Шелтер: живи задарма, але за правилами

Станом на початок 2023 року на Закарпатті, за даними ОВА, фіксують 400 тисяч переселенців, офіційно зареєструвалися як ВПО менше половини – лише 156 тисяч осіб. Абсолютна більшість закарпатських переселенців живуть у приватному секторі регіону (95% усіх ВПО), тобто самі орендують житло, решта – у шелтерах. За минулий рік у притулках розселили до трьох тисяч осіб, цьогоріч готують місця іще для шести тисяч.

Що ж за життя у цих шелтерах, хто платить за безплатний дах над головами переселенців? Цікаво, що до 2022-го року такого явища як шелтери на Закарпатті не було (хоча до великої війни регіон вважався туристичним, що передбачало наявність великого “ліжкофонду”. Утім, ішлося про готелі, садиби, санаторії та хостели, де за використання цього “ліжкофонду” платили його власникам). Війна призвела до того, що в області з'явилися об'єкти, які не передбачають оплати за ліжкомісця. Так звані шелтери на Закарпатті почали відкриватися в кінці весни-2022 – їх організували громадські та благодійні організації, також підтягнулася держава у співпраці з міжнародними партнерами (серед них, зокрема, активна чеська організація “Людина в біді”, фонди ООН та Червоний хрест).

Алгоритм створення таких шелтерів загалом уніфікований: береться комунальний об'єкт, що довго не використовувався, його або викуповують, або беруть в оренду за символічну плату від місцевої громади, далі ремонтують і заселяють туди людей на безоплатній основі. Утім, потрапити туди може не кожен. У державні шелтери, до прикладу, беруть передусім так звані вразливі категорії населення – мам із малими дітьми, літніх людей, інвалідів. У шелтерах, якими опікуються ГО, пішли далі, й перед поселенням проводять співбесіду з кандидатами на безплатне житло та, переважно, харчування і навіть підписують контракт.

ЯК У ГУРТОЖИТКУ, АЛЕ СТОРОНИ ЗОБОВ’ЯЗУЮТЬСЯ

Цікаво, що майже всюди в так званих “приватних” шелтерах (не комунальних себто) на Закарпатті кураторами є жінки. Це місцеві громадські активістки, керівниці благодійних фондів із міжнародними донорами та, власне, ті ж самі переселенки — просто із таких, що не чекають допомоги, а самі її надають. Саме так був відкритий на Закарпатті перший ІТ-шелтер – його організувала киянка, рестораторка Катерина Терехова (історію Каті ми розповідали детально восени). Якщо коротко, то Катя знайшла непрацюючу школу в селі Березинка під Мукачевом, орендувала її у місцевої громади за 1 гривню на рік, відремонтувала, умеблювала й заселила туди людей; одягає їх, забезпечує триразове харчування та закриває інші побутові потреби коштом своїх донаторів з усього світу. Шелтер розрахований на чотири десятки мешканців. Люди можуть зупинятися тут на кілька днів, тиждень-два, а можуть жити впродовж тривалого часу: кілька місяців і понад пів року — залежно, у кого яка склалася ситуація. Утім, жильці мають тут не тільки права, а й обов'язки. У шелтері є кухня, де щодня хтось чергує і готує їжу на всіх. Також є ті, хто миють і прибирають у притулку.

- Усе логічно, адже це — спільний дім, а в домі треба прибирати, мити та готувати. У нас немає найманого персоналу, який би це робив, тож цим мають займатися, власне, жильці. Ну і є також заборони. Заборонено вживати алкогольні напої, також заборонені вечірні посиденьки на спільній кухні, сварки та скандали, – розповідає Катерина Терехова.

У шелтері матері й дитини “Прихисток” в Ужгороді, яким опікується БО “Комітет медичної допомоги в Закарпатті”, розказує Наталя Кабацій, також свій устрій життя. Тут зупиняються тільки жінки — це матері з дітьми, літні одинокі жінки. Такий от гендерний розподіл дає змогу якісно функціонувати притулку.

