З Оленою Живко ми кілька разів домовлялися про інтерв’ю, але впіймати її у Львові не так просто. «Добре, але я не знаю, де можу бути завтра», - казала вона. І зазвичай їхала на схід, на південь, туди,  де кожна хвилина вимірюється людським життям. Волонтерка з 2014 року їздить у зони бойових дій, а її організація «Об’єднання добровольців» розгалужена по всій Україні. Проте з початком повномасштабного вторгнення тендітна жінка, львівська адвокатка та активістка взялася за справу, яка часто не під силу багатьом чоловікам – вона з-під обстрілів привозила тіла загиблих українських героїв рідним.

ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ ЗАРАЗ - ЦЕ ІНШИЙ ВИМІР, ІНША РЕАЛЬНІСТЬ

- Олено, ви нещодавно повернулися з Донеччини. Де саме були і з якою місією?

- Ця подорож до Донецької області вперше за час повномасштабного вторгнення, була виключно волонтерською: я привезла на схід гуманітарну допомогу і назад не забирала тіл наших героїв. Як би це дивно не звучало, це були чудові емоції, тому що нарешті ми поспілкувалися з нашими хлопцями, бо коли ти їдеш з місією забирати тіла наших захисників, то часу на спілкування зовсім немає. Я була в районі Краматорська, Слов’янська… 

- Але там зараз найнебезпечніше в Україні. Яка була ситуація?

- Звичайно, небезпечно і насправді ситуація ще загострилася. Неподалік нас прилітали крилаті ракети, було чути арту, звуки вибухів. Нічого не змінилося – це війна. З моменту повномасштабного вторгнення, коли ми були на півдні, вже, мабуть, як не дивно, до цього звикли. Сказати, що не було страшно, не можу, бо страх є завжди. Коли ми привезли допомогу, хлопці якраз виїжджали, щоб її забрати, дехто приїжджав з-під Лисичанська, просто з боїв. Вони приходили в страшенну спеку в розгрузках, касках, тіло втомлене, засмагле, але обличчя бліде від втоми і, певно, від адреналіну. І звичайно, коли ти дивишся в їх очі, таке враження, що вони прийшли з іншого світу, але їх сила, віра і якийсь азарт додає тобі впевненості. Переважно найбільше цінується вода. Бо спека +40, і коли ти на розпечену каску просто ллєш воду, вона аж парує.

- А як хлопці? Як їх бойовий дух? Знаю, що тоді якраз виходили з Лисичанська, коли ви були на сході. Це їх не деморалізувало?

- Кожен підрозділ по-різному. Той, куди я їхала, – це еліта наших військ, і я не бачила їх деморалізованими в жодному випадку. Звичайно, є різні люди, різні фактори. Хтось уже знав, що ми з Лисичанська вийдемо, хтось позитивно це сприймає – думки різні, але дух бойовий. Я завжди їм кажу: якщо ви тут не витримаєте, Україна згине і наших дітей не буде. І вони це розуміють.

Коли йдуть бої, взагалі важко говорити про якусь деморалізацію, вони піднесенні, в них світяться очі, про погані речі їм зовсім не хочеться говорити, їм треба повертатися, тягне до бою, вони в запалі. Звичайно є речі в їхніх розмовах, які нам здаються зовсім дикими, наприклад: «Ти знаєш, Іван 300-тий? Всього відірвало руку і ногу, оце повезло». Вони тішаться, що він живий, бо в тій ситуації міг бути зовсім інший кінець. 

Донецька область – це взагалі інший вимір, якщо Харківська, Дніпропетровська та й інші живуть, то на Донеччині суто борються за виживання. І якщо ти проїжджаєш Дніпро, там люди гуляють по набережній, п’ють каву, співають, працюють, то проминувши позначку «Донецька область», потрапляєш у зовсім іншу реальність. Тут автобуси не курсують для цивільних, а везуть хлопців у крові, тобто їхній стан не такий важкий, щоб везла швидка, і їх так доправляють з боїв у лікарні. І ти їдеш, а їх десятки вийшли на перекур, і всі футболки, штани в крові, але це тут звично. Вони тішаться, що живі і мають шанс на життя.

