Ветеранський бізнес: власна справа повертає до життя

Свою продукцію на ярмарку представили 13 учасників – колишні військові та їхні родини. Організатором виступив ветеранський простір Першого хірургічного добровольчого шпиталю. Тут кажуть, що це – перший крок до проєкту, який має на меті не лише презентувати продукцію колишніх військових та їхніх родин, а й допомогти їм знайти нові контакти, знайомства і спілкування. А ще – надихнути інших до пошуку власної справи.

Про бізнес, який допомагає військовим повернутися після демобілізації у мирне життя, – у репортажі Укрінформу.

ПОРАДА ВІД ПРОРОКА

Богдан Пророк родом із Косова. Свого часу закінчив тамтешній Інститут декоративного та прикладного мистецтва. Після навчання йому вдалося створити майстерню шкіряних виробів.

- Я вже очікував замовлень, мав приступати до виконання, але почалася війна, і на наступний день я подався на службу. Так і вилетів із цього бізнесу. Тепер ось починаю все з нуля, – констатує підприємець.

Про свій бойовий шлях Богдан розповідає небагато. Каже, служив у лавах Нацгвардії на посаді механіка-водія БТР. Усміхається, коли запитую його позивний. Каже, тут було без варіантів – «Пророк».

- Я звільнився за сімейними обставинами у червні 2023 року. Зі здоров’ям, дякувати Богові, все добре, можу працювати, – каже ветеран.

Увесь свій бізнес він відновив самотужки. За державними програмами поки не звертався. Його продукція – це органайзери для документів, гаманці, пояси, жіночі та чоловічі сумки. Загалом, більше 30 найменувань продукції.

- Те, що я робив до війни, стало неактуальним. Моя пропозиція на ринку – декорація шкіри металом. Ось ці тризуби роблять мої друзі, це лиття, – показує Богдан. – Я сам усе моделюю, проєктую і відшиваю. Не користуюся чужими лекалами, це – авторські вироби.

Усім військовим, які повертаються з фронту, радить займатися виключно тим, що їм «до душі».

- Навіть якщо з математичної точки зору це буде нерентабельно, але справа приноситиме задоволення, то обов’язково треба робити, тоді буде результат, – обіцяє «Пророк».

ПІСЛЯ ТВОРЧИХ ЗАНЯТЬ СВІТ ВИГЛЯДАЄ ПО-ІНШОМУ

- Раніше я займався малою скульптурою з глини, а тепер більше часу віддаю гончарству, – говорить художник-кераміст з Івано-Франківська Віталій Владковський.

Війну він пройшов у складі 72-ї окремої механізованої бригади у званні рядового. Брав участь у боях біля Чорнобиля та на Донецькому напрямку. Після контузії довго лікувався і звільнився зі служби за сімейними обставинами.

- Пів року я взагалі не міг працювати, були проблеми з хребтом… Потім взявся за гончарний круг і почав працювати з хлопцями як арттерапевт, та й сам потихеньку виходив із того стану, – зізнається Владковський.

Нині він має власну майстерню і є частим гостем у ветеранських спільнотах. Каже, до війни у його майстерні працювали п’ятеро людей, а тепер він творить на самоті.

- Ринок уже не потребує стільки виробів. Реабілітацією я займаюся з 2015 року. Зараз мені простіше працювати з хлопцями, бо тепер я знаю, що це таке. Війна в голові є постійно, злість на тил, на владу, на нерозуміння з боку родини, і ще багато аспектів… Артзаняття дають можливість повернутися до життя, відчути приємні миті творчості. Знаєте, після творчих занять світ виглядає по-іншому. Це я знаю по собі, бо коли довго не малюю і повертаюся до цього, то навкруги бачу зовсім інші кольори, площини, відчуття світу інше, – усміхається Віталій.

Зазначає, що до кожного військового під час занять він має індивідуальний підхід, працює з ними разом із психологами та реабілітологами.

- Часто у групі багато людей, а за гончарний круг сідає один. Я йому кажу: «Ось ти побачиш зараз усе», – а він мені : «Та що я ще не бачив в цьому житті?». Я тоді із жартами та заохоченнями прошу спробувати щось зробити, створювати нові зв’язки. І більшість погоджуються, – розповідає художник.

Запитую, хто купує сьогодні його вироби.

- Горнятка купують ґаздиньки. Тепер ось зробив посуд для тернопільського ресторану, маю замовлення від агрохолдингу. Чи користувався державними програмами? Ні. Я передивився їх, і мені поки не підходить це. Там вимога – треба влаштувати трьох людей. Я порахував, що тоді мені треба продавати продукції щодня на 5 тисяч гривень. А це поки нереально. Доведеться ще наймати маркетолога, а це знову додаткові видатки. Тому поки я в пошуку програми, яка пасуватиме під моє виробництво, і його намагаюсь втримати, – говорить ветеран і повертається до покупців.

