Григорій Сковорода в Ковраї: найдовша затримка на безконечному шляху

До теми про незнамениті села. Село Коврай Гельмязівської громади заснував наприкінці XVII століття переяславський полковник Степан Томара, але навіть такі подробиці мало кого б зацікавили, якби онуку Степана бунчужний товариш, теж Степан, не взяв до свого сина Василя в учителі Григорія Сковороду. Не з вулиці взяв – слухача Києво-Могилянської академії бунчужному товаришу Томарі порекомендував сам київський митрополит Тимофій. І так склалось, що Григорій Савич замешкав у Ковраї на цілих шість років – найдовше в його мандрах.

УЧИТЕЛЬ

Жителі села шанують пам’ять про великого українця. І справа не тільки в тому, що до 250-ліття з дня його народження в 1972 році тут відкрився музей його імені, який сьогодні плідно працює в окремому приміщенні Коврайської школи (школа теж має ім’я Григорія Сковороди, причому не тільки формально). Музей живе й розвивається зусиллями його директорки Людмили Різник, у чому їй допомагає мало не пів села.

- Наш музей має 52-річну історію, і впродовж свого шляху він мандрував, як сам Сковорода, – зауважила очільниця закладу Людмила Леонідівна. – То він розміщався в одному класі, то в іншому, то його перенесли в Будинок культури… На жаль, коли він звідти повертався, ми не отримали багато експонатів з тих, що туди перенесли. Бо поки він був у школі – кабінет замикався. А там, на другому поверсі, люди його вільно відвідували. «Хто хоче – заходь, що хочеш – винось».

Утім, повернімось до хронології перебування Григорія Савича в Ковраї. Спочатку стосунки між педагогом і його норовливим учнем якось не складались. У підлітка не було хисту до навчання, а докладати розумових зусиль йому було лінь настільки, що одного разу учитель обізвав хлопця «свинячою головою». Цей «комплімент» якимось чином досяг вух його матері Ганни Василівни.

Тут слід зазначити, що жінка була онукою генерального писаря Війська Запорізького Василя Кочубея, того самого, що за півстоліття до того відправив московському цареві Петру наклеп на гетьмана Івана Мазепу. Мабуть, гени відіграли тут свою роль: Кочубеївна наполягла, аби чоловік вигнав учителя, і той майже на рік помандрував у північному напрямку, оселившись у Троїце-Сергієвій лаврі аж під Москвою. Власне, дивуватись такому маршруту не доводиться – освічених українців на високих постах у Московії тоді була сила-силенна. Намісником троїцької семінарії був випускник Києво-Могилянської академії Кирило Ляшевецький. А першим біографом Сковороди став рязанський губернатор Михайло Ковалинський. Який відзначив постійну відразу свого друга і вчителя «до цього краю». Якби не ця відраза – бути б Григорію Савичу кимось на кшталт Феофана Прокоповича при матінці імператриці.

…Коли подружжя охололо від гніву праведного і до них дійшло, кого вони втрачають, Степан умовив Григорія Савича повернутись. Той погодився, тим більше, що після довгої перерви користь від наук усвідомив і сам юний Василь. Він більше не доводив учителя до гніву своїм нехлюйством і врешті-решт став досить освіченою людиною. Їхні шляхи розійшлися, коли в 1759 році Василь Томара від’їхав продовжувати навчання до Відня. Згодом працював дипломатом у Туреччині й в Ірані. Виконував дипломатичні доручення у Відні. Отримав ранг дійсного таємного радника, засідав у сенаті Російської імперії.

Як багато тобі доручив сотворитель.
Згодом немало і сам схоче від тебе узять.
…Отже, науки і всякої праці берись, не цурайся.
І не з наймення лише, будь і ділами Василь.
(Присвята Сковороди учневі на день його народження)

МУДРЕЦЬ

- Коли Василь став уже великим цабе, він продовжував спілкуватись з учителем?

- Продовжував, але мені не дуже приємно про нього згадувати, – зізналась директорка.

- Чому?!