- А цивільні допомагають нашим? Чи навпаки?

- Є різні: є прекрасні люди, що допомагають, але є випадки, що чекають «асвабадітєлєй». Навіть минулого року наша організація в Сєвєродонецьку робила прекрасне нагородження для десантників, був присутній Гайдай. Красиве місто, велике, чисте, охайне… І що вони з ним зробили? Дивує, що люди настільки дурні і недорозвинуті, що не розуміють, що їх не приходять звільняти. Вже кожному ясно, що їх просто приходять знищувати. Знищувати все, що ти любив – помешкання, двори, сади – все… Це орда, яка нічого не лишає. І це навіть не захоплення. Бо коли ворог захоплює території, він планує там щось робити, а не все знищувати. Це означає, що вони й не планують це все відновлювати, просто випалити і винищити, стерти з лиця Землі.

КОЛИ ВСЯ УКРАЇНА РУХАЛАСЯ В СТОРОНУ ЛЬВОВА, Я МЧАЛА В ХЕРСОН, ЩОБИ ЗАБРАТИ ТІЛА НАШИХ ХЛОПЦІВ

- Я знаю, що ви привозили тіла загиблих військових сім’ям ще в 2014-15 роках. А як знов повернулися до цієї непростої місії? З чого все почалося?

- Я цього не вирішувала, просто так склалося, що я очолюю Всеукраїнську громадську організацію «Об’єднання добровольців», яка має осередки у всіх регіонах. Вперше саме зараз я зрозуміла, що ці вісім років, які триває в нас війна, прожила недаремно. Нам вдалося створити і втримати цю організацію, попри буремні часи.

До мене подзвонили з однієї військової бригади і сказали, що в Херсонській області частина військових потрапила під потужний авіаналіт росіян, є багато загиблих. Вони запитали, чи є в мене місцеві, які б могли допомогти зібрати тіла. Зрозуміло, що наша організація там присутня, на той час ще працював зв'язок, і я сконтактувала з нашими активістами і місцевими працівниками влади, які підтвердили, що в певних місцях є тіла солдат даної бригади. Вони дали конкретну інформацію і сказали, приїжджай, ми допоможемо позбирати, але з чужими в переговори вступати не будемо. Це було дійсно небезпечно і я не могла так підставляти людей. Тому швидко сіла в автомобіль, і в той час, коли вся Україна рухалася в напрямку Львова, ми їхали в напрямку Херсона. Нас було лише двоє : я і професійний військовий – Ярослав. Доїхали ми туди вночі, довелося ночувати в полі, на той час були ще досить сильні холоди, машину заводити не можна було, бо були ДРГ, ворожа техніка. Вранці я зателефонувала до водія рефрижератора, з яким домовлялася, що повантажимо тіла, а він, коли я вже під’їжджала, сказав, що росіяни зайшли в сам Херсон і він машину вивезти не зможе. Тому з самого Херсона, на жаль, тіла нам не вдалося тоді забрати, а з Херсонської області довелося вантажити в мій приватний автомобіль. І це було дуже складно, бо мій бус не має перегородки всередині. Уперше в мене був дуже сильний блювотний рефлекс, і він просто не проходив. Потім організм звик. Але вперше дуже важко було доїхати до Львова, ви розумієте, що тіла ці вже лежали не один день, тому нам довелося всю дорогу їхати в шапках і рукавицях з відкритими навстіж вікнами, інакше я б не витримала за кермом.

- Ви забирали тіла з окупованих територій. Як це вдалося, невже вели переговори з ворогом?

