Гончарство в темряві: очі не бачать, а руки роблять

Учасниками соціального проєкту «Гончарство в темряві» стали захисники, які пройшли через важкі поранення, шпиталь і реабілітацію. Їх навчають виготовляти кераміку ручної роботи і в подальшому забезпечать інструментами та матеріалами для початку нової діяльності. Щоб дізнатися, як це працює, кореспонденти Укрінформу завітали до артпростору «ЕтноЧари» у Вінниці. 

ГЛИНА ЯК НОВИЙ СТАРТ

У приміщенні, де проходять заняття, тихо гудуть гончарні кола. Хлопці перемовляються з наставниками і поміж собою. Часом жартують, а іноді питають поради. Сьогодні їх на занятті четверо.

Хлопці максимально зосереджені на рухах пальців, повністю перемикаються на сприйняття світу через їхні кінчики. Здаються зануреними у себе, прислухаються до відчуттів. Руки періодично вмочують у воду, акуратно й ніжно торкаються ними до глини, яка починає набувати циліндричної форми з отвором посередині. Помітно, що бояться зіпсувати роботу, але рухи поволі стають упевненішими. Вигладжують поверхню майбутнього пивного кухля інструментами й вологою губкою.

Щоб не заважати, стоїмо поодаль і спілкуємося з координаторкою проєкту «Гончарство в темряві», керівницею мультидисциплінарної команди Центру реабілітації «Поділля» Юлією Бабаєвою.

Вона каже, що ветеранів, які втрачають зір на полі бою, дуже багато. Але ще два роки тому у країні для них фактично не було реабілітації. Цим займались лише небагато громадських організацій. Що ж до їхнього працевлаштування – це величезна проблема.

- Я працюю у Центрі реабілітації «Поділля». Два роки тому ми почали комплексно надавати реабілітаційні послуги ветеранам і цивільним. Познайомилися з артпростором «ЕтноЧари», дізналися, що вони можуть. І разом вирішили, а чому б ветеранам, які втратили зір, не спробувати займатися гончарством? І це їм «зайшло», бо розвиває тактильне сприйняття, формує просторове уявлення, – каже Бабаєва.

Вона розповідає, що першим із ветеранів, який, попри втрату зору, серйозно взявся за гончарство, став вінничанин Іван Шостак. Він почав працювати з керівницею «ЕтноЧарів» Вікторією Ніколаєвою.

- У нього вже навіть була виставка, він продав усі свої роботи. Тоді ми й подумали, що цю справу можна масштабувати, і спробувати зробити гончарство для ветеранів, які втратили зір, професією. Тому взялися за цей проєкт і створили школу гончарства. Загалом у межах проєкту в ній пройдуть навчання десятеро людей. Це в нас перша група, до неї увійшли п’ятеро ветеранів із Кропивницького, Львівщини, Житомирщини і Дніпра. Упродовж 45 днів вони працюватимуть, опановуватимуть основні техніки гончарства. По закінченні проєкту отримають гончарні кола, а також набори глини та інструментів, які зможуть забрати зі собою додому і спробувати там усе це продовжити, – пояснює Юлія.

«ГЛИНА – ЯК ЖІНКА: ЇЇ ТРЕБА НАПРАВЛЯТИ НІЖНО, АЛЕ СИЛЬНО»

Хлопці приходять до «ЕтноЧарів» чотири дні на тиждень. Решту часу проводять у реабілітаційному центрі, де їх навчають орієнтуватися в просторі з білою тростиною, навичок користування смартфоном і комп’ютером, щоби, окрім іншого, вони могли вести свої сторінки в соцмережах. А ще вони працюють із психологом і проходять курс фізичної реабілітації.

Учасники проєкту вчаться гончарювати по чотири години на день. Через втрату зору їм доводиться застосовувати інші збережені аналізатори, а це – велике сенсорне навантаження.

Та й узагалі, висидіти за гончарним колом навіть годину і попрацювати з масивним шматком мокрої глини нелегко, ділиться менторка проєкту «Гончарство в темряві», засновниця артпростору «ЕтноЧари» Вікторія Ніколаєва.

- До початку цього проєкту в мене вже був досвід роботи з Іваном Шостаком. Ми в нього запитували: «Чи готовий бути в нас “експериментальним”, бо ж досвіду навчання гончарства людей, які втратили зір, наразі немає? У тебе руки м’які, ти чуєш, що і як я говорю, вимагаю і як направляю тебе». Тобто йому було страшенно важко, зокрема, фізично. Хлопці тепер проходять такий самий досвід, але ми до нього вже готові, – ділиться менторка.

Вікторія каже, що тут потрібен індивідуальний підхід, бо, окрім втрати зору, у ветеранів є й інші поранення. До того ж усі вони після контузії, а то й кількох. А робота на гончарному колі – нестандартна, спочатку незрозуміла й незручна.