- Знаєте Петра Толстого, першого заступника голови російської держдуми? Так от, він прямий нащадок Василя Томари. У 2010 році він працював на ОРТ і приїздив сюди. Була тоді в нього програма «Моя родословная». Коли потрапив сюди, об’їжджав усі маєтності свого пращура.

- Права на них не заявляв?

- Ну, як… Весь час твердив: «Это наши земли…» І додавав: «Еще наши земли есть в Омской губернии», ще десь там… Вони всі такі були в 2010 році, такими й залишились по сьогодні. Їхні претензії залишились.

Дивний хлопець цей Петруша. Ну, маєш прізвище відомого письменника – то й копирсайся десь у Ясній Поляні. Може, щось і обломиться. Хоча навряд чи. У Лева Миколайовича дітей було – з тих, що дожили до статевозрілого віку, – 8 чоловік. Онуків, тим більше правнуків – не перелічиш. Лишалося сподіватись, що по лінії Томар вдасться щось відгризти. Тим більше, що якраз до влади в Україні того року дорвався один відомий прихильник братерства з Московією.

Ну, а поки політична ситуація складається далеко не на користь праправнука одного з наймиролюбніших графів імперії, продовжимо про Сковороду і про музей його імені.

- Звичайно, у Ковраї у Сковороди було дуже багато друзів, розповіла директорка. У нас збереглися перекази Степана Степановича Нехорошева, які він зібрав у 1926–1930 роках. Нехорошев був призначений у Коврай учителем української мови та літератури, збирав спогади по навколишніх селах і, звичайно, в нашому. Переповідає дуже багато легенд. Ну, ось, наприклад, такий переказ про сліпого Дороша. Про те, як вони з молоддю організували колядування, походили по селу, наколядували торбу. Сковорода був міхоношею (людина з веселою вдачею, витівник, який носить торбу на колядках). Розділили на всіх колядників, а Григорій відніс свою частку сліпому Дорошу. Зберігся переказ про царський вінець. Тут у нас у селі жили такі Царенки (на них і зараз так кажуть – Царенки). Чому? Коли один з родини вінчався в нашій Троїцькій церкві, то йому Сковорода зробив вінець (звичайно, що він не був золотий, але так виглядав) і подарував на день вінчання. Відтоді їх і звуть Царенками. Не прізвище, а таке сільське прізвисько.

Сковорода в спілкуванні з односельцями проявив себе як дійсно мудра людина і в свої тридцять із чимось років давав слушні поради. Ось, наприклад, ситуація. Якось, коли він добирався до Ковраю, почався дощ. Як йому не намокнути? Роздягнувся, дощ перейшов, а потім надів на себе все сухе і йде далі. Тут його наздоганяє кучер на кареті й питає: «Як це ти примудрився залишитись сухим? Така злива була з грозою». А він розповів і порадив чоловікові скористатись його способом виходити сухим з води.

Саме у Ковраї написана більша частина віршів збірки «Сад божественних пісень».

- По-різному називають дослідники перебування Сковороди в нашому селі. Володимир Поліщук, дослідник, наприклад, назвав його «Коврайськими осяяннями». Володимир Стадниченко – «Коврайськими вершинами». Тому що, дійсно, це період становлення Сковороди як філософа, поета, педагога і взагалі особистості.

БЕЗСРІБНИК

- Розкажіть про юридичні тонкощі статусу вашого музею. Він – народний?

- Звання «народного» присвоюється місцевими органами влади, зокрема Черкаською обласною радою, як було в нашому випадку. У нас є звання «зразкового» від Міністерства освіти України. Хочеться мати статус вищий, тому що, на моє розуміння, він уже давно вийшов за рамки шкільного музею своєю діяльністю. У нас, на жаль, екскурсій поменшало, а раніше до нас дуже часто їздили, тим більше – коли в 2012 році в нас на центральній трасі поставили вказівники. Заїжджало багато людей не на екскурсію, а просто подивитись, доторкнутись до історії.

Музей спочатку функціонував як музей при закладі освіти, а в 2022-му, до 300-річного ювілею Григорія Савича, планувалось, що йому таки дадуть звання «народного». Для цього його треба було перевести під сільську раду. Його й перевели в Гельмязівську раду.

