Вишиванка Перемоги із Херсона чекає свого часу

Наша новітня історія знає багато прикладів незламності. Цей – про те, як українська вишивка допомогла витримати окупацію. Мисткиня Інна Микуцька в окупованому Херсоні з перших днів війни стала вишивати сорочки. Майстриня давала їм символічні назви: “Сорочка Перемоги”, “Сорочка Визволення”, “Сорочка Очікування”. Вони додавали сили для життя в окупованому місті, допомагали долати панічні атаки, давали снаги дочекатися ЗСУ і радіти на площі Свободи свободі, яку принесли в звільнене місто українські воїни.

Першою Інна Микуцька вишила “Сорочку Перемоги” – ще торік, у березні. Утім, сорочка “не спрацювала”. Вишиванка на честь Перемоги все ще чекає свого часу – як чекає його вся країна.

РУКИ ПРОСИЛИ УКРАЇНСЬКОГО ОРНАМЕНТУ

Вишивка, каже майстриня, супроводжує її все життя. До повномасштабної війни та окупації Херсону Інна Микуцька вишивала на замовлення, займалася хендмейдом, але з початком війни це як відрізало. Руки, каже, бралися тільки до українських орнаментів. Ніякі натюрморти чи міські пейзажі не йшли.

Одразу ж запитую, чи тому хотілося вишивати, що це непогана техніка для заспокоєння.

- Не можу сказати, що вишивка заспокоює. Я завжди це робила під радіо чи ТБ, щоб воно йшло фоном, – тобто мозок зайнятий, а руки роблять. Це звичка. На момент початку війни я мала купу замовлень від постійних клієнтів, зокрема на в'язаний светр. Але не могла в'язати – нитки плуталися. Зрештою просто пояснила клієнтам, що не закінчу їхнього замовлення, вони все зрозуміли. З війною змінився сам сенс рукоділля. Я творила український орнамент і вірила, що цим можу пришвидшити Перемогу над ворогом. Сорочку, яку назвала “Вишиванкою Перемоги”, почала за кілька тижнів до 24 лютого, продовжила вже коли місто було окуповане росіянами. Просто накладала стібок за стібком і вірила, що як тільки її закінчу, війна теж скінчиться, – розповідає пані Інна.

СОРОЧКУ ПЕРЕМОГИ ВІДШИЛА З КАРТИНИ БРЯНСЬКОГО

Сорочка Перемоги Інни Микуцької має особливу історію – вона була скопійованна з картини Михайла Брянського “Портрет дівчини у вишиваній сукні”. Цей твір був частиною експозиції багатостраждального Херсонського обласного художнього музею. До окупації міста Інна Микуцька працювала гідом, з колегою вони мали авторську екскурсію музеєм.

- Моя колега Лариса розповідала історію створення усіх картин в експозиції, а я, у свою чергу – про історію костюма, чому герой однієї картини одягнений саме так, а героїня на іншій – ось так. Я мріяла, що відшию цю сорочку і проводитиму в ній екскурсії Херсонським музеєм. Зараз зрозуміло, що це вже неможливо, – зітхає херсонка.

Як відомо, музей був розграбований росіянами при їхньому відступі із Херсону, картини вивезли до Криму.

- Я не вірю в те, що їх повернуть. Там Врубель, Пимоненко, Айвазовський – це дуже цінні мистецькі речі. Було б добре, якби вони осіли хоча б в якомусь одному музеї, але їх, швидше за все, розтягнуть по приватних колекціях товстосуми, – переконана херсонська гідесса.

МІЙ МОЗОК ЗАКРИВ МЕНЕ В ХАТІ

В окупованому Херсоні часу на вишивання було вдосталь. Пані Інна перші тижні майже не виходила з дому. Вона почала вести щоденник окупації: створила у Фейсбуці закритий акаунт, до якого мали доступ лише друзі, і записувала там події кожного Божого дня. Хотілося, каже, аби все, що тоді відбувалося в місті, десь було зафіксовано.

- Розумієте, я працювала гідом до війни, звикла жити в постійному русі. А з окупацією в перші два тижні не могла змусити себе вийти з квартири. Це дуже важко згадувати навіть. Я розуміла, що зі мною відбувається – психологи називають це панічними атаками, але пересилити себе і зробити крок не могла, – каже вона.

Інна згадує, що довгий час сиділа в квартирі кілька років тому, коли тільки починався “ковідний” карантин. Але відчуття тоді були зовсім інші.