- Ми забирали тіла наших військових і з окупованих територій, і з зон, де велися активні бойові дії. На той час цього не робив взагалі ніхто. Звичайно, нам допомагали певні люди і служби, які саме, я зараз розповідати не буду, бо більшість і далі в окупації. Але колись розповім, як люди ризикували всім, щоб допомогти нам. Ми знайшли контакти головних росіян, і я у співпраці з СБУ та психологами телефонувала і домовлялася за ці непрості операції. 

Щодо Херсонської області, то безпосередньо телефонувала головному командувачу росіян, щоб він дозволив позбирати тіла і вивезти їх для поховання. Він казав, що віддасть їх безпосередньо тільки мені, коли я приїду до нього, але я розуміла, що це може бути поїздка в одну сторону, тому вирішила не ризикувати.

- Як вдалося переконати окупанта піти на поступки?

- Зрозуміло, що говорити з ворогом мені було огидно, потрібно було контролювати свою інтонацію, вважати на слова, щоб не образити, і це в той момент, коли ти хочеш цю людину проклинати. Це був один із найважчих моментів для мене з початку повномасштабного вторгнення. Я його просто переконувала, що всі ми люди, віримо в Бога, що я не воюю, що я просто хочу забрати додому друзів, щоб їх поховати, що вони і так уже мертві і точно йому нічого не зроблять. Я телефонувала протягом кільком днів. Я не плакала, бо психолог сказала, що цього категорично не можна робити, а спокійно просила і благала, він деколи агресивно відповідав, нервував, відмовляв мене. Казав: «Дєвочка, ето война, здесь убівают. Сіди лучше дома». Але мені таки вдалося його переконати, думаю, своєю наполегливістю. Тіла позбирали місцеві і вивезли нам в обумовлене місце на нейтральній території. Разом з тим вдалося, завдяки співпраці з СБУ, того разу врятувати і вивезти кількох поранених наших бійців, що було надзвичайно важливо і класно. Це спрацювала комунікація, яка для наших хлопців вартувала життя.

- Скільки того разу вдалося врятувати поранених і вивезти тіл військових?

- Поранених троє, а скільки ми вперше вивезли тіл, я вже й не пам’ятаю. В мене є такий зошит, я його називаю «Смерті», де я все записую, бо ж дані передаються потім у морг, військкомат, бригаду, часто телефонують рідні, то мушу вести облік. Це десь було від 15 до 18 тіл, мій бус був забитий до верху. Перший раз це було дуже проблемно, бо ми не мали стільки пакетів. До війни ж ніхто не був готовий, а ми ж розраховували на рефрижератор. Тому на низ ми просто поскладали оголені тіла, я так спішила, що в бусі навіть не мала ніякого покривала чи клейонки, а зверху вже поклали ті, на які вистачило пакетів, ніби прикривши. Вже наступні рази, як я їхала, ще в мене не було пакетів, але з хати забрала всі покривала, які могла, бо ви розумієте, що навіть нести тіло в покривалі набагато зручніше, а чоловічі тіла, повірте, дуже важкі. Я зізнаюся, що б там не говорили, що жінки такі ж сильні, як чоловіки, але фізіологія в нас слабша. Не завжди була змога залучити місцевих, тому часто ми з Ярославом носили тіла самі, а деколи просто сунули в покривалі, бо я фізично не мала сили їх підняти. Бо ти по духу можеш бути супер сильною, але фізіологія цього не дає тобі чогось зробити. 

«ДЯКУЮ, ЩО ПРИВЕЗЛИ МОЮ ДИТИНУ»

- Ви привозили тіла героїв родинам зі сходу і вісім років тому, чи щось змінилося зараз? 