- Жінки можуть допомогти одна одній — поки хтось влаштовується на роботу і ще не віддав дітей у садок чи школу, літні жінки з шелтера, які не працюють, можуть доглянути дітей. Виходить така кооперація, за якої усім добре: і перші можуть знайти роботу і здобути якусь фінансову незалежність, і другі мають чим зайнятися і є корисними, – каже Наталя Кабацій.

У “Селиському шелтері” на Хустщині, яким опікуються сироварка Інна Пригара та ГО “Закарпатської асоціації місцевого розвитку”, взагалі з жильцями підписують контракт. Перше та найголовніше, що там зазначають, – те, що переселенці тут лише на пів року. Цього часу достатньо, вважають волонтери, для того, аби соціалізуватися, знайти роботу та мати змогу надалі орендувати житло самим, а своє “соціальне місце” (з безкоштовним дахом над головою і харчуванням) віддати тому, хто більше потребує.

- Крім контракту ми проводимо мінімум одну, а частіше – кілька співбесід із кандидатами на заселення в шелтер. Така процедура необхідна, щоби ми мали змогу познайомитися з людиною, зрозуміти, чи дійсно вона потребує соціального житла на повному забезпеченні, чи це просто намагання зекономити. Також людина повинна мати офіційний статус ВПО та походити із території, що є окупованою або такою, де ведуться бойові дії. Іншими словами, мешканців тилової вже зараз Київщини чи Чернігівщини не приймаємо. Тільки після цих співбесід ми поселяємо в шелтер. Далі є свої правила, наприклад, чергові, які щодня прибирають спільний простір (санвузли, їдальню). Водночас у нас немає комендантської години в притулку — кожен жилець має ключі і вільний приходити додому, коли йому зручно, – каже Інна Пригара.

КОЛИ Є ПРАВИЛА, ТО Є Й ПОРУШНИКИ

Хоч скільки б настворювали правил, та коли у притулку поселяються кілька десятків незнайомих людей, які лишилися без дому через війну, людей із різними травмами, різним болючим досвідом — ужитися всім під одним соціальним дахом дуже важко.

- Звісно, конфлікти виникають, – каже Катерина Терехова. – У кожному випадку прошу жильців не влаштовувати “розбірки” самостійно. Так, буває доходить і до викликів поліції, але я завжди спершу намагаюся поговорити сама. Далі є система попереджень. Це спрацьовує, адже багато хто досі жив у притулках, де люди спали на матрацах, на палетах чи в дитячих ліжках, з яких ноги звисають. Тобто жертвувати комфортом не надто хочеться, тож переважно кривдники просять пробачення, а життя повертається у звичне русло. Але було кілька кейсів із поліцією. Наприклад, чоловік побив дружину на очах у доньки. Був випадок із “запойними”– це сімейна пара, вони десь у селі знайшли сливовицю, і дійшло до того, що вона п'яна заснула на автобусній зупинці, а він, теж п'яний, галасував по селу і з криками шукав дружину. Виселили обох. Але не на вулицю, їх перемістили у прихисток, де живе схожий контингент.

А ще після одного випадку я перестала брати людей із вулиці — тільки за рекомендаціями. Мова про трьох жильців, які до нас потрапили обманом через місцевого пастора. Мене попросили прихистити на кілька днів жінку з двома дітьми, їх начебто викинули на вулицю. Ми взяли на тиждень, домовились, що це — на час, поки не знайдуть роботу. За 10 хв після заселення жінка зчинила скандал, наступного дня вони пересварилися з усім притулком, почали обзивати мене. Словом, ми мали 5 днів терору. Зрештою, виявилося, що це не мати з двома дітьми, а психічно хвора жінка з сином-наркоманом та його співмешканкою. Їх уже вигнали з трьох притулків, і вони обманом потрапили до нас. Виселяли також із поліцією, – розповідає Катерина Терехова.

Щоби навчити людей уникати конфліктних ситуацій, спілкуватися, обговорити свої проблеми, в ІТ-шелтер приїжджають психологи.

