Епоха відродження закарпатського чаю

Ми зустрічаємося на плантації – зараз це досить відома локація, тут є промаркований маршрут та раз на рік навіть проводять тематичний марафон. На людей невтаємничених вау-ефекту вона не справляє: ну ростуть невеликі зелені листяні кущі посеред букового лісу – і що? Усвідомити її цінність можна лише якщо хтось тобі розкаже, в чому вона полягає. Максим Малигін для цього – ідеальний кандидат. Десять років тому саме він дав друге дихання занедбаній ділянці чайної плантації, закладеної тут у середині ХХ ст.

До неї – попри те, що єдина в Україні та довгий час була найпівнічнішою чайною плантацією в Європі, – майже нікому не було діла. Зараз наново окультурена ділянка переживає свою «епоху відродження»: кущі дають приріст та урожай – саме такі листки, які можна використати для збору, ферментації та приготування духмяного напою. А Максим Малигін не втомлюється повторювати спроби відтворити генетичний матеріал із цих сортів чаю, які живуть у наших умовах, та мріє закласти поруч чайну ферму.

ЧАЙ ЗБИРАЮТЬ ДВІЧІ НА РІК

Востаннє я була тут у 2019-му. Тоді цю ділянку, де збереглося найбільше кущів чаю, які утворювали чіткі ряди, волонтери розчистили від заростей ожини та дерев, що застеляли сонце та забирали воду й поживу з ґрунту. Рослини почали укривати на зиму агроволокном, обрізати й формувати кущі. Зараз помітно, що плантації це пішло на користь. Кущі стали помітно більшими та густішими, вимахали на понад метр у висоту, широкі й яскраво-зелені, виглядають здоровими – видно, що їм тепер добре.

Максим Малигін іде на плантацію разом із сім’єю – дружиною Вікторією та сином Михайликом. Віці він доручає зібрати чайні листки (у другій половині червня тут другий збір урожаю, перший – на початку травня), а в Михайлика завдання не менш корисне: треба повисмикувати ожину, яка знову залізла на ділянку з чайними кущами.

Максим тим часом проводить мені коротку оглядову екскурсію.

- Тут зараз близько 350 кущів чаю. Ми збираємо з них урожай для експериментів із чаєм, робимо традиційний наш улун «Червоний Шаркань», формуємо кущі. І щоразу, коли приїжджаємо сюди, бачимо сліди «роботи» інших людей. Зустрічали бабуню, яка нарвала собі чаю й поїхала на велосипеді. Також залишав у минулому році один кущ у вигляді дерева – адже є й така форма вирощування чаю, – хотів побачити, як він себе поводитиме. Але експеримент мені в прямому сенсі слова «обламали»: коли приїхав цієї весни вперше, побачив, що моє дерево приламали до рівня сусідніх кущів.

Максим пропонує піти на інші залишки плантації – вони шматками розкидані по лісу навколо цієї дослідної ділянки. Йдемо, порівнюємо. Кущі там нижчі вдвічі, висотою заледве до 30-40 см проти метрових на доглянутій ділянці. Власне, це навіть не кущі, а коренева поросль.

НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВЕЛИКИЙ, АЛЕ НЕМА ЗАЦІКАВЛЕНИХ

- До речі, можеш мене привітати, я ж тепер дипломований еколог і нещодавно захистив магістерську роботу за результатами роботи на мукачівській плантації «Досвід вирощування чаю в умовах України: екологічний аспект». Тут потужний науковий потенціал для біологів, щороку можна писати кілька наукових робіт. Коли захищався, професори сказали, що матеріалу в мене достатньо на кандидатську, – але зараз у мене немає на це часу. Можливо, наступного року, – розповідає Максим.

Інша справа, що зацікавлених у таких дослідженнях мало, каже він: навряд чи знайдеться ще хтось, хто покладе на це -надцять років свого життя.

- Я, до речі, робив бібліографію – там усього кілька імен людей, які вивчали чай в Україні. Серед них із відомих – Іван Бубряк та Василь Комендар. Уже в 2024-му році є мої статті, які були опубліковані в англомовних виданнях. Але мене цікавить усе ж практичний аспект та експерименти з кущами, генетичним матеріалом та врожаєм. Ну і досліджувати плантацію як науковцеві важко, не живучи тут, а їздити щоразу – це час та гроші. Я от минулого року на насіння не потрапив – його зібрали інші, а я втратив нагоду експериментувати з ним.