- Це не до порівняння. Тоді ти приїхав до моргу тобі винесли часто навіть в труні тіло або в пакеті і ти його мирною, спокійною, вільною територією України довіз додому і передав батькам. На цей момент я думала, що це найгірше, що може бути в роботі волонтера. Навіть гірше за війну, бо війна дає адреналін, затягує, а тут - повна деморалізація. То тепер, коли ми забирали тіла, мої кросівки були повністю залиті кров’ю, бо знімали одяг з вбитих людей, з яких просто ще лилася кров, бувало по частинах складали хлопців. І це не просто - забрав і перевіз, а збирав під обстрілами, а потім їхав територією України і не знав, чого чекати. Найбільше я боялася на початках, окрім смерті, звісно, що можу не побачити свою дитину, що вороги зможуть розрізати Україну по центру, як планували. І ти постійно думав, вернешся чи ні, бо щоразу дорога була складна. Через велику кількість блокпостів ми їхали 3-4 доби, не спали, постійно в машині.

Дуже складно бути без тих речей, до яких ми вже звикли в цивільному житті. Ми вперше як виїхали, я навіть не брала канапки і каву, бо не подумала, що не зможемо заїхати на заправку і перекусити, бо вони там елементарно не працюють. Тепер так, у мене постійно є в машині консерви на будь-який випадок, я готова до того, що можу застрягнути там на пару днів. А тоді навіть не думала, що коли в мене болить голова, я не зможу собі в Миколаєві купити таблетку в аптеці чи заспокійливе, яке при виїзді завжди забувала взяти. У той момент вже починаючи від Умані нічого з того, що працює зараз, не працювало. А піти в душ – це було взагалі найбільшим щастям. Був холод мінус 16. А я ж не військова, а звичайна цивільна жінка.

- Але в людини завжди є вибір. Ви могли б відмовитися від такої «роботи»? Тим більше - у вас неповнолітня донечка, та й батьки, думаю, від вашої ініціативи були не в захваті.

- Скажу відверто, що коли поїхала вперше, це не був героїзм, я не розуміла, куди їду. Коли повернулися і треба було їхати знову, мозок просто казав: “Олено, це тобі не потрібно, є чоловіки, а всі жінки виїхали до Польщі, в тебе дитина...” Якась така сила починала впливати на інстинкт самозбереження. Коли поїхала другий раз – це був повний героїзм, бо я вже знала, в яке пекло ми їдемо. Батьки мої не знали на початку, чим я займаюся. Вони телефонували, я казала, що чергую на охороні стратегічного об’єкта у Львові в теробороні, яку ми з перших днів війни організували з моїми добровольцями. Але хтось із добрих людей запитав у тата, як Олена, чи повернулася з півдня. І довелося зізнатися. Батько казав: дуже багато чоловіків, є військові, чому це ти маєш робити, це небезпечно, в тебе дитина. Я сказала, що вважаю, що ми робимо дуже важливу справу, бо навіть по сьогоднішній день багато хто не може поховати своїх. І якщо хтось каже: ви везете вантаж 200. Ні! Ми не веземо вантаж 200, ми веземо тіла Героїв і цілий світ для окремої сім’ї. Ми веземо просто Всесвіт. Так, для когось це може бути мертве тіло, для когось свідоцтво про смерть, для когось бойова одиниця, але для когось – це синочок, батько чи коханий чоловік. І більше ми до цієї розмови не поверталися. Лише деколи він дзвонив і казав: - Ти повернулася? -Так. – Бачу, похоронів побільшало.

- Ви розвозите самі тіла загиблих рідним?

- Ні, ми привозимо загиблих у львівський морг, часто це чомусь відбувається вночі. Ми заздалегідь попереджаємо, щоб допомогли нам розвантажити, бо коли проїжджаєш таку дорогу і з’являється оце відчуття «майже вдома», то сили просто покидають. А тут на місці вже займалися або частина, або військкомати, а ми трішки перепочивали і знову їхали в дорогу.

У нас було багато різних випадків: не всі ж львівські. Було, що забрали житомирських хлопців, це на початку повномасштабної війни. Ми о першій ночі вирушили на Житомир, дзвонимо в частину, а нам кажуть, мовляв, ви їх сюди не везіть, бо тут сильні обстріли, ми їх поховати не зможемо. І тому через Вінницю привезли їх до Львова і вже звідси розв’язували питання з їх похованням. Бувало, що військовий з львівської частини, сам родом із Харкова, наприклад, і ми теж не знали, що робити - забирали, контактували з батьками, але розуміли, що в той момент у Харкові його точно не поховають.

