Книга про повернення
Лише 5 відсотків Луганщини наразі залишається під українським контролем – але така обставина наче пробудила до її історії потрійний інтерес. Принаймні в цьому році вийшло вже третє, достатньо ґрунтовне, видання під назвою «Придінців’я: Український характер * Історія та сучасність Сіверськодонецької громади». І хоча зміст книги зосереджений на відносно обмеженій локації, це не завадило її авторові, відомому сіверськодонецькому журналістові Семену Перцовському взятися до роботи з дивовижною науковою скрупульозністю.
МІСТО І ЙОГО ЛЮДИ
Чи не кожен історичний факт, викладений у книзі, підтверджується посиланнями на першоджерела. Такий підхід мав би спричинити в пересічного читача легке роздратування, але не в земляків Семена Ароновича. На двох презентаціях, одна з яких проходила в Київській Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого, а друга в Дніпрі, у хабі Сіверськодонецької громади, вільних місць не було. Мабуть, тут спрацювала не лише книга, а й потяг до спілкування із земляками, яким цей твір виразно нагадав про прекрасне минуле в такому милому – на відстані трьох із половиною років війни – місті.
Звичайно, усі міста в нас особливі, кожне має свою родзинку, часто – не одну. Головною «родзинкою» Сіверськодонецька є його люди, точніше, те «ядро» населення, яке й створює образ міста в очах стороннього спостерігача (і як самі містяни себе сприймають). Саме ці люди створили унікальне інтелектуальне середовище посеред суто пролетарської Луганщини. Достатньо сказати, що Науково-виробниче об’єднання «Імпульс» (правда, тоді воно звалось дещо по-іншому) почало працювати в Сіверськодонецьку (який теж мав тоді іншу назву – Лисхімстрой) тоді, коли радянські словники стверджували: «кибернетика – буржуазная лженаука». Що не завадило «Імпульсу» вирости в потужний науковий комплекс, чиї системи управління згодом керували запуском космічних кораблів з Байконура, контролювали (і сьогодні контролюють) процеси всередині атомних електростанцій і ще багато-багато чого. А починалось усе зі спроб автоматизувати на хімічному гіганті «Азот» виробництво аміаку.
Спроби виявилися вдалими. І азотівські фахівці ще на багато чого були б здатні… аж до появи в місті озброєних росіян з латинськими літерами на касках. Навряд чи вони розібрались з технологічними процесами на підприємстві, навіть якщо б воно дісталось їм неушкодженим. І на місці вони б нікого не знайшли – близько 90 відсотків населення евакуювались подалі від таких «визволителів».
…Дозволю собі припустити, книга Перцовського саме про це. Сім десятків років він прожив у Сіверськодонецьку; на його очах місто зростало, зростали його однолітки, старіли батьки, народжувались діти. Як журналіст, він знав усіх і всі знали його – хто особисто, хто з газетних публікацій або телепередач. Тож він легко отримав, скажемо так, віртуальну довіреність від жителів міста на право писати їхню історію. Не лише про «Азот», де він працював кореспондентом, а потім головним редактором газети «Сєвєродонецький хімік» – найбільш тиражної серед місцевих газет Луганської області. Специфіка таких газет передбачає висвітлення не тільки урочистостей з приводу пуску тої чи тої установки (а на «Азоті» це траплялось доволі часто), а й спілкування з тими, хто той пуск забезпечував: начальниками, інженерами, робітниками найвищої кваліфікації…
«КОЛИ», А НЕ «ЯКЩО»
Захоплення – і певну заздрість – викликає не лише сам факт появи солідного видання, що, як на наш час, пов’язано з превеликими труднощами, але й уміння її промоції. Узяти хоча б переднє слово Сергія Жадана в книзі, здавалось би, провінціала. Правда, земляка:
«...Це не про втрату, це про необхідність та неминучість повернення. Повернення наших українських міст – Сіверськодонецька, який добре знаю, Лисичанська, Рубіжного, мого рідного Старобільська, усієї окупованої землі. То дивовижна і важлива частина України, без якої нам усім нині важко й боляче. Тим більше слід пам’ятати про те, як тут було, і уявляти, як буде, коли ми туди повернемось. У тому головний сенс знакової, значущої книги Семена Перцовського, яка перед вами».
