«Ми виїхали, щоб не кланятись окупантам», або Історії з «концерту надії»

Годину камерної музики просто неба на території Палацу Потоцьких для них подарував колектив «Quattro corde». Цю подію назвали «концертом надії» та проявом вдячності тим, хто будував Україну, але через війну має складне життя і потребує підтримки.   

Свої історії вони розповіли кореспондентам Укрінформу.

«ДЕНЬ І НІЧ БАЧУ, ЯК ЇДУ ДОДОМУ»

- А можна, щоб ви називали кожну композицію, яку виконуєте, і її автора? – запитує у музикантів одна з жінок, які прийшли на концерт.

За кілька хвилин вона відходить від концертного майданчика і нам удається поспілкуватися. Це Валентина Іванівна з Нікополя. Запитую, що для неї в житті музика.

- Коли ще ми навчалися, то квитки могли дістати лише на гальорці, четвертий ярус. Це був Одеський оперний театр. Пам’ятаю, стипендія була 35 рублів, а квиток коштував 90 копійок – це вартість обіду. Але ми ці гроші віддавали з легкістю, бо дуже любили ходити в театри, – пригадує жінка.

Їй 73 роки. Перед пенсією працювала у податковій службі й допомагала племінникам доглядати дітей, яких називає своїми онуками. Це найрідніші для неї люди. 

- Ото збиралась у лютому відзначати свій ювілей. Замовила кафе, гостей напросила, а тут дзвонить онука і каже: «Все, відміняй святкування, бо війна!», – бідкається.

Зізнається, виїхала з рідного Нікополя лише через Марічку, бо дитина дуже боялася ворожих обстрілів. Увесь час ховалась у підвалі будинку.

- Коли росіяни окупували і погрожували підірвати Запорізьку АЕС, то ми вирішили, що будемо виїжджати. З собою майже нічого не взяли. Сподівалися, що це на місяць-два, бо слухали того Арестовича. Складно все це для нас, а ще як новини подивлюсь, то навіть спати не можу, – говорить жінка.

Пригадує, коли виїжджала, схопила із собою документи та «похоронні», які наскладала за життя. Але вони швидко закінчились ще у Східниці, де спершу мешкала. Довелося їхати в Івано-Франківськ, де ціни за проживання були трішки нижчими, аніж у курортній зоні. Тут Марічка пішла у школу, і Валентина Іванівна тішиться, що навчання у неї тепер очне та є спілкування з однолітками.

- Друга онука жила у Харкові, її район дуже обстрілюють. То й вони ось приїхали із правнучкою, якій рік і два місяці. Тому довелось орендувати трикімнатну квартиру. Тут гарно, мені все подобається, але я день і ніч бачу, як їду додому. Дуже хочу дочекатися перемоги і ще повернутись у рідний Нікополь. На нинішній ранок наш будинок стоїть, – констатує Валентина Іванівна і поспішає слухати музику. Каже, вона допомагає заспокоїтись та відпочити.

«А ХТО ТУДИ ПОЇДЕ, ЯКЩО ТАМ НЕМАЄ УКРАЇНИ?»

- Ми приїхали із Сіверськодонецька у березні 2022 року. Довго сиділи у підвалах. Бомбили нас сильно. Лише почали речі складати в машину, а тут знову обстрілюють. То ми ледь виїхали, боялися дуже, – пригадує Марія Миколаївна.

Їй 85 років. Майже усе своє життя жінка працювала кухарем. Із Луганщини виїжджала з молодшою сестрою та її родиною.

- Клаво, сідай. Я тобі місце тут тримаю. Це – моя сестра, – знайомить нас Марія Миколаївна.

Жінка каже, що її квартира у Сіверськодонецьку згоріла вщент.

- Мені фотографію вислали. У нашому домі вигоріли два під’їзди. Усе там чорне, все розвалили. В тому числі й мою квартиру. Росіяни кажуть, що відбудують дім, але їм не вірять, – говорить Марія Миколаївна.

Пояснює, що росіяни там більше страху наводять, аніж порядку.

- Там нічого не можна говорити. Оце знайома моя їздила до доньки у Швейцарію. Ми говоримо з нею телефоном, а вона все того Путіна матюкає… Вже як повернулась додому, каже по телефону лише одне : «Маша, у нас всьо харашо», – посміхається Марія Миколаївна.

- Та бояться там люди, – підхоплює Клавдія Миколаївна.

