Малокатеринівка: життя на відстані п’яти кілометрів від пекла

Не думала, що настане день, коли буду їхати в Малокатеринівку в броніку й касці. Це ж лише півгодини від Запоріжжя в бік Приморського. Того самого, неподалік якого вже точаться бої. Так само не хотілося уявляти і те, що 40-хвилинна поїздка до селища буде морально важкою, а зустріти там місцевих – це ще той квест.

Вільно розгулювати по Малокатеринівці нині не можна. Ворог дістає до неї всією зброєю, яку має. Найпідступніша – FPV-дрони та ті, які долітають на оптоволокні.

ВИЇХАТИ АБИ ВИЖИТИ

Ми їхали до Малокатеринівки у супроводі поліцейських офіцерів громади. Щоби убезпечити себе і нас, вони беруть із собою “цукорок” – прилад, який “бачить” дрони на відстані й попереджає про них. Перш ніж виїхати, правоохоронці попереджають, що треба бути готовими швидко вистрибувати з авто і бігти до хоча б найпростішого укриття. Їдемо з відкритими вікнами – слухаємо небо, стежить за ним і “цукорок”.

«Ну от і починається Малокатеринівка. Звідси до бойових дій 5 кілометрів. Ворог також намагається зайти з боку колишнього водосховища, запускає свої ДРГ. Атакує кожен день дронами, КАБами бʼє. Нещодавно за два дні 16 КАБів прилетіло, РСЗВ дістає. В селищі зруйновано десь 40-50% будинків, а пошкоджено – 80%», – розповідає дорогою поліцейський офіцер громади Сергій Волик.

Він сам місцевий, усе життя прожив у Малокатеринівці, його матір – староста села. Тож він знає, без перебільшення, кожну родину.

«Коли почали обстрілювати Малокатеринівку, було морально важко. Але ми – поліцейські офіцери громади, і наше головне завдання – допомагати людям, а для цього треба, в першу чергу, тримати свій психологічний стан у порядку. Зараз уже звик до того всього. Тяжко було, коли снаряди влучили поблизу будинку матері, а вона сказала, що не хоче нікуди їхати. Як поліцейські, ми знаємо, що складно людей умовляти виїхати, але я це знаю ще й із власного досвіду. Коли втретє влучили поруч із батьківським будинком і стінка почала сипатися, то я приїхав і сказав матері, що більше чекати не буду, речі в руки і на вихід. Мама ж староста села й у неї завжди був аргумент: «Як же людей залишити». Але на цей раз я їй сказав: якщо з нею щось станеться, то тоді вона точно людям не допоможе. Вивіз… І маму, і тещу, і свою родину», – говорить Сергій Волик.

Після підриву росіянами Каховської ГЕС, Каховське водосховище, вздовж узбережжя якого розташована Малокатеринівка, висохло і на його місці вже виріс ліс. Населений пункт залишився без води. Потім він потерпав від пожеж, які виникали через обстріли, і от тепер ще одне випробування – керовані авіабомби і дрони.

«Найстрашніше – втрачати людей. У нас уже є не один загиблий мешканець села… Воду ми знайдемо, свердловини зробимо, якщо треба, пожежі – загасимо, людям допоможемо. А от коли втрачаємо людей, а якщо це ще й дитина, то це дуже страшно», – говорить Сергій.

Він згадує події 20 серпня 2024 року, коли близько 17:40 російські солдати обстріляли Малокатеринівку. Влучили в кафе поблизу дитячого майданчика. Тоді від тяжких поранень помер 15-річний хлопець. Спочатку його намагалися врятувати поліцейські, потім за його життя боролись медики, але поранення були несумісні з життям. Також отримала поранення 18-річна дівчина та ще четверо дітей 11, 14, 15 та 17 років.

Сергій і його колега Дмитро пам’ятають той день у деталях. Кажуть, що самі є батьками і такі трагедії залишаються в пам’яті, скоріш за все, назавжди.

АНТИДРОНОВІ СІТКИ НА ВУЛИЦЯХ СЕЛА

Поки їхали вулицями села, звернули увагу, що на деяких із них натягнуті антидронові сітки. Порожні вулиці, розбиті хати і деінде – місцеві, здебільшого літні люди. Хтось на велосипеді їздив по хліб в інший кінець села, хтось – ішов перевірити, чи ціла хата. Зупинятися на розмови люди не хотіли, але нам пощастило зустріти двох жіночок – Наталю й Ірину. Виявилося, що це матір і донька. Вони з Малокатеринівки, але нещодавно виїхали до сусіднього Кушугуму. Там знімають будинок за 5000 грн на місяць.