А справді, у тексті неможливо помітити ознак зневіри журналіста – навпаки, у ньому раз за разом трапляються фрази на кшталт «Коли ми повернемось…». Навіть не «якщо…»
Спитав автора, із чого почався проєкт?
- Сергій Каленюк (в Укрінформі були публікації про нього та його краєзнавчі студії) випускав книги, в яких я був редактором. Причому не просто редагував, а й перевіряв факти, які подавав Сергій. І він сказав: «Ти ці теми знаєш не гірше за мене, то чому не пишеш свої книжки?». І я, з легкої його руки, вирішив писати.
Ще молодим журналістом газети «Сєвєродонецький хімік» Перцовський серйозно зацікавився історією найбільшого хімічного підприємства України. Настільки серйозно, що іноді наважувався на авантюри. Ось приклад. Оскільки членом КПРС він ніколи не був, доступ до партійного архіву в Луганську для нього був закритий. Вихід він знайшов доволі ризикований: підмовив одну апаратницю-членкиню партії, яка жаданий доступ до напівзасекречених паперових скарбниць оформила на себе. Він, як її «помічник», заривався в пильні теки, а його «наукова керівниця» у цей час здійснювала рейд по крамницях обласного центру. Що в часи суцільного дефіциту доби розвиненого соціалізму для жінки мало неабиякий сенс.
І хто скаже, що робота журналіста принципово відрізняється від діяльності розвідника?
- А потім вийшов на пенсію, вільного часу стало більше – і Сергій мене надихнув. Я серйозно цим зайнявся, до того ж уже багато було зібрано матеріалів, були деякі напрацювання. Дещо збирав по київських архівах; навіть американці оцифрували певні документи з наших сховищ. Проводив бесіди з людьми – людей я знав багато, я все ж таки корінний сіверськодонеччанин. Багато пам’ятав сам.
За роки занять накопичився чималий власний архів, а коли з’явилась змога ініціювати свої проєкти за допомогою Громадського бюджету, автор запропонував громаді створити видання про історію рідного міста.
- Не скажу, що я переміг, але за мій проєкт проголосувало достатньо тисяч людей, щоб можна було замислитись про допомогу у виданні книги.
Аж тут розпочався ковід, потім повномасштабне російське вторгнення. Квартира згоріла разом з архівом, та оскільки автор уже працював над книгою, то з підвалу встиг переслати її самому собі на свою ж пошту. І через соціальні мережі звернувся до земляків: «Пересилайте свої спогади, свої матеріали, у кого що є».
ЯК ДОНЕЦЬК ЛЕДВЕ НЕ СТАВ СМОЛЯНИНОВИМ
Книга, як кожна капітальна історична праця, містить дані про клімат, ландшафт, природні перлини і першопоселенців (знайдена стоянка неандертальців), однак починається про історію і обґрунтування назви міста: Сіверськодонецьк. З початку Незалежності принаймні центральні періодичні видання писали «Сіверськодонецьк», але луганські можновладці наполягали на своєму варіанті: Сєвєро…» Тодішній міський голова Володимир Грицишин стверджував, що міськрада навіть у суді відстояла право писати саме так у своїх документах. Недавно в справу втрутилась Верховна Рада. Поки йде війна, навряд чи хтось схоче знову влаштовувати дискусію на цю тему, але, судячи з наведених у книзі аргументів прибічників і противників «нової» назви, після війни вона може знову розгорітись.
Перцовському вдалося розкопати цікавий факт: на місцевості, де за триста років з’явиться місто хіміків, оперував зі своїм загоном ніхто інший, як Іван Богун ще до повстання Богдана Хмельницького. І це не єдиний доказ того, що край уже в ті часи заселяли українці. Такий показовий факт: російські історики стверджують, що серед поселенців приблизно стільки ж прибувало з Дону, але автор показує, що це також були українські козаки.
- І за прізвищами, і за архівами.
