«Сиділи до останнього, але почали бити КАБами - і нерви здали»: репортаж із транзитного центру

Зібрати в сумку або, як пощастить, то й у дві, найважливіше: змінний одяг, теплі речі, документи, старі фотографії, ну і ключі від квартири чи будинку. Далі – сісти в евакуаційний автобус і виїхати з міста, де залишається покинутим усе твоє життя. Його неможливо зібрати у валізу. Фронт насувається, ворог змушує людей їхати кудись, де треба починати нове життя. Життя, на яке не в кожного є гроші, сили і час. Війна скалічила сотні тисяч людських доль, зруйнувала родини, накинувши натомість статус «ВПО».

У 2014-му, а потім і в 2022-му чимало тих, хто тікав від війни, знайшли свою нову домівку на Дніпропетровщині. Але зараз ворог підійшов до кордонів області та буквально щодня атакує прифронтові громади артилерією, скидає бомби, тероризує дронами. Синельниківський район нині один із тих, де залишатися неможливо. Звідти в примусовому порядку вивозять родини з дітьми та закликають виїхати всіх інших – поки не пізно.

З найнебезпечніших населених пунктів людей евакуюють спеціальні групи на кшталт «Білого янгола», доправляють у більш-менш безпечне місце, де їх зустрічають інші евакогрупи, які везуть до транзитних центрів. Один із таких розташований у селі Волоське Дніпропетровської області. Як він працює, бачили кореспонденти Укрінформу.

«ТРЕТІЙ СЕЗОН»

Логістикою, реєстрацією людей, поселенням у разі необхідності та взагалі всіма питаннями займається БФ «Помагаєм». Нас зустрічає його директорка Марина Передерій.

- Тут можна залишитися до трьох діб точно. Люди будуть нагодовані, зареєструються на всю допомогу – юридичну, психологічну, грошову. Якщо треба відновити документи, то тут також допоможуть, довідку одразу отримати можна. Тим, хто не знає, куди далі, підкажуть, допоможуть купити квитки. Можемо відправити групу людей автобусом до іншої області, наприклад, – говорить Марина.

Цей транзитний центр розгортається уже втретє за час війни. В 2014 році він працював два з половиною місяці, у 2022-му його запустили на другий день після початку повномасштабного вторгнення. Він тоді був розрахований на 300 місць, евакуювали людей чотирма автобусами. Центр працював півтора року, і за цей час тут прийняли близько 4 тис. переселенців із Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей.

Улітку 2025 року в ньому знову виникла потреба. З 23 серпня сюди їдуть здебільшого з Синельниківського району Дніпропетровщини.

Марина сама є вимушеною переселенкою. Разом з новонародженою дитиною вона залишила домівку на Донеччині. Каже, що команда благодійного фонду на 50% складається з людей, що мають статус ВПО. Тож вони як ніхто розуміють тих, кому допомагають.

- У цьому центрі ми зібрали міжнародні організації, тут є представники ЦНАПу, громада надала технічний персонал. П’ять партнерських організацій займаються евакуацією. У перший день ми прийняли до 20 осіб, – розповідає.

Під час розмови Марина отримує повідомлення на телефон, що після обіду приїде автобус з людьми з Покровського. Вирішуємо дочекатися. Поки є час, знайомимося з комендантом транзитного центру Вадимом Касьяновим та тими, хто тут перебуває.

ПУСТИТИ КОРІННЯ НА НОВОМУ МІСЦІ

Вадим Касьянов 30 серпня 2014 року взяв сумку з речами, сів у свою «Таврію», забрав сусідку з дитиною та чотирьох своїх собак і виїхав із рідного села Спартак, що у Донецькій області та поблизу Донецького аеропорту.

- Це був екстрений виїзд. Я жив у так званій сірій зоні – за один кілометр від мене був Донецьк. 29 серпня до нас у село зайшли російські військові і почали розквартировуватися. Зранку наступного дня всі місцеві терміново виїхали, і я теж. Одразу поїхав у Дніпро, бо тут були знайомі, які мене прийняли. Це була дуже важка дорога. Ми їхали 4–4,5 години, прямого виїзду з Донецька не було, довелося пробиратися полями, – говорить.

