Екокіборги на березі «Закарпатського моря»
Люди різних спеціальностей, з різних міст та областей України раз на місяць збираються на екопікнік на березі «Закарпатського моря». На серпневий захід прийшло близько 300 дорослих і дітей. Я долучилася разом зі своїми дітьми з пластового рою новаків зі «Станиці Мукачево». Новацький закон вчить пластунів робити добрі справи і ставати ліпшими, а тут чудова нагода, щоби в цьому попрактикуватись.
ТОЙ ВИПАДОК, КОЛИ ПОТРІБЕН ГЕРАКЛ, А Є ДЕКІЛЬКА СОТЕНЬ СІЗІФІВ
Мої хлопці, розслаблені канікулами, незвично рано встали, проте на березі вони активні. У черзі за рукавичками – перші, мішки для сміття також заповнили одні з перших. Для дітей це не прибирання, а гра: вони бігають берегом, як «полем чудес», показують одне одному «знахідки», швидко щось підхоплюють і біжать за іншим. Тільки й чути: «Дивись, що я знайшов!»
Ми ж, дорослі, сприймаємо все серйозно. Перша думка, коли бачиш це нереально красиве місце, яке всіяне сміттям: «Як до такого можна було дожитися?!»
Прибрати берег «Закарпатського моря» видається надскладним завданням. Здається, з цим би зміг впоратися якийсь Геракл. А коли уявляєш, що після опадів вода знову принесе на берег відходи, відчуваєш себе Сізіфом.
Ловлю себе на думці, що ніхто з дітей не запитує: «Чому ми маємо за кимось прибирати?» Дітки чітко розрізняють, хто робить добро, а хто шкодить. Вони – на правильному боці, беруть приклад із дорослих, які у свої вихідні чи відпустку приїжджають у гірське село Вільшани на Закарпатті, щоб зібрати сміття за місцевими жителями на березі прекрасного «Закарпатського моря». Бути частиною цієї спільноти – дорогого вартує.
«ГУМАКИ МОЖНА БУЛО НЕ БРАТИ»
Перед прибиранням слухаємо інструктаж від волонтерки екологічної ініціативи «Чисто.де» Валерії Цікавої. Вона розповідає, що слід відсортовувати відходи, які можна переробити. Наголошує: якщо дітлахи знайшли батарейку чи шприц, самостійно їх піднімати не слід. У цьому разі треба покликати когось із дорослих, аби викинути «знахідку» до спеціальної ємності для небезпечного сміття. Його, до слова, відправляють до Києва на спецпідприємство, де також переробляють.
Значна частина сміття – пластикові та скляні пляшки. Дітям швидко набридає їх збирати. Я ж відкриваю пляшки, виливаю рідину, пресую пластик. «Ми тут захмеліємо, як джмелики», – каже хтось із колег-прибиральників, почувши специфічний запах.
Помічаю, що дітям найбільше подобається збирати сміття із категорії «не підлягає переробці». Це старе взуття, одяг, залишки корпусів від побутової техніки, пакети, каністри, пластикові іграшки тощо.
«Нормальна ж корова, можна було ще гратися або віддати в дитсадок, навіщо її викинули?» – каже наш Богуслав про одну з іграшок.
«Сестричко Таню, я тут гумаки знайшов! Можна було свої не брати!» – вигукує наш Кирило, який тягне зелений гумовий чобіт.
Згодом хтось із волонтерів зібрав цілу купу взуття: туфлі, чоботи, дитячі черевики... Цю «колекцію» активно фотографують, світлинами діляться в соцмережах. Я ж поширила інше фото. Тут багато мінеральних джерел, а мене вразило, що оранжевий струмочок (очевидно, у воді багато заліза) бив з-під целофанового мішка.
ПІД ЧАС КОЖНОГО ЕКОПІКНІКА ЗБИРАЮТЬ ДО 4 ТОНН ВІДХОДІВ
Від берегів річки підбираємос ближче до схилів. Весною, коли сходить сніг і море повне води, вона відганяє сміття аж сюди, під ліс. Вище по схилу тягнеться дорога з Колочави на Хуст і Тячів. Саме тут зупиняються місцеві й викидають сміття прямо в мішках. Воно лягає пластами, які прибивають гілки, і в такому вигляді все лишається до чергового екопікніка.
«Боже, скільки тут нечисті!» – мимоволі виривається у мене.
«Як станемо до праці, сміття зникатиме на очах. Ми ж як мурахи, швидко все приберемо», – каже засновниця руху «Чисто.де», волонтерка Олена Жук, підійшовши до нашого гурту. Ми з Оленою обіймаємось, раді нарешті розвіртуалитися. Спілкувалися, коли я писала про рух «Чисто.де» та їхню ідею порятунку «Закарпатського моря».
Олена тут – особлива людина. Прибирання берега «Закарпатського моря» вона започаткувала разом зі своїм чоловіком Романом. Саме Жуки ініціювали акції з прибирання, схожі на культурні події. Тому одні збирають відходи, інші грають для них музику, а потім всі разом смакують локальною їжею, обговорюють традиційні й нові напрями в екорусі. Завдяки такому підходу екопікніки збирають багатьох потужних людей.
Після повномасштабного вторгнення Роман Жук пішов на війну добровольцем. У травні минулого року він загинув від російського снаряда. Олена ж продовжує розпочату спільно з чоловіком справу. Адже це було мрією Романа – зробити чистим «Закарпатське море», яке він вважав найкращим місцем на землі. Олена Жук з усіх сил крокує до здійснення цієї мрії разом зі спільнотою «Чисто.де».
«Ситуація на березі “Закарпатського моря” зараз набагато краща, аніж на початку нашої діяльності, у 2020-му році. Ми вже провели 21 екопікнік та вивезли близько 120 тонн відходів. Не можна сказати, що все це – сміття. Багато речей здаємо на переробку, вони отримують нове життя. Все інше вивозимо на полігон. Під час кожного екопікніка збираємо до чотирьох тонн відходів», – каже засновниця руху.
За її словами, лівий берег моря наразі фактично чистий, тому акції з прибирання перенесли на правий берег.
«Утім, якщо у вас є бажання, можете приїжджати самостійно, перейти місточок у селі Мерешор через річку Тереблю, переправитися на лівий берег та дозбирати там усе, що залишилось або знову прибилося», – зауважує вона.
Олена розповідає, що рух «Чисто.де» співпрацює з інженерами, щоб встановити перед водосховищем пастку для сміття. Волонтери також працюють із територіальними громадами, які розміщені вище за течією, – вони, власне, й продукують ці відходи. Йдеться про Колочавську та Синевирську територіальні громади і села, що входять до їхнього складу. Попри те, що більшість сіл Синевирської громади належать до національного парку «Синевир», а Колочава відома як «село десяти музеїв», культура поводження з твердими відходами тут, м'яко кажучи, не надто розвинена. Ще два роки тому централізованого вивозу сміття не було взагалі, його частково налагодили у 2021-му році в Колочавській громаді. Тобто частину відходів продовжують спалювати або ж, як ми бачимо, викидати в річку чи в лісі.
Позиції руху та місцевих жителів можна описати популярними приказками. «Вода камінь точить», – кажуть волонтери про ситуацію зі зміною ставлення до відходів у закарпатських верховинців. «Вода забере», – не відступають від однієї зі своїх поганих звичок місцеві.
Та відтоді, як на початку 2023-го року берег «Закарпатського моря» визнано ландшафтним заказником місцевого значення, волонтерам легше наводити аргументи, чому вода не має «забирати» від людей сміття.
СПРАВЖНІ ЕКОКІБОРГИ
Більшість тих, хто долучається до екопікніків «Чисто.де», приїжджають на них знову й знову, приводять друзів і знайомих. Спільноту вже називають екородиною. До неї належать науковці, менеджери, художники, музиканти, вчителі, журналісти, відеографи, айтівці...
Волонтерка Катерина Сердечна розповідає, що доєднувалася до різних екорухів у Дніпрі, а після початку повномасштабної війни евакуювалася на Закарпаття та почала думати, де може бути корисною.
«Я знала, що не зможу допомагати військовим при госпіталі, бо від природи дуже слізлива, емоції можуть нашкодити. Тому віддалася роботі в “Чисто.де”. Ця діяльність мені близька: я переймаюся екологічними цінностями, сортую сміття вдома. Одного разу мене попросили допомогти в організації чергового екопікніка, я долучилася і так стала частиною руху. Коли вперше побачила сотні людей, які збирають сміття на березі водосховища, вони здалися мені екокіборгами! Найцінніше для мене в цій діяльності – краса гір, яку ми рятуємо, та люди, які задля цього працюють», – розповідає Катерина.
Волонтерка каже, що люди під'їжджали до схилу та скидали мішки зі сміттям навіть під час екопікніка.
«Попри все, наша справа просувається. Якщо озирнутися хоча б на рік назад, можна побачити результат, сміття вже менше. Звісно, нам хочеться швидше! Однак якщо упродовж 30 років ніхто не рухав цю справу, ми також не можемо все одразу змінити», – каже вона.
Катерина наголошує: у «Чисто.де» прибиратимуть і працюватимуть з громадами і владою доти, поки берег «Закарпатського моря» не стане чистим, щоб визнаний природоохоронною територією заказник мав належний вигляд, здобув визнання і в Україні, і за кордоном.
Тетяна Когутич, Ужгород–Вільша
Фото автора