- А тут був саме той випадок, коли твій мозок закриває тебе в квартирі через те, що в місті ворог. Ти усвідомлюєш, що особисто тобі не загрожує небезпека, що на тебе, скоріше за все, не полюватимуть, не заберуть “на підвал” – хоча в такий час подібне може статись із будь-ким. Утім, твій організм закриває тебе в хаті і протестує, як ти здійснюєш спробу вийти. Щоразу ти доходиш до сходів – і вкриваєшся потом, починає дико калатати серце, тремтять ноги та руки, і ти розвертаєшся та повертаєшся знову у квартиру, – пригадує свій стан Інна Микуцька.

В ті дні їй дуже допомогли діти – вони ходили за неї в магазини по хліб, продукти та ліки.

“СОРОЧКУ ПЕРЕМОГИ” ЗАКІНЧИЛА У БЕРЕЗНІ, АЛЕ ВОНА “НЕ СПРАЦЮВАЛА”

Свою "Сорочку Перемоги” Інна Микуцька закінчила наприкінці березня. Але та “не спрацювала”: війна тривала... Тож жінка випрасувала свою символічну вишиванку і повісила її в шафі. І одразу ж взялася за іншу – "Сорочку Визволення”.

- Це був орнамент із західної України – з їхніми неймовірними барвами та колоритом. Напевно, цього вимагала ситуація: коли ти живеш в окупованому місті, навколо тебе, та й на душі якась постійна сірість. Тому й хотілося яскравих гуцульських кольорів. Я знайшла в мережі схему сорочки “низинкою”, переробила її на хрестикову і почала вишивати.

Але виявилося, що вишивати кольорову сорочку в окупованому місті важко – ніде дістати ниток.

- Там потрібні були різні кольори. Чорний мені принесла подруга, жовтого ніде в магазинах купити не змогли, тому придбала різні відтінки – і в сорочці їх із шість. Також використала червоний та колір фуксії. Вишивала фрагментами одразу правий та лівий рукави, щоб якщо не вистачить кольору, то вони виглядали ідентичними, начебто так воно й було задумано, – ділиться пані Інна хитрощами роботи вишивальниці в окупації.

“Сорочка Визволення” діждала звільнення Херсону. У той день, коли у місто зайшли українські військові, пані Інни на площі не було. Жінка каже, що було багато суперечливої інформації, люди боялися провокацій, тому не всі херсонці зустрічали визволителів. Інна Микуцька зодягла свою Сорочку Визволення наступного дня і таки відсвяткувала це з рідними та друзями. Зараз, каже, із цією вишиванкою вони нерозлучні, надягає її дуже часто.

ЗУПИНИЛИ НА БЛОКПОСТУ, А У НАС – ВИШИВАНКА Й ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПРАПОР

А от "Сорочку Перемоги" Інна Микуцька вдягала лише раз.

- Це було під час окупації, влітку. Ми зібралися в звіринець ботанічного саду як волонтери. Тоді багато людей підвозили тваринам їжу – моркву, капусту. Моя донька й зять не втратили роботу, вони продовжували працювати дистанційно, отримували добру зарплату, тож ми мали гроші на допомогу тваринам. Тоді в Херсоні так жили: хто міг, допомагав тим, кому гірше – десь треба задонатити, продуктів купити чи ще щось, донька завжди відгукувалась. Так зібралися в цей звіринець. Я кинула в сумку вишиванку та прапор, хотіла сфотографуватися, щоб як щось трапиться надалі – про мене хоч пам'ять у цій сорочці залишилась.

Ми під'їхали, хлопці місцеві кажуть: тут колаборанти, то сорочку не надягай і прапор не розгортай. Мовляв, зможеш це зробити у полі, коли відійдете до тварин. Ну, ми так і зробили – пішли у поле до коней і там влаштували фотосесію.

Коли вже повернулись у місто, біля будинку на пані Інну з дітьми чекав блокпост, якого раніше там не було. Відчувалося, що в місті щось відбувається, якщо його встановили. Окупанти оглядали кожну машину.

- Нас тоді дивом “пронесло”. У доньки був телефон, де не були видалені соцмережі, вона чомусь не лишила його вдома. У мене в сумці – сорочка й український прапор 3х4 метри, у хлопця фотоапарат. Нас врятувала зятева витримка. Коли нас зупинили, він спитав окупантів, чи щось трапилося, дав подивитися салон авта, показав документи... Вони оглянули, а сумки не стали перевіряти. Хлопець, який нас оглядав на блок-посту, говорив такою чистою літературною російською мовою. Було зрозуміло, що це їхня росгвардія абощо. У мене він викликав таку злість, хотілось спитати: дитино, ти закінчив виш, маєш освіту, манери, розмовляєш літературною мовою – що ж ти тут робиш як окупант на чужій землі?! Ледве стрималася тоді. Та й добре, що стрималася, – пригадує Інна Микуцька.