Вона зі сльозами пригадує, як окупанти обстрілювали її рідне місто. Каже, що важко було наважитися виїхати в такому віці. Але довелося залишити все, аби врятувати своє життя і рідних. У Франківську вони місяць проживали у родичів, потім зняли житло.

- Ось орендую собі кімнатку. Навіть без опалення. Ні меблів, ні ремонту, але мені вистачає. Онука допомагає. Та учора власниця повідомила, що підніме квартплату. У мене ж пенсія чотири тисячі гривень, а за оренду треба викласти шість тисяч. А тепер хочуть підняти оренду до восьми. Якщо так, то не буду залишатися, шукатиму інше житло, – говорить Марія Миколаївна.

Зізнається, через війну схудла на 10 кілограмів.

- А як їсти, коли у нас постійні стреси? Але на ринок у Франківську я люблю ходити. Кажу продавцям: «Хочемо огурці», а вони мені: «У нас немає огурців, є лише огірки». І луку в них немає, є лише цибуля (сміється, – авт.) Але ми не ображаємося. Звикли ж суржиком говорити, бо поряд, де жили, була Росія. У нас – суржик, тут у людей теж не літературна, є діалекти, але ми всі розуміємося, – запевняє жінка.

Каже, їхні знайомі, які залишились у Сіверськодонецьку, питають, коли сестри повернуться додому. То відповідь на це у них одна : «А хто туди поїде, якщо там немає України?»

«НАМ КРАЩЕ ЖИТИ В УКРАЇНІ»

- Людей там небагато. Залишилися лише ті, яким не було куди виїхати. Лікарів немає, зв’язку в місті немає. Вони там щось для вигляду фарбують, відновлюють, але радості від того в людей – жодної. Там буряти всюди ходять із автоматами, часто нетверезі, – розповідає Василь Васильович.

Чоловік теж із Сіверськодонецька. Жартує, що йому «всього 82». Майже усе життя керував на будівництві. Останні 17 років – на ТЕС. У Франківську Василь Васильович мешкає майже три роки. Виїжджав із дружиною та донькою, син із онуком теж залишили рідне місто. Каже, не чекав від росіян ні війни, ні такої жорстокості.

- Майже цілодобово були обстріли. Руйнувалися будинки і все навколо. Залишатися заради свого житла і речей було нерозумно, бо ми могли втратити життя. Порадились із родиною і виїхали. Вся наша сім’я так вирішила, щоб не кланятись окупантам і не отримувати їхні паспорти. Нам краще жити в Україні, – пояснює пан Василь.

Він з родиною орендує дві кімнатки біля Франківська, повертатись поки теж не планують.

«УСЕ ЧЕКАЮ, КОЛИ ПОДЗВОНИТЬ СИН»

- Я не хотів виїжджати. Як би не було, там був удома. Але, якщо б залишився, мене б уже не було на цьому світі. А тут мені навіть зір повернули, медицина чудова, – ділиться Анатолій Андрійович.

Він виїхав із Краматорська у перший рік повномасштабної. Допомогли волонтери.

- Увесь час їхали через посадки. Дорога була такою, що в одному місці нам довелося вийти усім з автобуса, бо боялися, щоб він не перекинувся. Такі шляхи обирали, аби не потрапити під ворожі обстріли. Зі Львова мене вже забрала невістка, – пригадує чоловік.

Своїх 83 роки Анатолій Андрійович готується відзначити у жовтні.

- У мене двоє синів, один тут, а другий – у теробороні. За нього я хвилююся найбільше – усе чекаю, коли подзвонить, – зізнається.

До війни чоловік довгий час працював на машинобудівному заводі, бо з молодих років любив роботу з металом.

- Тепер мій завод обстрілюють. Але до цього часу з підприємства мені присилають на картку 200 гривень. Це – дрібниця, але дуже приємно, що пам’ятають… Розумієте, ми ж працювали не для партії, а щоб краще було всім жити. І тепер би жили добре в Україні, якби не наші неадекватні сусіди. Ті росіяни усе перевернули з ніг на голову, – додає співрозмовник.

Франківськ йому дуже подобається. Люди, каже, тут неймовірні, але на цьому світі його тримає лише одна думка – дожити до перемоги і повернутися додому.

Тим часом на концерті звучать оплески, а у Спільноті Св. «Егідія», що організувала цей захід, оголошують про невеличкі дарунки для своїх підопічних. Сподіваються, що це трішки додасть їм позитивних емоцій та наповнить їхнє життя хвилинами радості, коли зникає тривога і з’являється віра.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото авторки та Юрія Рильчука