ІКОНИ НА ФРОНТ

Андрій Бень – ветеран зі Львова. За його плечима бої на Запорізькому, Сумському та Донецькому напрямках.

- Я три дні стояв у черзі до військкомату і все ж свого добився – потрапив спочатку у 10-й окремий батальйон, а потім у 116-у механізовану бригаду. Служив у різних частинах. Під час контрнаступу, біля Роботиного, отримав важку контузію, мав розрив барабанних перетинок. Це була майже повна глухота. Звільнився зі служби за сімейними обставинами, – розповідає Андрій.

Свою Іконотворчу майстерню святого Миколая ветеран створив із дружиною Христинкою одразу після Революції Гідності. Вони познайомилися ще на Майдані, коли стояли у 14 сотні Самооборони.

- Після Майдану багато бойових побратимів із сотні пішли захищати Україну. Інші займалися волонтерською діяльності, й ми в їх числі. Тоді збагнули, що багатьом хлопцям на лінії зіткнення з ворогом потрібні не лише бронежилети, а й духовний захист. Так ми зробили 200 ікон невеличкого формату, 6 на 9 см, і відправили на фронт, – розповідає Андрій.

З початком повномасштабної війни майстерню довелося закрити. Бень пішов на фронт і весь свій бойовий шлях пройшов із іконкою Андрія Первозваного. Її зробив для нього друг Роман, і цей дарунок був його оберегом.

Нині у майстерні подружжя ікони малює Христинка, вона – художниця. Андрій виконує технічні роботи – готує деревину, створює ефекти таріння та позолоти. Жодної допомоги від держави не брали. Співпрацюють із храмами та монастирями.

- Ми часто робимо ікони на старому дереві, якому більше 50 років. Тоді ікона виглядає як автентична, старовинна. Якось ми передали таку ікону на фронт, хлопці собі там зробили імпровізовану капличку. Невідомий викрав її. Очевидно, подумав, що вона раритетна і він зможе її продати. То ми вже відправили іншу роботу у капличку, – розповідає ветеран.

Водночас, каже, передали ще близько 50 ікон своїм побратимам.

Нещодавно Андрій подав заявку до Українського ветеранського фонду для отримання гранту. Каже, вирішили з Христинкою розширити родинну справу.

НЕ ВАРТО РОЗРАХОВУВАТИ ЛИШЕ НА ДОПОМОГУ ДЕРЖАВИ

Вікторія Кравчук – мама офіцера з Києва, який загинув на Донеччині у 2014 році. Володимиру був 21 рік. Він із побратимами потрапив у вороже оточення при звільненні населених пунктів біля Красного Лиману. Українського бійця наздогнала куля снайпера. У Володі залишились наречена та мама.

- Коли син загинув, зовсім було не до випічки, якою я любила тішити своїх рідних. Десь через рік я зважилася піти на різні майстер-класи, аби трішки відволіктися. Розуміла, що цей стан мене руйнує зсередини, потрібно йти до людей, щось робити. Але що саме робити, я не могла зорієнтуватись, – пригадує Вікторія Кравчук.

Перші кулінарні уроки вона сприймала наче медитацію, а потім вирішила обрати свій напрямок у кондитерській справі. Любов та наполегливість зробили своє – замовлення множились, і постало питання про відкриття власної справи.

- Я була морально готова до цього. На перших порах ще вагалась, як саме цей бізнес має працювати, а тепер розумію, що найближчим часом відкрию кондитерський цех із виготовлення зефіру. Ось ці квіти створені на яблучному соці, вони більш витончені, а ось ці завитки, – показує майстриня, – це пюре зі смородиною, полуницею та яблучком. Є безліч ідей для зефіру.

До Івано-Франківська на ветеранський ярмарок Вікторія приїхала уперше. Раніше вже бувала на таких у Львові та Луцьку.

- Ні-ні, зефір не випікають, його заварюють, – уточнює майстриня на моє запитання, як довго випікати такі квіти.

Додає, що у цій справі потрібний професійний міксер і терпіння. Поки вона створює цю смачну красу вдома. Замовлення приймає через Інтернет. Часу вистачає не лише на улюблену роботу, але й на громадську діяльність. Раніше Вікторія створила ГО «Сильна Українська мама», а нещодавно очолила громадську спілку «Об’єднані родини України», яка представляє 30 громадських організацій.

- Своїм прикладом я хочу показати, що потрібно не лише жити далі і нести пам’ять про своїх рідних, а й піднімати економіку країни, і себе забезпечувати. Людям, які до нас звертаються, я кажу, що не варто розраховувати лише на допомогу держави, бо пільг усім не вистачить, навіть якщо здолаємо корупцію. Держава має робити лише програми для підтримки бізнесу, – переконана Вікторія Кравчук.

Тепер вона готує курси для початківців у кондитерській справі і планує проводити майстер-класи. Каже, цінні поради з кондитерської справи готова запропонувати за символічну ціну, щоб допомогти охочим перетворити своє хобі на бізнес.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото авторки