ДОКИ НЕМА ПЕРЕМОГИ, Є ОЧІКУВАННЯ

Крім сорочок Перемоги та Визволення була ще третя, розказує майстриня – також із символічною назвою “Сорочка Очікування”.

- Я почала її шити давно, років зо два тому. То була вишивка по канві на полотні, кілька разів я починала шитво та відкладала. Щось вона не йшла: то настрою не було, то хрестики нерівно лягали... Словом, я ту сорочку постійно відкладала. Вона лежала. Взялася за неї в окупації після завершення "Сорочки Визволення". Руки просили роботи. Саме в окупації вона народилася, це було очікування визволення. До речі, вона досі не зібрана – треба обробити горловину. Але ж і ми все ще очікуємо – і остаточного Визволення, й Перемоги. То ж ця сорочка ще діждеться свого часу, – каже майстриня.

Також нині вона працює іще над однією вишиванкою – для свого кума. Він лікар, під час окупації Херсону весь час був зі своїми хворими.

- Він хотів вишиванку на синьому полотні, я мала шмат такого, працюю над нею зараз. Усю окупацію він пробув у місті разом із своїми хворими, не покинув нікого. Коли росіяни тікали, вони примусово вивезли херсонських лікарів. Його не зачепили – напевно, тому, що він працює в інфекційному відділенні, має ковідних хворих на ШВЛ – побоялися, словом. Хоча напередодні він нам телефонував, прощався, казав, що можуть примусово вивезти, – розповідає жінка.

ПІСЛЯ ДЕОКУПАЦІЇ ДОВЕЛОСЯ ВИЇХАТИ

Незважаючи на те, що всю окупацію Інна Микуцька провела в Херсоні, майже одразу після визволення з міста довелося виїхати.

- У перші тижні окупації і я, і донька казали, що ніяка тварюка нас не вижене зі своєї хати. Це була наша принципова позиція, і ми весь час пробули в місті. Але 24 листопада росіяни влаштували перший масований обстріл житлового кварталу Херсона – тоді влучили в будинок поза домом доньки. Там загинули люди. Донька із зятем тоді сиділи в себе в хаті в коридорі з тваринами, обнявшись, прощались із життям. Це була п'ята вечора. Після обстрілу донька подзвонила зі словами: мамо, збирайся, за дві години ми виїжджаємо.

Речі збирали в темряві, виїхали ранком. Інна Микуцька вивезла з Херсону свою “Сорочку Перемоги”. Наразі в будинок, де розташована її квартира, росіяни поцілили двічі, пошкоджено балкон та майстерню. Квартира поки що ціла. Там залишаються всі інші роботи майстрині.

Евакуювались вони до Одеси, тож живуть із Херсоном по сусідству.

- Я була в місті після евакуації лише раз, і то через журналістів. Вони всю окупацію робили зі мною включення на литовському телебаченні – і не лише з литовцями, були і французи, італійці, японці навіть. Розпитували, як і чим живе місто, ми дуже часто спілкувалися. Тепер той репортер приїхав і хотів зробити сюжет про мене, зняти, як я на площі Свободи розгортаю український прапор у своїй “Вишиванці Перемоги”, не боячись, що мене арештують чи заберуть на підвал.

Інна Микуцька була в Херсоні якраз за день до того, коли росіяни обстріляли транспортну зупинку – там загинули люди.

- Та зупинка біля мого дому... Мені моторошно згадувати і думати про те, що було б, якби це сталося не в той день, бо ми також там були, на тій зупинці... – каже жінка.

Зараз вона із Одеси допомагає рідному місту. Каже, що акумулюють допомогу та пересилають її у Херсон. У місті зараз лишається дуже багато маломобільних людей. Їм потрібні урологічні прокладки, підгузки тощо.

- Ми збираємо кошти на ці речі, закуповуємо їх і пересилаємо. У Херсоні їх важко дістати, ціни на це космічні. Співпрацюємо із Катею Цимбалюк, вона опікується в Херсоні цими людьми, – каже Інна.

...А що ж "Сорочка Перемоги"? Вона чекає свого часу. Як уся країна.

- Я не знаю, де буду в час, коли настане наша Перемога. Але впевнена, що вона обов'язково буде. І я матиму в чому її зустріти, – каже майстриня з Херсона, яка не втрачала віри в Перемогу України навіть у довгій окупації.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Ніни Ляшонок та з архіву Інни Микуцької