Як дипломований спеціаліст Максим Малигін пояснює мені, що кущі, які ми тут бачимо, – це українська субпопуляція грузинської популяції камелії Camellia sinensis L.

- Грузинська популяція – це сформований вид, він формувався з ХІХ століття по першу половину ХХ-го. Звідти взяли насіння для закарпатського чаю. Інша справа, що тут вижили конкретні види того чаю – культивари (вони перераховані в профільній літературі), але переважно це чай із Зугдицького району в Грузії. На плантації є три сотні кущів, і видно, що вони мають ознаки різних видів. У даному випадку це добре саме для виживання виду – різноманітність його підсилює. Адже щось не виносить сухості повітря, щось – низьких температур, і коли у тебе один варіант – якийсь із чинників якось його таки доб’є. А коли у тебе кілька таких варіантів – у популяції виду більше шансів вижити, – закінчує лекцію Максим.

ЧИ ДАЛЕКО ЩЕ ДО УКРАЇНСЬКОГО ЧАЮ?

Питаю, який, крім наукового, потенціал має ця мукачівська плантація і чи вдалося за десять років наблизитися до початкової мети-мрії – зареєструвати український чай?

- Говорячи про мукачівську плантацію, ми говоримо про розвиток чаю в північній півкулі, реальні нові території, де ця культура росте, дає урожай та відновлюється. Завдяки тому, що вона у нас є, ми входимо в когорту чайних країн – разом із Францією, Німеччиною, Шотландією, де є ферми чаю. Загалом у північній півкулі є трохи більше сотні фермерських господарств. Із них 50 активних, які вирощують і виробляють чай. От ці 50-60 людей у світі справді розуміють цінність мукачівської плантації.

Максим каже, що від цих людей до нього та його колег, що експериментують на плантації, постійно надходять пропозиції: продайте насіння або живці.

- Люди хочуть отримати гарантовано морозостійкий чай, який можна розмножити та висадити в Європі й не боятися, що він вимерзне. Це для них простіше, аніж самим експериментувати з іншими сортами. Звісно, що ми ці запити не задовольняємо і не будемо цього робити. Яка нам, українцям, з цього користь? Нам важливо дійти до того, аби зареєструвати свій, український сорт чаю. Для цього маємо культивувати його: потрібно відтворити мукачівську популяцію, отримати з неї урожай та генетичний матеріал у контрольованих умовах.

Звісно, додає Максим, якщо мова йтиме про те, аби врятувати цю популяцію чаю від занепаду, насіння та живці треба буде передати.

- Принцип росіян «так не дістанься ж ти нікому» – не наш. Але наразі плантація росте, дає врожай і непогано себе почуває, тож ми поки продовжимо працювати над саме українським чаєм, – говорить він.

Хоча тут не все так однозначно. Адже ділянка у відкритому доступі, і крім бабунь, які час від часу тут збирають чай, сюди заходять й інші зацікавлені.

- Я знаю, що в 2015 році один із німецьких університетів певним чином (не будемо уточнювати, як саме) отримав зразки цього чаю, і зараз у них у ботсаду є копія цієї популяції. Але вони не розповсюджують її, тому що це не комерція, а наука. І це насправді добре для нашого чаю – він уже є скопійований.

ВИБАГЛИВА КАМЕЛІЯ

А виявляється, зробити це дуже непросто. Майже усі спроби за ці 10 років в Україні зазнали невдачі.

- У цьому році ще один спеціалізований науковий заклад отримав від мене матеріал з мукачівської плантації. Це вже четверта наукова установа, яка береться за відтворення популяції, – у попередніх трьох живці загинули. Ця рослина справді дуже специфічна, вирощувати її – дорого і затратно по часу, найперше тому, що має бути постійний нагляд і контроль. Всі думають, що вони ткнуть у землю живці – і чай ростиме. Ага! Я знаю чоловіка, який приїхав сюди, зрізав 400 живців, натикав у полі й думав, що заклав собі плантацію. Звісно, що все вмерло за якийсь час. Камелія – дуже специфічна рослина, не схожа на все інше, що росте у нас. Їй потрібен кислий субстрат, правильна вологість ґрунту та повітря, система штучного туману, це все треба постійно контролювати й підтримувати… Коли я експериментував із живцями, вся моя перша теплиця вмерла тому, що на дві години якось улітку лишилася без нагляду. Просто усе почорніло, за дві години рік роботи пішов коту під хвіст. В інших колег матеріал вимер тому, що коли заходили в осінній сезон – різко похолодало, а вони перед тим надто сильно полили живці. Власне, з усіх, кому я передавав живці, єдиний, хто їх не втратив, – це людина з великим досвідом вирощування цитрусових. Те, що у мене взагалі щось виходить – це тільки тому, що я роблю десятки спроб, просто тупо роблю це знову й знову попри всі невдачі. Створити український сорт чаю для мене важливо, тому це на першому місці.