Після польських утисків вони тікали на Дон, а коли кількість населення там вийшла за прийнятні межі, частина «черкас» перебралася в місцевість вище по Дінцю, заснувавши села Борівське та Боровеньки. Тут проходив Кальміуський шлях (сакма), яким кримські татари та ногайці ходили на Московщину (а посли царя їхали з дарами до кримського хана). Саме на перевозах через Донець козацьким залогам зручно було відслідковувати ті переміщення.
- Ця ж книжка не лише про Сіверськодонецьк. Вона про всю громаду, до якої входить низка селищ, села. Села взагалі були суто українські, а в місто люди приїжджали звідусіль – я там подаю кілька прикладів, що багато хто приїжджав навіть із Західної України.
- Про джерела. Звідки ви довідались про перебування Івана Богуна на Придінців’ї?
- Той самий Сергій Каленюк писав про Борівський перевіз неподалік нинішнього Лисичанська. Звісно, що я не переписував чуже – заглибився у джерела. Кальміуська сакма була відома ще із XVI століття. Вона йшла через Донець, саме в наших місцях, і там були сторожові пости. Почав цікавитись, хто саме стояв на тих постах, і тут вигулькнуло ім’я Богуна. Почав перевіряти по паралельних джерелах, і знайшов, що там командував отаман Іванець (Богуна ж Іваном звали), причому не один рік. Архіви засвідчили, що селище з’явилось на перевозі на 30 років раніше, ніж вважалось.
Автор знайшов документ, у якому місцевий воєвода доповідав цареві, як козаки з Борівського їхали до Святогірського монастиря і по дорозі відбили напад татар. Запис датується 1645 роком. А ще Семен Аронович розкопав цікавий факт: нинішній Донецьк міг отримати назву Смолянинове – за прізвищем власника села Смолянинове (нині – Сіверськодонецької громади). Знаменитий Джон Г’юз заснував свій металургійний завод, базуючись на вугільних шахтах родини Смолянинових. Він навіть спочатку жив у будиночку, орендованому в Любові Смолянинової, і зовсім не хотів, щоб поселення називали його іменем (підібрав для нього гучну назву – Лондон). У 1897 році громадськість Юзівки звернулась до Катеринославського губернатора Олександра Баторського з проханням надати їхньому селищу статус міста, а заразом перейменувати його на Смолянинове. Той не заперечував і навіть встиг здійснити певні кроки, але в грудні того ж року помер, а в нового губернатора були власні турботи.
- Принаймні в нас є село Смолянинове, – зауважив Перцовський.
«МЕМУАРИ»
Книгу треба читати, бо в короткій статті не вмістити, навіть стисло, усіх цікавих епізодів, які вона містить. Природно, що більш розлого Перцовський розповідає про своє місто, починаючи з 30-х років минулого століття, коли забивали перші кілки на будмайданчику азотно-тукового комбінату на лівому березі Дінця. Укрінформ розповідав про це і про керівника будівництва Олександра Забєльського та його сумну долю «ворога народу», тому тут не варто на цьому зупинятись.
Не оминув автор і подій Другої світової, яка надважким котком пройшлась по Лисхімстрою і навколишніх поселеннях. За віком Семен Аронович не міг брати участь у війні – він народився через п’ять років після її закінчення, але був знайомий з багатьма ветеранами і чимало почерпнув з їхніх розповідей тем для своїх статей – і для цієї книги.