Каже, що за ці 11 років оформив лише довідку ВПО, жодною допомогою не користувався.

Вадим – людина творча. В його житті завжди була музика, танці, він організовував заходи. Продовжив це робити й у Дніпрі.

- Наступного дня, як приїхав, прокинувся зранку і мав у голові розуміння, що це мій новий дім. Цей дім треба будувати, шукати нове життя тут. Уже через рік-два у мене не було ностальгії. Живу в цьому селі. Зараз у мене вже є дерева, які я посадив і з яких збираю яблука, груші, сливи. Пустив коріння – є такий вислів, він дуже символічний. Багато моїх знайомих казали, що так неправильно, мовляв, треба знімати житло і думати про повернення. Але пройшло три-чотири роки – і вони визнали, що я був правий, що не став утрачати час, – розповідає.

До його обов’язків входить координація всіх організацій, що працюють у центрі, розміщення людей тощо. Він приходить на роботу о 8-й ранку і йде додому о 22–23-й. Поки доводиться працювати без вихідних.

- У 2022 році, коли ми тут розгорнули транзитний центр, я казав людям: чим швидше ви приймете рішення і забудете життя, яке було, тим легше вам буде розпочати нове з чистого аркуша. На початку повномасштабного вторгнення я хотів іти до війська. Тоді під усіма військкоматами були страшенні черги. Я не маю взагалі ніякого досвіду у військовій справі й думав записатися до ТрО. Стояв на зупинці, коли мені зателефонував засновник благодійного фонду «Помагаєм» і запропонував попрацювати комендантом в шелтері. Я прийшов – і з того дня я тут. У 2022 році людей було стільки, що ми за день прали по 100 комплектів постільної білизни. Але було і дуже багато волонтерів, і всі хотіли допомогти. Зараз цієї допомоги стало значно менше, але ж люди їдуть сюди не від легкої долі, їхній стан такий, як і у тих, хто виїжджав на початку вторгнення, проблеми такі самі, і немає розуміння, що робити далі, – продовжує співрозмовник.

Він каже, що ніхто не може бути готовий одного дня зібрати речі і виїхати. Мова ж не про відпустку чи відрядження. Це про рішення, яке ділить життя на «до» та «після».

- Розум не хоче цього сприймати. Всі історії тих, хто сюди приїжджає, важкі. Навіть якщо люди їдуть ні в нікуди, а до знайомих, то все одно все їхнє життя залишилося там. Усе, що вони будували, вони не перенесуть із собою. Будемо відверті: більшість українців не звикли подорожувати чи їздити кудись. Були люди, які не знали навіть, як купити квиток на поїзд, щоб поїхати далі. Ну і люди не знають, куди далі. Є ті, хто хочуть поїхати до родичів у село, яке розташоване по сусідству із селом, з якого вони виїхали. Таких дуже багато, – говорить Вадим.

Транзитний центр приймає маломобільних людей, а також людей із тваринами. Вадим знайомить нас із родиною, яка приїхала до центру три дні тому. Родина вивезла із собою собаку. Тут їх прийняли без зайвих питань.

- Сиділи вдома до останнього. Нерви здали, бо дрони постійно літали. Вибухало так, що неможливо було на вулицю вийти. Світла не було, їсти на вулиці готували. Місяць так прожили. Я доньці постійно казала, щоб не виходила з будинку, і завжди прислухалася, чи не летить дрон, – розповідає 41-річна Ліана.

Вона разом з чоловіком Іваном, 16-річною донькою Камілою та собакою, якого звати Борзий, у день нашого спілкування мали їхати на Полтавщину. Ліана каже, що їдуть поки в нікуди, але має надію, що зможе знайти роботу, а донька – нарешті піде до школи, не онлайн, а зможе нормально закінчити 10 та 11 класи.

Вадим пояснює, що люди, яким немає куди їхати, можуть залишитися в центрі на три доби. Їх вносять у реєстр та допомагають знайти варіанти для подальшого переїзду.

Тим часом наближається час, коли до центру має приїхати евакуаційний автобус. Виходимо у двір, аби не проґавити.

СМІЛИВІСТЬ РЯТУВАТИ

Великий автобус зупиняється напроти центрального входу, до нього виходять працівники центру. Вадим має інформацію, що серед прибулих є жінка, якій потрібна медична допомога. Тож до автобуса про всяк випадок везуть каталку.