Для того, аби так сталося, в процес має увійти саме академічна інституція, не волонтер чи фермер, акцентує Малигін.

- Інститут чи університет має розпочати проєкт, виростити чай у себе на ділянці, описати як сорт, подати документи у відповідні інституції – тобто, є конкретна процедура. Чай із мукачівської плантації має вирости і дати урожай в контрольованих умовах під наглядом фахівців. Для мене це непідйомна річ – бо я не працюю в академічній установі, але маю багато досвіду. Зараз науковці, які взялися за проєкт, керуються моїми напрацюваннями за ці всі роки, тож, маю надію, у них вийде, – каже Малигін.

Загалом, вважає Максим, на мукачівській плантації можна зареєструвати до п’яти сортів українського чаю.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ УЛУН ДЛЯ ЗНАВЦІВ

Окрім експериментів із копіюванням генетичного матеріалу мукачівської плантації, або попросту кажучи, створення її клону, вже понад 10 років тривають експерименти Максима Малигіна з урожаєм цієї плантації – власне, чайним напоєм, який можна приготувати з місцевого листа.

- Коли ми починали, максимальна кількість зібраного листя чаю була рівно 1 кг. Це ділимо на п’ять та отримуємо 200 г чаю. Було, що й 400 г листя ми збирали: із 2015-го по 19-й рік плантації було «погано», й урожаю вона давала мало. Тоді на Закарпатті був дисбаланс із вологістю та температурою: занадто сухо й спекотно. В останні роки ці показники стали кращі – от зараз ми тут уже тиждень, вологість повітря 80%. Це ідеально для чаю. Цього року зібрали до 4 кг матеріалу, тож була можливість поекспериментувати з ферментацією та зробити різний чай.

Максим Малигін ділиться, що коли починав експерименти з напоями з цієї плантації, вирішив, що робитиме улуни – традиційний китайський чай, який займає проміжне місце між зеленим і чорним чаєм за ступенем ферментації.

- Тоді, в 2015 році, ніхто в Європі не робив улуни. Але знаючи ринок, я тоді ще зрозумів, що треба робити щось цікаве. Робити зелений чи червоний чай тут можна, але вау-ефекту би не було. А сильно ферментований улун працює на дуже широку аудиторію: і на спеціалістів, так званих сомельє в світі чаю, людей, які розуміють чай та вміють його цінувати, і на широку аудиторію, яка звикла пити червоний чай.

Уперше, каже Малигін, в нього вийшло приготувати улун з мукачівської плантації у 2020 році.

- У 2024 році був найкращий результат, на щорічній дегустації закарпатського чаю, яку ми проводимо в Києві, люди дуже високо його оцінили. Наш український «Червоний Шаркань» уже має своїх поціновувачів. Єдине, що збираємося його попити лише раз на рік – більше не дозволяє кількість сировини.

Сильно ферментовані улуни, пояснює Малигін, це вид чаїв, які мають більш широку ароматику, багато квіткових нот – це їхні базові ознаки.

- Це в якомусь сенсі статусні, преміальні чаї. Назву «Червоний Шаркань» («шаркань» – від угорського «дракон», а «червоний» – апеляція до назви Червоної, або ж Красної, гори, яка розташована поруч плантації, – ред.) нам придумав і подарував Юра Клованич, який у 2017 році також пробував вирощувати чай, але його експеримент не дав доброго результату. В минулому році ми зробили всього 200 г цього чаю. Я його робив добу. Пропив після ферментації ще тут, на Закарпатті, п’ять разів – хотів спіймати смак на всіх стадіях, щоб було «саме воно».

Чай, зазначає Максим, щороку виходить різний – це залежить від щільності сировини, довжини листків.

- Оскільки його мало – мені важливо показати, що він є, саме професіональній аудиторії. Тому щороку восени ми робимо презентацію «Червоного Шарканя» в Києві (Максим живе в Київській області, – ред.). Ці дегустації збирають кілька десятків поціновувачів, і люди переважно у захваті від українського чаю. А цього року я повністю всю партію ферментував на закарпатському сонці. Це автентика! Вже чекаю, як його оцінять знавці, – каже Малигін.