- Останнім часом їхній грантовий проєкт отримує менше фінансування, і я сама сплачую психологам за паливо з донатів, щоб вони могли до нас доїжджати, – каже Терехова.

Інна Пригара наголошує, що в їхньому шелтері, аби убезпечитися від конфліктних ситуацій, є наймані працівники. Це адміністраторка, яка слідкує за порядком та дотриманням правил, психолог і дві соціальні працівниці.

Є така адміністраторка й у “жіночому” шелтері в Ужгороді, каже Наталя Кабацій.

- У нас щодо цієї посади діє також правило: ця жінка має бути також обов'язково з переселенців. Це потрібно для соціальної справедливості, аби люди не відчували, що ними керує хтось не з їхнього середовища. Це, навпаки доводить, що можна соціалізуватися самому і допомагати іншим, – наголошує вона.

Інна Пригара додає, що успіх шелтеру (якщо можна так сказати) залежить від того, наскільки здорове середовище вдасться створити для постояльців.

- Ми зрозуміли, що чим більше у цих людей буде точок дотику — тим краща, здоровіша атмосфера пануватиме. Тому намагаємося влаштовувати спільні перегляди фільмів, майстерки, активності (наприклад, ліплення вареників). Люди тоді більше спілкуються, і так легше жити. Найгірше – це коли люди нічого не роблять, сидять по своїх кімнатах і прокрастинують, гортаючи соцмережі. Тому якщо просимо бабусь в’язати шкарпетки, то просимо, аби вони це робили не кожна у своїй кімнаті, а разом у їдальні.

ТРЕБА ЗАЛУЧАТИ ВЛАДУ, ПРОСТО ЙТИ ДО ГОЛОВИ В КАБІНЕТ

Цікавлюся у волонтерок-засновниць шелтерів, що вони порадили б своїм колегам — тим, хто, можливо далі долучатиметься на Закарпатті до створення таких безплатних притулків (адже ситуація складається так, що вони ще довго будуть актуальні).

- Перше — це використовувати напівзакинуті будівлі, або ж ті, які давно не використовувалися. Їх легше ремонтувати, ніж будувати щось нове, – каже Катерина Терехова. – Другий крок — це обов'язково контакт із місцевою владою в громаді. Потрібно йти напряму в кабінет до голови, брати проєкт, показувати, що ти хочеш зробити та нащо це потрібно самій громаді, яку вони отримають користь від цього.

А користь від шелтерів є, тобто, це не виключно проблеми на голову голові громади із тими самими вразливими категоріями. Катерина перераховує кілька таких “плюсів”.

- У Березинці після Перемоги залишиться комунальна будівля з класним ремонтом та всім, що я туди поставила. Згодом громада зможе користуватися нею як дитячим табором, хостелом, соціальним житлом для малозабезпечених мешканців громади тощо. Шелтер також дає змогу місцевій владі звітувати наверх, що вони щось роблять у скрутний для країни час. Ну, і також це ремонт каналізації, покращення водопостачання у громаді... А ще зрозуміло, що не всі ВПО повернуться додому, багато залишаться тут — а це приток сил і мізків у місцевий соціум. Адже на Закарпатті у селах майже немає молоді, через відтік до країн Європи, що в рази посилився з війною в цьому регіоні, – зазначає вона.

Наталя Кабацій наголошує, що до діяльності шелтерів треба більше залучати місцеву та центральну регіональну владу.

- Часом складається враження, що у владі “спихнули” проблему з шелтерами на плечі волонтерів. Але волонтери також не стожильні. Тому треба постійно нагадувати про себе, – зауважує вона.

Інна Пригара зі свого досвіду каже, що за кращої участі влади у процесі система шелтерів функціонуватиме ліпше. З її слів, зараз є багато непорозумінь, які базуються на тому, що від влади заявляють про більшу кількість місць для ВПО, ніж їх насправді є в області, тому люди, які їдуть на Закарпаття із зони бойових дій, мають спотворене уявлення про те, яка тут реально ситуація.

- У нас в сусідній громаді діє шелтер, у якому начебто є місця, але там зараз не можна жити, бо будівля не опалюється через проблеми з енергетикою, – каже Інна.