Першим виходить волонтер, його теж звуть Вадимом. Це він постійно тримає зв’язок із транзитним центром, інформує про кількість людей, які їдуть, їхній вік, стан, попереджає, скільки часу будуть у дорозі.

- Супроводжую евакуаційні рейси. Ми забираємо людей, яких «Білі янголи» на броньованому авто вивозять із тих місць, до яких цей автобус доїхати не може. Зустрічаємо у відносно безпечних місцях. Ось цих людей ми забирали у Покровському. Щоправда, поки стояли там, то чули, як КАБи прилітають, а коли їхали, то вже і бачили наслідки. Завтра знову отримаємо заявки на евакуацію і вирушимо, – говорить.

Водій автобуса – австралієць, якого звати Скотт. Він дуже позитивний і дуже любить Україну. Розповів, що був тут у 2022-2023 рр. і зараз знову повернувся.

- Чому? – запитую в чоловіка.

- Через Україну. Я не знав нікого тут до війни, але коли вона почалася, я просто купив квиток на літак і прилетів. Поїхав одразу до Ірпеня, був волонтером, працював медиком, – відповідає.

Кожен день він їздить туди, куди дістають ворожі КАБи і дрони. Але його це не лякає, і він каже, що продовжуватиме допомагати рятувати людей.

ДОРОГОЮ В НОВЕ ЖИТТЯ

Тим часом з автобуса вийшли дві жінки, як виявилося – рідні сестри. Обидві жили у селищі Просяне, тепер їдуть у Кам’янське.

- У мене донька там, а у сестри, крім мене, немає нікого. Донька чекає нас, казала, щоб ми виїздили, бачила, що тривоги у нас постійно. Поки дрони літали, то не так страшно було, а як КАБами почали бити – а я в панельному будинку живу, – то страшно стало, що складеться він і все. Живу в квартирі на п’ятому поверсі. У сусіднє село постійно прилітає, а нам усе чути, дуже близько, – говорить старша з жінок, 63-річна Ірина.

Вона винесла з автобуса одну велику сумку. Питаю, що в ній.

- Постільне… фотографії (починає плакати), одяг, щоб було у що переодягтися. Квартиру закрила, ключ із собою взяла. Хочеться повернутися додому. Як казала одна жінка: у нас і бур’яни пахнуть. Думаю, може, до весни у доньки поживу. Якщо буде куди вертатись, то хочеться вернутися, – говорить.

Поки розмовляли з Іриною, з автобуса вийшли всі, крім однієї жіночки – тієї, про яку казали, що їй потрібна допомога медиків. Заходимо в салон. Бачимо, що жінці стало легше. Знайомимося.

- Як вас звати? – питаю.

- Лєна Олексіївна, – відповідає.

- Що сталося з вами дорогою?

- Та прикачало мене трошки, але вже краще.

Вона із села Гаврилівка Покровського району. Каже, що остання виїхала, більше там нікого не лишилося.

- У мене тут самі торби. Харчі взяла. Думаю, що мене і зима тут десь застане, то я й одежі теплої взяла.

- Куди їдете?

- В дім пристарілих мені треба. В селі так бахкають… Боже, боже. Я вже не могла там бути, мене так трусило, що все бросила, собаку відв’язала і відпустила. Остання я там була. Я вже і смерті просила, а Бог не дає.

Каталка «Лєні Олексіївні» не знадобилася. Жінка, хоч і з допомогою, але сама вийшла з автобуса та пішла до транзитного центру. Переступивши поріг, гучно, на весь голос привіталася: «Люди добрі, доброго дня вам».

Їй відповіли і продовжили реєстрацію новоприбулих. Після оформлення документів люди отримають гігієнічні та продуктові набори, їх нагодують, вони перепочинуть, а потім буде ще одна дорога – до їхнього нового дому.

У транзитному центрі наразі розгорнули 76 ліжок, за необхідності їхню кількість збільшать до 200. Тут є кімнати для проживання, їдальня, дитячий простір. Створені умови для людей з інвалідністю.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя – Волоське

Фото Дмитра Смольєнка