- Гончарство – це насамперед процес медитативний. Кажуть навіть, що гончарі – це ті, хто гонять чари, направляючи глину туди, куди потрібно. Ми працюємо розслаблено, точково направляючи силу. Бо глина – як жінка, коли виготовляєш якийсь виріб, її треба направляти ніжно, але сильно, чітко знаючи, куди її ведеш. А як тільки засумніваєшся, глина почне керувати тобою, – пояснює вона.

УМІЄ РОБИТИ ЧАШКИ Й КУХЛІ, МИСКИ Й ПОЛУМИСКИ, ПІДСВІЧНИКИ Й ВАЗИ

Тим часом заняття триває. Іван Шостак, який у проєкті також працює ментором, вчить працювати з глиною Олега Деречу із Житомирщини. Він бере Олегові долоні у свої і вже удвох обіймають майже завершений кухоль, який обертається на гончарному колі.

- А тепер трішки розширюєш дно, підчищаєш ззовні – і все. Не переживай: не можеш правою – роби лівою, – каже Іван.

Помітно, що Олегові непросто. Але він усміхається. Трохи згодом уже самостійно металевою струною відділяє кухоль від кола і перекладає його на дерев’яну дошку.

Каже, що займатися гончарством йому подобається. У мирному житті також не цурався роботи руками, працював на будівництві. Мав справу з керамічною плиткою, але гончарство – зовсім новий досвід.

- Приємно, що потроху все виходить. Кухлю ще довго сохнути, потім – випалювання. Дуже цікаво буде спробувати з нього випити, адже це річ, створена своїми руками, – ділиться Олег.

А Іван на тлі свого учня виглядає справжнім майстром, бо ж займається гончарством уже майже два роки. Розповідає, що зазнав поранення 2023 року на Бахмутському напрямку. У Дніпрі медикам довелося видалити Іванові око. Потім були ще чотири операції у Києві, але врятувати зір медикам так і не вдалося. Після ВЛК і звільнення зі Збройних сил повернувся додому, у Вінницю.

- Коли я проходив реабілітацію у Центрі «Поділля», нам запропонували відвідати «ЕтноЧари». Вікторія посадила мене за гончарне коло і разом зі мною своїми ручками робила з глиною чарівні справи. Тому в мене дуже швидко вийшла чашка. Я був у захваті! Думав: «Та тут такого можна наробити!». Але коли зі шматком глини почав працювати самостійно, запідозрив, що десь тут мене обманули, – сміється Іван.

Дотепер він опанував виготовлення шести форм. Уміє робити чашки та кухлі, миски й полумиски, підсвічники й вази. А зараз навчається виготовляти ще одну традиційну форму – макітру.

Іван каже, що дає ветеранам базові основи професії. Побачивши, що гончарство навіть для людини, яка втратила зір, є реальним способом заробітку, він дуже хоче, щоб школа гончарства діяла й надалі. Щоби й інші ветерани, причому якомога більше, змогли отримати шанс на фінансову незалежність. 

- Дуже класні хлопці до нас приїхали: позитивні, умотивовані, хочуть навчатися, пізнавати щось нове. Мені з ними легко працювати, бо я розумію їх, а вони з пів слова – мене, – розповідає ментор.

«ЙОЖИКИ» ГЛИНЯНІ Й НЕ ТІЛЬКИ

Вікторія Ніколаєва уважно стежить стежить не лише за тим, як хлопці працюють, а й за їхнім станом: щоб відпочивали, якщо почуваються кепсько.

Цікавлюся, як вони реагують, коли щось не вдається? Виявляється, трапляється усяке. Бо хоч люди військові, загартовані, але братися за абсолютно нову справу в зрілому віці непросто. Часом і шматком глини пожбурити кудись хочеться.

- Такими «вибухонебезпечними» були перші два-три дні, але ми шукаємо способи впоратися з емоціями. Скажімо, на першому занятті ми з ними по пам’яті робили їжачка. І домовилися: якщо відчувають, що через напругу хочуть сказати якесь міцне слівце, казатимуть «йожик!». Тоді ми відпочинемо, погуляємо, поп’ємо чай та каву. Бо тіло ж із незвички втомлюється, – каже Вікторія.

Вона вважає, що всі її учні – справжні перфекціоністи, адже хочуть працювати максимально і щоб у них все й одразу виходило. Часто підбадьорює хлопців, кажучи, що горщики ліплять не святі, а терплячі.

- Вони настільки швидко досягають результатів, що я навіть не очікувала. Планувала навчити їх робити елементарні форми: чашечки, тарілочки й вазочки. А тепер бачу, що можемо ускладнювати завдання, даючи максимум за відведений на проєкт час, – каже Ніколаєва.