«Зараз ідемо в кінець села, аби глянути, що з нашими хатами. Ми окремо жили. Виїхали в кінці серпня, бо почали КАБи сильно бити і дрони. В селі світла нема, води також, магазинів майже нема. Чи будемо далі їхати? Чесно, ще не вирішили, будемо по ситуації дивитися», – говорить молодша з жінок.

Мобільний звʼязок у Малокатеринівці дуже поганий, інтернет працює з перебоями. Нещодавно ворожі дрони влучили у підстанцію. Світло відновлять, якщо безпекова ситуація дозволить.

Другий поліцейський офіцер громади Дмитро Молдован розповідає, що в Малокатеринівці людей дійсно мало. Ті, що лишились, просто так не ходять вулицями.

«Транспорту зараз майже не видно в селі. Маршрутки селом не курсують, ситуація в громаді важка. Тут постійно є влучання FPV-дронів. Причому б’ють як у цивільне населення, так і в об’єкти інфраструктури, житлові будинки. Зранку було влучання в автобус – звичайний автобус, який мав везти людей», – говорить він.

Нині в Малокатеринівці залишилося менше 100 людей, а до початку вторгнення було 3400.

«Люди звертаються до нас із проханням допомогти виїхати, і ми також просимо людей евакуюватися. Особливо сім’ї з дітьми. Нещодавно разом з волонтерами вивозили кілька родин до Дніпропетровської області. Бувають випадки, що люди приїжджають до села, аби приглянути за хатою чи за речами, а потім не можуть виїхати, бо обстріли починаються. Тоді телефонують на лінію 102 і ми допомагаємо дістатися до безпечних місць», – додає Дмитро.

Весь час, що ми були в населеному пункті, «цукорок» постійно сигналізував про потенційну небезпеку. Коли їдеш пустими вулицями, де зовсім недавно були люди, бачиш понівечені будинки, то виникає бажання звідти втекти. Просимо Дмитра показати магазин, де люди купують собі продукти і все необхідне.

ВСТИГНУТИ ЗАБІГТИ В ПОГРІБ

Приїжджаємо до кіоску. Там працює 46-річна місцева жителька Наталя. На віконці напис: «Потрібен продавець». Бажаючих поки нема, тому працює Наталя без вихідних.

«Людей мало, але є. Приходять, хліб купляють, крупи різні, олію, картоплю, цибулю. Постачальники сюди не їздять. У власника кіоску є ще одна торгова точка неподалік автобусної зупинки. Так постачальники там товар лишають і для мого кіоска, а керівник уже власним транспортом розвозить. Бояться люди їхати сюди», – говорить Наталя.

У Малокатеринівці в неї своя хата, живе вона разом із племінником – він інвалід ІІ групи. Але зараз уночі занадто страшно, тож ночувати вони їздять до родички, що живе в Кушугумі (це сусіднє селище).

«В Кушугумі інший світ», – каже жінка. І це при тому, що не так давно ворожа реактивна артилерія вдарила по центру Кушугума. Внаслідок атаки було пошкоджено 60 дворів, будівля селищної ради.

На робоче місце Наталя йде пішки, бо автобус селом не їздить. Від автобусної зупинки до кіоска відстань чимала, близько півгодини йти. Якщо врахувати, що постійно треба прислухатися, чи не летить щось, то це дуже напружені півгодини.

«Зараз FPV ці, то страшно навіть іти селом. Якщо на роботі і чую FPV, ховаюсь. У погріб біжу. От учора бігала. Ми вже пережили і прильоти, і вибухи. КАБи вночі як летять, то страшно дуже. Спочатку свист іде, потім сильна вибухова хвиля. Якось ми в погребі були з племінником, але я думала, що все… стіни впадуть», – каже жінка.

«А сусіди є?», – питаю.

«Сусіди виїхали. Я тут, бо робота є. Якщо знайду роботу в іншому місці й житло, то виїду», – говорить Наталя.

«Ну а скільки ще ось так готові жити?», – звертаюся до неї.

(Жінка тяжко видихає і відчувається, що в неї ком у горлі).

«Не хочу думати навіть про це і говорити вголос не хочу…. Я тут народилась, у школу ходила, родина була (замовкає). Ми ж себе заспокоїти намагаємося: типу все добре, але воно не добре».

Світла в селі немає й у неї в кіоску так само. Бачу, що Наталя дуже тепло одягнена. Питаю, чи не мерзне.