Вона наголошує, що наразі на Закарпатті необхідно створити спільну базу, де би постійно в режимі онлайн оновлювалася інформація про вільні місця у шелтерах.

- Має бути вказано – що це за місця, які умови. Бо, наприклад, якщо людина з інвалідністю — їй не підійде запропоноване місце в шелтері, де немає пандуса чи вузькі двері та пороги. Або літнім людям не підійдуть притулки з двоярусними ліжками. Це насправді неважко — просто треба створити гугл-табличку і посадити людину, яка постійно слідкуватиме за ситуацію – каже Інна Пригара.

ПІСЛЯ ВІЙНИ ШЕЛТЕРИ НЕ ПУСТУВАТИМУТЬ

У Закарпатській ОВА запевняють, що гаряча лінія для переселенців не переставала працювати, а система з розселенням евакуйованих в області налагоджена і функціонує.

- Центральна гаряча лінія ОВА не переставала працювати з початку війни, усіх, хто дзвонить на неї, перекидаємо на місця — залежно від того, де є вільне житло, – зазначає заступник голови Закарпатської ОВА Петро Добромільський. – Ми приймаємо по максимуму. Проблеми наразі є в тому, що люди просять окреме житло, не шелтери. Цього ми їм пропонувати не можемо, тому ось, будь ласка, соціальне житло – у нас зараз є близько 50 таких соціальних притулків у всіх громадах області, цього року будуть відкриті ще, там наразі йдуть ремонти. Міняють вікна, двері, санвузли. Буває також, мешканці шелтерів скаржаться, що нема триразового харчування. Але його дедалі важче забезпечувати, тому кожна громада приймає рішення щодо харчування самостійно, – каже Добромільський.

Він також упевнений, що для області наявність такого житла буде й надалі актуальною, навіть після Перемоги.

- Усі ці об’єкти залишаються у власності громади або облради. Грантодавці це одразу прописують у проєктах, тобто в цих приміщень має бути утримувач. Відтак вони не лишатимуться безхозними надалі. А де і як їх застосовувати потім, у нас є багато планів. Наприклад, розширятимемо геріатрію, також інші соціально-психологічні напрямки. Шелтери не пустуватимуть, після Перемоги повернуться багато військових, їм треба буде допомагати з житлом. Також є релоковані підприємства, яким треба поселяти своїх працівників, – каже Добромільський.

ПРОБЛЕМНІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ – ЦЕ БИЧ БОЖИЙ

Проблема, яку відзначають також і в Закарпатській ОВА – це конфліктні ситуації, що виникають із деякими категоріями ВПО, яких заведено називати неблагополучними.

- Це справді виглядає часом як бич Божий. Річ у тім, що коли раніше люди з цих верств населення були розкидані по країні – воно не було так помітно, а коли 5-7 тисяч таких проблемних “соціальних елементів” опиняються на одній території, це часом ускладнює криміногенну ситуацію тощо. І ти нічого не можеш вдіяти, у нього є довідка ВПО і на будь-яку дію – одразу скарги. Ми думаємо, як це врегулювати в області. Нам треба ставити їх на якийсь облік і думати, як соціалізувати. На разі з цим працюють превенція, поліція та соцпрацівники, – зазначає Добромільський.

Катерина Терехова від себе додає, що в цьому сенсі для переселенців, котрі не влаштовуються на роботу, а живуть коштом соціальних виплат у шелтерах, на забезпеченні держави чи благодійників, варто було б запровадити щось на кшталт корисних робіт чи трудової повинності.

- Таким чином кожен із ВПО, хто отримує від держави безкоштовне житло та харчування, може відплатити своєю працею. Наприклад, у благоустрої, роботою у волонтерських центрах (плетіння сіток, праця на кухнях, де годують переселенців), прибирання річок, струмків, лісів, – каже вона.

Таким чином це стимулюватиме людей працювати на благо того регіону, який надав їм прихисток і безплатне житло.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото автора, Сергія Гудака та з відкритих джерел