ГОРЩИКИ ЛІПЛЯТЬ НЕ СВЯТІ, А ТЕРПЛЯЧІ

Навчитися усього і якнайбільше прагне, зокрема, Руслан Рижко, який приїхав до школи гончарства зі Львівщини. Він не боявся братися за досі абсолютно незнайому справу, бо після втрати зору намагається знайти себе нового.

 - Я спробував себе на курсах масажу, але воно мені «не зайшло». Тому що вже й вік трохи не такий, болять поперек і м’язи. Важко до таких навантажень звикати. А гончарство – щось зовсім інше, воно мені сподобалося, і я хочу просуватися в цьому напрямку. Поки що важко пристосуватися, адже в гончарній справі потрібна особлива постанова тіла. Тут повинні працювати тільки кисті рук, а решта все має бути розслабленим. У мене поки що виходить трохи навпаки. Але я дуже стараюся. Ми вже робимо усі вироби, які нам пропонують ментори, – розповідає ветеран.

Попереду в хлопців іще кілька тижнів занять. Кажуть, що участю в проєкті не розчаровані. Антон Богач із Кропивницького, який дізнався про «Гончарство в темряві» в одній із групі для незрячих у соцмережах, ділиться, що почувається дуже круто.

- Я тепер працюю масажистом, руки щось знають і можуть. Але перейти від масажу до гончарного кола непросто. Зовсім інші відчуття, навіть м’язи працюють інші. Треба «на ти» з глиною бути, щоби щось виходило. Поки що ми «на ви», ця дама не хоче мені піддаватися, – зізнається.

Каже, коли з його рук виходить готовий вибір, з'являється гордість – що зміг, упорався. Уже по два-три вироби на день робить. Ділиться, що свої перші вироби нікому ні дарувати, ні продавати не буде: «Їх треба собі залишати, такий закон». Жартує, що не просто поличку, а цілий склад замовив, бо сподівається, що виробів буде багато.

Антон Богач розповів про цей проєкт Андрієві Лемаку зі Львівщини.

- Щось виходить, щось не дуже, але налаштований я серйозно. Уже приблизно уявляю собі, що робитиму із цими вміннями. Є намітки, із ким працюватиму, коли повернуся додому. Але це секрет, бо ж раптом конкуренти набіжать! – жартує Андрій.

ШАНС НА САМОСТІЙНІСТЬ

Отож які перспективи у випускників школи гончарства для незрячих ветеранів? Чи справді вони зможуть цим ремеслом на життя заробляти?

Коорднаторка проєкту Юлія Бабаєва запевняє, що так. До того ж після закінчення навчання їм обіцяють подальшу менторську підтримку, в облаштуванні робочого місця удома, або ж допоможуть знайти гончарні майстерні, які б сприяли роботі.

- Заробляти на гончарстві для них – абсолютно реально. По-перше, речі ручної роботи тепер дуже цінують. По-друге, йдеться ж не просто про виріб, а про річ із великою історією, яку виготовив ветеран, що втратив зір на війні. Звісно, якщо людина докладатиме до цього зусиль. Бо хто б і як класно її не навчав, потім мають бути наполегливість, самодисципліна і бажання розвиватись, – зазначає Юлія.

Вона каже, що наразі цей проєкт фінансує уряд Швеції. Надалі ж його ініціатори планують шукати фінансування, щоб допомогти ветеранам розпочати свою справу.

- Можливо, створимо майданчик із роботами ветеранів, де будуть менеджери, які допомагатимуть їм із продажем. Співпрацюємо у цьому напрямі з Офісом туризму Вінниці. Плануємо налагодити комунікації й за місцем їхнього проживання, щоб і там можна було виставити вироби на продаж, – зазначає Бабаєва.

У кожного з учасників є розроблений відповідно до їхніх побажань логотип, яким вони маркуватимуть свої вироби, залишаючи відтиск. У когось це – армійський позивний.

У школу гончарства вже набирають другу групу учасників. Надалі ж мріють «Гончарство в темряві» масштабувати, адже в його межах напрацьовується унікальна методика навчання. Готові ділитися досвідом і з різними фундаціями, і з громадами, які зголосяться підтримати й розвивати в себе схожі проєкти.

Довідково. Проєкт «Гончарство в темряві» реалізує ГО «Центр соціально-інклюзивного партнерства» у співпраці з артпростором «ЕтноЧари» у межах проєкту «Посилене партнерство для сталого відновлення» (EPSR), що фінансується урядом Швеції через Шведське агентство з міжнародної співпраці та розвитку (Sida) та виконується Програмою розвитку ООН (ПРООН) в Україні.

Антоніна Мніх
Світлини: Олександр Лапін