Ну, а коли подорослішав… Навіть не знаю, чи можна довіряти об’єктивності людини, яка безконечно закохана в рідне місто і в його людей. Правда, не у всіх. Сіверськодонеччанку Олену Лукаш, міністра юстиції часів Януковича, він відверто називає зрадницею. Ще більшим зрадником став «народний губернатор» Донеччини Пашка Губарєв. Є ще один Пашка, про якого він не згадав («рука не піднялася»), – Корчагін. Був один такий бойовик-комуняка. У 2014-му пішов геть з міста після його звільнення – і розчинився в небутті. Цікавий збіг: таким самим ім’ям названо героя роману Миколи Островського. Мабуть, совкова спадковість…
Новітні підприємства з фантастичними технологіями поставали в Сіверськодонецьку і в часи юності автора книги. Згадаю лише завод «Склопластик». Його фахівці не зосереджувались тільки на виконанні напружених планів. У 1966-му вийшла «Кавказька полонянка». Пам’ятаєте фінальну сцену? Шурік зі своїм віслюком проводжає Ніну, яка від’їжджає у світле майбутнє на ультрамодерного вигляду «маршрутці». Так от, зробили це диво автодизайну саме на «Склопластику», з відповідних матеріалів, і назвали «Старт». Були ще «Старт-2» і «Зоря», але не завжди винахідники могли перебороти бюрократичні перепони. Хоча… У 2021-му році Укрінформ повідомляв про електромобіль, який створили викладачі та студенти Східноукраїнського національного університету. Корпус – зі склопластику.
Та все ж головне у творі – про збережений у сіверськодонеччан український характер. До речі, присвятив його автор українським героям, рідному містові та своїй родині. І саме героям тут відведено чимало місця.
МІСТО ГЕРОЇВ І ПАТРІОТІВ
- Є такий воїн-письменник Дмитро Крапивенко, видав книгу «Усе на три літери» (ЗСУ, ТЦК – з гумором усе). Я гортав його спогади – він воював у наших краях. Ми листуємось. Його побратими кажуть: «От край сепаратистів. А я їм кажу: хлопці, судіть по людях, не по розмовах». Справді, є в нас сепаратисти, є ждуни, але 90 відсотків населення виїхали з міста перед тим як його захопили рашисти. І скільки є прикладів українського патріотизму! Навіть під час окупації наші альпіністи підняли синьо-жовтий прапор над Палацом хіміків. Були й інші приклади.
Усі пам’ятають про сепаратистський з’їзд у Льодовому палаці Сіверськодонецька в листопаді 2004-го, але чомусь забувають уточнити, що то був усеукраїнський з’їзд антиукраїнської нечисті, на який прибув навіть мер Москви Юрій Лужков з купою підлабузників. А от власне сіверськодонеччан у залі були лічені одиниці. Натомість на площі біля палацу вирував багатотисячний мітинг під національними прапорами. Кучма ще був при владі, та й Янукович ще не втратив прем’єрську посаду. Влада могла і зброю застосувати. Але люди не побоялись, вийшли з протестами. Штемповані «патріоти» цього боку тодішніх подій якось не помітили, зате досі ліплять ярлики.
- У нас є два герої України – сіверськодонеччани. Один став командиром уже в ході боїв – Олександр Коваленко. Він мені написав якось: «Я вважаю наше місто найкрутішим». Він такий, не дуже балакучий, але я знайшов його знайомих, вони розповіли, як він зростав… А другий, капітан Артур Пруглов, молодий, 28 років. Я знайшов його вчителів, і вони написали, що мати сама його ростила, як він лідерські якості проявляв у дитинстві, очолював спортивні команди. Він не збирався ставати військовим… Він навчався у 18-й школі, і от у 2014-му, під час обстрілу, цей десятикласник вийшов зі школи і заявив: «Піду захищати Батьківщину». Став військовим, і 25 березня 2024 року отримав зірку Героя України.
До речі, у 2014 році, під час першої окупації, школярі на своєму випускному співали Гімн України. Бойовики не стерпіли (слава богу, не стріляли), почалася бійка, усім дісталося… До того ж діти у вишиванках прийшли. Оскільки місто було окуповане, усі виїхали, вступили в різні українські навчальні заклади. А коли місто звільнили 22 липня, радісні городяни зібрались на стихійний мітинг перед будівлею міськради дякувати командирові бригади Нацгвардії Олександрові Радієвському.
Наступного дня полковник Радієвський загинув під час визволення сусіднього Лисичанська, а через рік погруддя його, уже генерала, встановили майже на тому місті, де він оголошував про вигнання ворогів. Уже влітку 2022-го окупанти погруддя знищили, але сіверськодонеччани вірять, що пам’ятник буде відновлений.
Михайло Бублик
Фото з домашнього альбому Семена Перцовського й ті, що надала Марина Тесленко (SD.UA)