- Є людина, яка за цей музей відповідає, – зазначила Людмила Леонідівна. – Я – директор школи. Крім того, в нас у школі – музей пам’яті, етнографічна кімната, Тарасова світлиця. Ми виховуємо дітей на постатях. Тарасову світлицю ми облаштовували всім селом, підприємці допомагали, батьки. Зараз там у нас кабінет української мови й літератури. Там, де музей пам’яті, – кабінет історії.

Григорій Сковорода мандрував Україною, подовгу в одному місці не затримуючись. До того ж він не був користолюбцем:

В город не піду багатий – на полях я буду жить,
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить…

Звичайно, за такого способу життя небагато залишив по собі матеріальних артефактів.

- Речей, безпосередньо пов’язаних зі Сковородою, у нас, звичайно, немає, але речі XVIII століття є. Ну, наприклад, ось ця тарілка з маєтку Томар. Її подарував своїй служниці Степан Томара. У селі є ще одна така тарілка. Люди бережуть її, кажуть, тільки на Великдень ставлять. Ось цю вони нам дали, а іншу в себе зберігають.

Коли в 1968 році відкривали в Переяславі музей Сковороди, туди передали комплект меблів із коврайського маєтку Томари кінця XVIII століття – у селі тоді музей ще не планувався, і ніхто нічого не збирав. Що стосується XVIII століття як такого, збереглася могильна плита Ганни Томари.

- Надгробна плита. Також цікава її історія. Ми її віднайшли в 2010 році. Це великий камінь, з якого люди, очевидно, хотіли зробити жорна, бо він лежав у родичів однієї з наших учительок на городі, на обніжку. Коли його перевернули – побачили напис із прізвищем. Тоді й з’ясувалось, що це могильна плита з могили матері учня Григорія Сковороди. Що ще з того століття в нас є? Це – одяг, ми ще додали бриль, посох і торбу мандрівного філософа, з якими міг би ходити Сковорода.

ПІСНЯР

Школа в Ковраї розвиває музейну педагогіку. Основна її ідея в національно-патріотичному вихованні – виховання на краєзнавстві. Учителі й школярі збирали експонати по історії села, по постатях. Все це представляється в музеї. Залучають дітей до науково-дослідної роботи.

- Щороку наш заклад бере участь у всіх історичних конкурсах, про які ми тільки знаємо. І індивідуально, і історичним товариством, і по двоє діти пишуть. Зокрема, по Сковороді до 300-річчя з дня його народження ми долучались до всіх конференцій, наші діти виступали з доповідями, готували презентації саме Коврайського періоду, бо ми поставили собі це за мету. На всіх таких майданчиках намагались довести важливість періоду і в педагогіці, і в літературі, бо він саме тут написав більшість віршів зі збірки «Сад божественних пісень». Чого варте його De libertate («Про свободу»). Що є важливим у вірші «Всякому місту звичай і права»…

- Пробачте, але я ще в школі вчив «Всякому городу нрав і права…»

- Є різні переклади. Цей – Василя Шевчука.

- А в «Наталці Полтавці» Котляревського як звучить?

- «Городу…». Мабуть, так, як в оригіналі. А взагалі його твори зі «Саду…» багато хто виконує. Мені особисто найбільше подобається Петро Приступов. Живе в Німеччині. У нього свої мелодії, такі… колоритні.

- Сковорода сам не писав музику до своїх пісень?

- Можливо, й писав, – замислилась Людмила Леонідівна. – Адже він сам був співаком у придворній капелі імператриці Єлизавети, а туди відбирали найкращих. От, наприклад, «Стоїть явір над водою». Пісня стала народною. У нас у селі багато хто плутає Сковороду з Котляревським. Чому? Тому що Томари – вони наймали для своїх дітей найкращих вчителів. І в 1793–1796 роках у поміщицьких родинах на Золотоніщині вчителював Іван Петрович Котляревський. У художній літературі я зустрічаю, як він їде з Ковраю і бачить Гельмязів. Інших, більш достовірних, джерел не знайшла.

Директорка додала, що ніде не зустрічала, щоб це було в їхньому селі, але в Мирослава Поповича в його книзі про Сковороду сказано, що той вчителював у тій родині, в якій згодом вчителював Іван Петрович.