«Грітися ніяк. Власник сказав, як змерзну то можу закритися і додому йти. З дому беру їжу, термос із гарячою водою, а каву вже тут роблю, рухатися намагаюсь», – говорить продавчиня.

НАЙДОВША І НАЙВАЖЧА ДОРОГА В ЖИТТІ

На цьому вирішуємо завершити нашу мандрівку селом. Поки їдемо назад, говоримо з поліцейськими. Виявляється, що Дмитро родом із Мелітополя. Виїхав уже під час окупації. Прошу його розказати свою історію.

«Я був поліцейським офіцером громади у Мелітопольському районному управлінні поліції і мав обслуговувати Мелітополь. Проєкт «Поліцейські офіцери громади» у нас розпочався ще у серпні 2021 року, я поїхав на навчання до Харкова. Три місяці навчався і після Нового року мав приступити до виконання своїх обов’язків поліцейського офіцера громади у Мелітополі. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я з родиною був у місті, одразу виїхати не вийшло. На початку квітня ми виїхали до Запоріжжя. Працював спочатку в патрульній поліції, а потім перевівся в Кушугумську громаду, на посаду поліцейського офіцера. Рішення про виїзд було важко прийняти, чесно. Все життя від народження прожив у Мелітополі. Там залишились мої батьки, але я розумів, що мені не можна залишатися, не буде життя», – говорить Дмитро.

«А як виїхали? Окупанти перевіряли на блокпостах чоловіків особливо прискіпливо, наскільки нам відомо», – питаю.

«Мені пощастило. Я раніше працював у Запоріжжі і мене не було ні в яких списках у Мелітополі. Я виїхав просто як цивільний. У нас була певна легенда (з міркувань безпеки не будемо розголошувати цю інформацію, – ред.), яку ми з родиною мали озвучити, якщо почнуть розпитувати. У мене не було автомобіля, тож їхали не самі, виїжджав із новим телефоном. І дійсно, запитували родину: де я працював, ким.

Дивились, чи є татуювання, казали щоб роздягнувся», – згадує офіцер.

Раніше Дмитро по кілька разів на тиждень їздив із Мелітополя до Запоріжжя. Дорога займала годину-півтори максимум. У той день, коли був у рідному місті востаннє, виїхали о 6-й ранку і приїхали до Запоріжжя о 18-й вечора.

«Навіть у пікові літні дні, коли була черга на море, стільки часу не їхали. Навіть більше вам скажу: стільки ми не їхали навіть, коли дорогу робили Харків–Сімферополь. Переживав за дитину сильно, якій на той час було 4 роки», – тихо каже чоловік.

Перевестися саме до Кушугумської громади було його рішенням. Говорить, що хотів допомагати людям. Хоча й зізнається: коли прийшов на нове місце, ніхто не розумів, як буде рухатися фронт. Нині він близько, але, як запевняє Дмитро, про своє рішення не жалкує.

«Колеги допомогли вивчити територію, професію освоїти. Бо раніше я патрульним був, а зараз офіцер громади – це трошки різне, але вже освоїв».

«Що найважче?»

«Що найважче? (Перепитує). Головне, щоб гірше не було. Ми постійно на зв’язку з місцевими мешканцями, нас мають знати люди. От була ситуація буквально два тижні тому. Подзвонила мені жителька Кушугуму і сказала, що в Малокатеринівці внаслідок влучання дрона поранено жінку. В мене був вихідний, але я завжди відповідаю. «Швидка» на місце виїхати не могла. Поговорив з медиками, попросили, аби військові допомогли нам із РЕБом. «Швидка» поїхала, жінку оглянули, забрали в лікарню. У неї уламок у тілі був. Я радий, що зміг допомогти», – каже Дмитро.

Розмову ми завершили вже в Кушугумі.

Майже одночасно з нами в Малокатеринівці мала працювати бригада енергетиків. Вони вчергове відновлювали пошкоджені ворожими снарядами електромережі. Безпекова ситуація не дозволяла нам довго затримуватися на одній точці. Тож знайти аварійну бригаду ми не ставили собі за мету. Та й не хотілося зайвий раз створювати скупчення людей.

*   *   *

Коли ми доїхали до Запоріжжя, моніторингові канали попередили про загрозу КАБ. У місті й в області було оголошено повітряну тривогу, а вже за кілька хвилин у районі почали лунати вибухи. У військових зведеннях наступного дня побачила, що ворожі FPV вдарили по Кушугуму, а в сусідній Григорівці впали авіаційні бомби. Люди, на щастя, не постраждали.

Ольга Звонарьова

Фото: Дмитро Смольєнко / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут