«Били щодня. Чеченці зламали руку – на прощання»

З ізюмськими поліцейськими Еміном Асадулаєвим і Яковом Паламарчуком знайомлюся випадково на Центральній площі, де вони чергують у день візиту дипломатів трьох країн до міста. В очікуванні підсумкового брифінгу делегації, який мав пройти саме тут, ми розговорилися. Запитуючи, як працюється в звільненому та геть зруйнованому місті й чи не буває лячно, я ще не знала, через що пройшли ці двоє правоохоронців. Розповіді цих мужніх чоловіків далі на Укрінформі.

ПІСЛЯ ЗАХОПЛЕННЯ МІСТА ДВІЧІ БУВ У ПОЛОНІ 

Якова Паламарчука вперше забрали з районного відділку поліції бойовики так званих ДНР і ЛНР: надягли мішок на голову, повезли по локаціях, де вже почали розташовуватися окупанти. Там правоохоронець бачив інших чоловіків – також із мішками на голові, їх ставили на коліна та жорстоко били. Те саме очікувало і його.

«Почали бити. Зламали два ребра. Я кажу їм, що нічого не знаю. Спитали домашню адресу, тоді закинули мене в багажник і повезли на квартиру. У будинку стали сусідів провокувати: мовляв, він як поліцейський нормально себе поводив? Сусіди кажуть їм, що дуже хороший хлопець, адекватний. А вони їм: “А нам сказали, що поганий”. Удома шукали зброю – а шо її шукати, коли будинок потрапив під мінометний обстріл, і моя та сусідня квартири загорілися, вигоріло все, – розповідає Яків. – Потім повезли разом із моєю подругою до неї додому, думали, що я там міг сховати зброю. Перевернули весь дім. Підкинули погони полковника поліції (сміється, – ред.), де вони їх встигли узяти? Напевне, так хотіли створити привід, щоб причепитися. Потім завели мене за гараж, трохи побили й повезли в будівлю райвідділу. Згодом – у будівлю дитсадка, я через щілину в мішку це побачив, і там продовжили мучити. Якийсь російський військовий почав щипати мені руку та ногу плоскогубцями, вивертати шкіру. Виникли такі великі гематоми. Ще один прийшов, бив по обличчю – зуб вилетів».

Не отримавши ніякої інформації, загарбники відпустили правоохоронця. Проте у спокої його не залишили. Як і на інших захоплених територіях, кожнен новий підрозділ, який заходив на ротацію, починав за тими самими списками допитувати людей. Із 2 по 9 травня 2022-го Яків перебував у полоні кадрових російських військових, його утримували в підвалі гаража за райвідділком.

«Вузеньке приміщення, дуже сиро. Було сидіння з машини. Там і інші люди були, та я їх не бачив. Лише чув, як їх катували, їхні стогони. Мене били щодня, по кілька разів. Я не розумів уже, який час доби. А на сьомий день залетів “Ахмат”, чеченець бив мене ногами, намагався наносити удари по голові, а я, хоч руки і зв’язані були, прикривав якось голову, бо вже кров дуже текла. Зрештою він перестав, – згадує поліцейський. – Загалом їм усім типу вже набридло, як вони сказали, зі мною возитися. Говорять, що давай, будеш працювати, бо все одно у місті потрібна “міліція”. Я, щоб не провокувати, просто сказав, що не готовий. А вони ще дивувалися, як же так, ти ж зарплату отримуватимеш, хорошу посаду тобі підберемо. Сказав, що не хочу. Ну, оце маю на прощання від них зламану руку».

Оскільки кінцівка була серйозно травмована, лікувати її правоохоронець поїхав до також окупованого Куп’янська – на відміну від Ізюма, там були лікарі та медикаменти.

«Добре чи погано, але прооперували», – зітхає правоохоронець.

Згодом Яків помітив, що за ним почали слідкувати російські солдати. На 30 травня поліцейський домовився з місцевими хлопцями, які за гроші допомагали людям виїхати, та зумів сховатися від «хвоста».

«Мене вивезли з іншими людьми до зруйнованої Печенізької дамби (її звали “дорогою життя”, це був єдиний шлях, по якому раз на тиждень окупанти пропускали жителів окупованих районів на підконтрольну Україні територію у травні та протягом літа 2022 року, - ред.). О четвертій ранку я був там. Просився, щоб пропустили, а вони кричали, що ні, що зараз розстріляють, мовляв, іди звідси. Я кажу, що нікуди не піду. Ліг у траву поруч із блокпостом. Згодом разом із іншими людьми пройшов по дамбі», – згадує Яків.  

УСІ У БОМБОСХОВИЩІ ЗНАЛИ, ХТО Я, ТА НЕ ЗДАЛИ

Поки місто не було захоплене повністю, поліцейські в цивильному одязі ще виходили на патрулювання. Емін Асадулаєв згадує: тіла загиблих просто валялися на вулицях, залишалися у розбитих автівках, відірвані кінцівки тягали собаки. Жителі переховувалися в бомбосховищах і підвалах. «Хвилька тиші, розвели вогонь, хоч щось приготувати, – знову літак. Коли обстріли дещо стихали, людей почали ховати просто біля будинків, у дворах, – зазначає правоохоронець. – По ту сторону Донця стояли росіяни й обстрілювали місто, це окрім авіаударів. Попри постійну загрозу жителі все ж виходили на вулицю – по воду до свердловин (бо комунікації були розбиті), у пошуках дров, їжі. Коли заїхала перша російська колона, БТРи, танк, ми з друзями випадково побачили, побігли дворами попередити людей, бо у відділку поліції сиділа тероборона. Хлопці були без рацій, із самими автоматами. Треба було рятуватися. Наскільки знаю, вони потім потрапили в засідку, вижив лише один чоловік».

Росіяни в місті почали шукати військових, правоохоронців. Свій пістолет і посвідчення Емін закопав. 

«Окупанти були приголомшені, бо насправді Ізюм утримувало не так багато військових. Груп 20 було маленьких, але вони переміщувалися та обстрілювали кацапів із різних точок. Тому справді створили враження, що тут потужні сили. Росіяни коли зайшли, то почали розповідати, буцімто думали, що все цивільне населення виїхало. Та виїхало, може, відсотків 10 на той час. А вони тоді ввімкнули оце своє: “Не переживайте, все скоро налагодиться, ми вас звільнимо. Будете жити добре”. Але зажили ми “так добре”, що не було чого ні їсти, ні пити», – каже правоохоронець.

Він згадує: на домашніх запасах протрималися майже до середини квітня, потім стало геть сутужно. 

«У мене дружина на сьомому місяці вагітності була, але живота практично не видно було. Їжі не вистачало. В лікарню сходив, запитав, чи зможуть вони взагалі прийняти пологи (на той час у лікарні залишався один лікар, травматолог, та ще кілька співробітників, – ред.). Ліків, знеболювального – немає нічого. Вони кажуть, раптом щось піде не так, нічим не зможуть допомогти», – переповідає Емін. 

Та ще й у сховище в дитячому садку, де перебував із дружиною, стали  щодня навідуватися окупанти – розшукували співробітників поліції.

«Пощастило, що люди не здали… Всі знали, хто я такий. Я і зараз роздумую, чому мене не виказали. Знаєте, бувало, що в сховище прибігали нові люди – посеред ночі, просто в піжамі і тапочках. Це відбувалося після чергових жахливих ударів. Кричали, що нашого будинку більше нема, ховатися ніде. Директор закладу вже не хотіла пускати, казала, що сховище переповнене, щоб вони йшли в якісь інші укриття. Я з нею щоразу сперечався, що мають прийняти всіх, хай навіть нам доведеться лише стоячи там знаходитися. Може, тому люди окупантам нічого про мене і не розповіли», – розмірковує Емін.

Однак він чітко усвідомлював, що день, коли загарбники його все ж ідентифікують, настане скоро, і життя його дружини та майбутньої дитини також під загрозою. З іще двома правоохоронцями домовився разом виходити з окупації.

«Взяв дружину, сестру, племінників, батьків, бабусю. Колеги так само зібрали рідню. В одного зі співробітників батько – на інвалідному візку. Ми розуміли, що можемо не дійти, але мусили йти. Через розбитий пішохідний міст у сторону лісу. На блокпостах нас зупиняли, перевіряли документи й відпускали. Але на пості вже поблизу Співаківки окупанти вперлися, там стояла ціла батарея: гаубиці, танки, пушки. З нами літні люди, діти малі, кажу їм: “Всі плачте, просіться”. Загарбники пішли радитися зі своїм командиром, повернулися, говорять, що будуть ретельно нас перевіряти. Ми склали їм усю техніку, в кого що було: телефони, планшети, смарт-годинники, ноутбук. Нічого не знайшли. Я взяв із собою диплом, побачили, що закінчив університет внутрішніх справ. Кажуть: “О, гарна спеціальність. Давай до нас на роботу”. Я їм: “Та ні, я закінчив, але не працював, не захотів, не моє”. Зрештою вони забрали собі наші всі гаджети, вмовили їх повернути сім-карти», – розповідає поліцейський.

Усією групою попрямували далі. У Придонецькому зустріли на вулиці чоловіка та жінку, які, побачивши дітей, людину на візку, подзвонили знайомим, тож за ізюмчанами приїхали волонтери та доправили у Співаківку. Там їх розмістили на ночівлю. Загалом поліцейські вели своїх рідних пішки майже 20 кілометрів. Із села проводили так звану тиху евакуацію, нею займалися волонтери без жодних офіційних «зелених коридорів» від окупантів, від російських обстрілів періодично гинули й волонтери, і люди, яких вони намагалися врятувати. Правоохоронцям і їхнім рідним пощастило дістатися Дніпра.

«Спершу на Петровське, через підвісний міст, а там чекали автобуси», – зазначає Емін.

ПРОЙШЛИ СПЕЦПЕРЕВІРКУ СБУ ТА ПОЛІГРАФ

Після всього пережитого поліцейські понад усе хотіли повернутися до роботи: потрібно було забезпечувати сім’ї. Вони пройшли ретельну спецперевірку СБУ, поліграфологів, про їхню діяльність і поведінку в окупації збирали свідчення. Жодних претензій до Еміна та Якова не було. Останній досі змушений носити руку на перев’язі. На сторінці поліції Ізюмщини у фейсбуці під дописами з фото правоохоронця можна побачити коментарі-подяки: люди раді, що він знову на службі, та згадують його допомогу містянам у березні-квітні 2022-го.

Обоє поліцейські твердо переконані, що їхнє місце саме в рідному Ізюмі.

«Квартира знищена. Живу в маминому будиночку (мами не стало восени минулого року), він теж пошкоджений, вікон нема. Але щось забив, щось підклеїв, ремонтувати не поспішаю, бо ще нестабільна ситуація. Сумно, що вже люди звикли до таких умов проживання, будинків багато розбитих… Але з міста я нікуди. Я тут народився, виріс, сюди повернувся працювати після навчання в університеті», – каже наостанок Яків. 

Ще запитую в Еміна, як дружина та дитина.

«Усе закінчилося добре, в мене син», – усміхається поліцейський.

Хлопці, дяка за вірність присязі та щоденну службу!

Юлія Байрачна, Харків – Ізюм

Фото автора та Сергія Козлова