- І думаєш: Сковорода написав «Всякому місту звичай і права» тут, у Ковраї. Котляревський використовує цю пісню в «Наталці Полтавці». Чи це збіг, чи він її тут почув? Мав десь почути, тому що за життя Сковороди його твори не друкували. Це вже потім оцінили його рукописи, а до того його творчість поширювалася з вуст в уста.

СУЧАСНІСТЬ

- Ще за нашу школу хочу сказати. У 2014 році закладу було присвоєно звання дослідно-експериментального з проблеми втілення ідей Григорія Савича Сковороди в освітньо-виховний процес. І ми створили творчі групи вчителів, працювали над втіленням його ідей. Ці ідеї стосувались і здорового способу життя. Ми все брали з його листів, вивчили його епістолярну спадщину. От цікаво: не видано за його життя жодної книжки, фундаментальної, філософської. Але вся його філософія у віршах, у листах і байках, – наголосила Людмила Різник.

На її думку, байки – то особливо цікава категорія в творчості Сковороди, тому що в кінці кожної байки є «сила» – моральний висновок. От саме на таких моральних висновках вона та її колеги намагаються йти до дітей. Адже це – філософія життя. Такі, здавалося б, прості афоризми мають дуже глибокий зміст. Навчають дітей цінувати час. Коли говорили про час у дитячому вихованні, створили цілу серію годинників. Один годинник (з компасом) намальований на асфальті при вході в шкільний двір. На ньому вказано час початку уроків.

- Був у нас такий проєкт: «У бідності багатий». Поприносили діти з дому ось такі копійки (номінал – саме 1 копійка). Цікаво було дивитись, як це вони робили. Є вільний час, дитина прибігла і рідким цвяхом вклеїла в композицію. Хто скільки приніс – добавили. Створили три сюжети – триптих. Ще в нас проєкт був по витинанках. Виготовили їх дуже багато, тут – найкращі. Створювали їх за творами Сковороди. Моє улюблене: «Одне тільки мені близьке, вигукну я. О, школо, о, книги!». Тоді в нас були такі цікаві діалоги між Шевченком і Сковородою. Діалог з уривків із «Сну» Шевченкового і «Сну» Сковороди. Обидва «Сни» – про Росію, про оте кубло… Був у нас і ще проєкт «Сад божественних пісень». Діти зробили ось такі речі. Їх також було багато, залишились найкращі.

На одному зі стелажів – герої творів Сковороди. Людмила Леонідівна «розшифрувала» призначення деяких. «Оце порося – "Не вчіть яблуню родити яблука, краще відженіть від неї свиней". Це дві курки були. А це – Богдан Хмельницький. До De libertate:

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!».

- Богдан виглядає геть не канонічно, віддалено нагадуючи кубанського казака з одного совкового фільму. Але ж художник має право бачити по-своєму.

- Суть у чому. Різні техніки виготовлення. Там – бісер, тут – синтепон. Там – вишивка, там –  малюнок. Дуже різні техніки. На день народження Сковороди колись ми проводили фестиваль, який називався De libertate. Проводили майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок – бачите, скільки їх. Це ті, що діти залишили для музею. Техніка виготовлення картин – з манки й маку. Ось цікаве – вірші, написані в Ковраї. Це також діти на конкурс робили. Звичайно, малюнки до байок. Сам Сковорода, якого учні малювали. Бачите: вміло намальований. Досконалий, можна сказати. Витинанки… всього в нас 13 технік, якими володіють вчителі. Це ж непроста робота, це ж кожну дірочку треба вирізати…

* **

…Коврай. Звичайне українське село, а який у ньому дух творчості. А може, не таке вже воно й звичайне? Або в нас як не всі села, то багато з них мають у собі частку Григорія Савича? Можна й у селі знайти своє покликання. Не дарма ж філософ якось написав:

Нащо ж думати-гадати,
Що в селі родила мати?
То у тих хай мозок рветься,
Хто високо вгору пнеться.
А я буду собі тихо
Коротати милий вік,
Так мені мине все лихо –
Щасний буду чоловік.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора та Романа Сущенка