Максим, сміючись, додає:

- Час від часу до мене звертаються люди і просять купити «Червоного Шарканя». За будь-які гроші. Доводиться довго пояснювати, чому його не можна продавати і чому ми цього не робимо: бо це не промислове вирощування та виробництво. Як правило, раджу, де можна купити щось схоже. Хоча це бажання зрозуміле – ми зараз живемо в такому світі, в якому для людей купити найдорожчий чай не проблема. Проблема в тому, аби вони могли його оцінити. А для цього потрібна культура, підготовка. Тому з цієї ділянки продажу не буде – ні зараз, ні в майбутньому. Вона не для цього.

ІДЕЯ ЧАЙНОЇ ФЕРМИ ВИТАЄ В ПОВІТРІ

- Що тебе тут тримає стільки років? – запитую, пакуючи камеру і збираючись додому.

- Найбільше – розуміння того, що якщо я все це закину, воно просто здохне. Так, часом буває хочеться все залишити, особливо, коли не виходять чергові експерименти абощо… Але не роблю цього.

- Зрозуміло, що зараз війна і чай не пріоритет – але чи пишуть тобі люди, які готові допомогти?

- В основному пишуть: ми б хотіли у вас купити попробувати український чай, – віджартовується він. – Звісно, є коло однодумців, людей, які підтримують. А від масових акцій ми відмовилися. Раніше робили такі восени, аби обрізати кущі, укрити їх на зиму. Та люди просто хочуть потусити. Приходить 50 чоловік, 40 із них не вміють робити нічого. Я кажу, що потрібно зрізати на 60 см, а вони вважають, що нічого страшного, якщо у них вийшло зрізати на 40.

На плантації, каже Максим, ще є роботи років на 15 наперед.

- Але що буде далі?

- Мені хочеться довести все до результату – таки створити український чай. Також мрію, аби поруч із цією ділянкою відтворити ферму українського чаю. Виглядає це просто: звідси береться генетичний матеріал, його потрібно розмножити та висадити. Питання, що треба 1-2 га землі. Я робив попередні розрахунки, в такий проєкт потрібно вкласти близько 50 тис. доларів. І потім із високою вірогідністю отримати український фермерський чай, вартість якого за кілограм становитиме від 200 доларів. У Європі є фермери, ті ж шотландці, які свій чай продають за 1 тис. євро/кг. Це локальний рідкісний продукт, який дуже цінується.

Максим пояснює, що з 1 га на фермі можна отримати 200 кг чаю.

- Не так багато культур, які можуть дати 40 тис. доларів з одного гектару, – інша справа, що не одразу. Це як вкладення у виноградник, який дає урожай на п’ятий рік. Із чаєм така ж історія, але додається те, що немає досвіду і є ризики. Але заробляти на такій фермі можна також за допомогою туризму – екскурсії, дегустації чаїв, продаж саджанців на внутрішньому ринку. Тобто є варіанти і вектори розвитку для такої ферми. Одна проблема – що землі навколо знаходяться в приватній власності, і в мене нема грошей, аби їх викупити, вкласти кошти та заснувати таке фермерське господарство.

- Ну але мається на увазі, що купувати це потрібно разом із тобою? – жартую, тиснучи Максу руку та дякуючи йому за любов, яка відродила мукачівську плантацію чаю з-під заростів ожини.

- Так, я готовий працювати там та консультувати. Насправді, ця ідея витає в повітрі давно, і перший, хто зробить таку закладку 1-2 га чайної плантації тут, на Закарпатті, або в сусідній Словаччині, Угорщині чи Польщі, отримає передову чайну ферму в східній Європі. Було би добре, аби ми встигли перші.

Довідково. Вивчення можливостей акліматизації чайного куща на Закарпатті розпочалося під керівництвом професора Віктора Сочави в період роботи закарпатсько-молдовської ботанічної експедиції академій наук СРСР і УРСР із розвитку культури чаю.

У 1951-1952 р.р. в колгоспах південних округів Закарпатської області було закладено близько 50 га чайних плантацій. У 1954-му розміри дослідно-виробничих ділянок чаю досягли 75 га, які до 1960 року планувалося збільшити до 1000 га (!). Вціліла тільки плантація під Мукачевом, і то лише її незначна частина – експериментальна ділянка, яку заклали в лісі. З великої плантації на схилах Червоної гори кілька років поспіль збирали урожай (є цифри – до 1,3 тонни з гектара), але після смерті Сталіна це діло закинули, землю переорали й посадили виноград, який ріс тут завжди.

Тетяна Когутич, Мукачево

Фото авторки