то був понеділок, узяли кумів, пішли в церкву. Нам нагріли маленьку кімнатку, похрестили тихенько. Пам’ятаю, що на вулиці тоді був такий вітрище, що ми навіть не змогли сфотографуватися.

СІМЕЙНИЙ ЧОРНИЙ ГУМОР

Узагалі, каже жінка, цей страх невідворотного її не відпускає ще з 2014-го: коли завагітніла уперше, почалося захоплення Криму росіянами. Згодом – війна.

- Мені тоді снилися кошмари про те, як ми спускаємося в підвал, – чоловікова мама мала інвалідність, переміщувалася на милицях. А потім і ми, і всі звикли до війни. Вона була далеко, не тут. Після вторгнення у 2024-му я теж боялася, що ми звикнемо й до цієї ще страшнішої реальності. Ну і, власне, так трапилося: кошмар у нашій країні не закінчується, але ми вже звикли… Живемо.

Утім, навіть у такій реальності Віра не втрачає свого чорного гумору.

- Кажу чоловікові, що нам не можна третьої дитини. Коли народилася наша Емілія – почалася війна, коли Юлька – росіяни повномасштабно вторглися в Україну. Страшно подумати, що може бути ще… Хоча священник, який хрестив Юльку, радив спробувати – сказав, що, можливо, якраз наша третя дитина принесе мир.

Тетяна Когутич, Мукачево
Фото авторки та з родинного архіву Юлії Цендри