- А рідні розшукують вас? Як реагують - дякують чи виливають біль?

- Коли ми на п’ятий чи шостий день війни поверталися з Миколаєва, який був повністю в оточені, телефонує з якогось номера жінка і каже: я вам так дякую, що ви привезли мого сина. Я, якщо чесно, спочатку насторожилася, подумала, що це якась провокація росії, бо навіть із бригади, окрім керівництва, ніхто не знає, коли і куди ми їдемо. Я запитую, а де ви взяли мій номер, а вона відповідає, що телефонувала в морг, і їй повідомили, що якась дівчина привезла тіло сина з-під обстрілів. І вона мені сказала : «Дякую, що ви, ризикуючи життям, привезли мою дитину». Оці її слова, мені дали так багато сили, що вам не передати. Бо ж кажуть, навіщо ризикувати життям заради вже і так мертвих людей, вже ж нічого не поміняєш… Поміняєш, бо ти везеш цілий світ. І такі матері мені додавали сили, впевненості, що це для когось дуже важливо. І ця мама ще й досі мені пише, каже, що моляться цілою сім’єю за нас, і мені це дуже приємно. 

Хоча й були такі, що дзвонили і казали, а чому ви не привезли посвідчення УБД мого сина, він завжди брав його з собою. Але батьки не завжди розуміють, що коли, наприклад, стріляє танк, то половину людини відриває, і все розлітається. От як ці шеврони, ви розумієте, наскільки міцно вони були пришиті, але порозліталися, відлетіли. (показує в заскленій рамці шеврони - авт.). Був важкий бій і багато шевронів з хлопців позлітало. Ось бачите, вони всі в крові, ми не знаємо, чиї вони. Це мені на згадку про героїв під Вознесенськом, хоч про ті обставини хочеться забути, але про наших захисників потрібно пам’ятати завжди.

Були й такі випадки, коли батьки передавали один одному телефони і мені дзвонили обіцяли все на світі, тільки заберіть мою дитину з Попасної, але я пояснювала, що це така територія, де я теж хіба що ляжу - і тоді доведеться вже вивозити мене.

НА РЕФРИЖЕРАТОРІ В ЕПІЦЕНТРІ БОЮ

- А були ситуації, коли ви справді думали, що вже не повернетеся додому?

- На початку війни кожна поїздка була суцільною небезпекою. Коли ми забирали тіла в Миколаєві, військовий медик у моргу просто благав мене поїхати. А я йому сказала, що без тіл не поїду, якраз у цей момент росіяни спробували прорватися до центру міста, і їх затримала місцева тероборона. По Миколаєву в цей момент було дуже багато прильотів, вони нещадно його обстрілювали, та й зараз продовжують це робити. Коли ми вантажили тіла, в нас машина просто підстрибувала від цих вибухів. Але найскладніший момент був, коли ми їхали до Миколаєва, майжк зі всіх сторін оточеного. Була лише одна дорога з Вознесенська, і пішов прорив, і почався бій. За нами хлопці на танку, а ми посеред дороги на величезному білому бусі-рефрижераторі, якого видно за край географії. І в цей момент я думала, що вже шансу звіти вибратися немає. Навіть благала Ярослава розвернутися і їхати назад, але він сказав, що це буде ще небезпечніше, бо дорога зовсім вузька, то така дорога, якої не було ще до війни, ми жартували, що в ямі можна заховатися цілим бусом. Ти газу дати не можеш, швидко їхати через вирви не можеш, ти високий, неповороткий, і в тебе на очах іде бій. Я думала, що вже буде хана. Закрила очі і молилася. Перед нами цивільних на іншій машині обстріляли, а ми якимось дивом проїхали, просто через епіцентр бою.

- Чи не було зневіри, коли забирали тіла молодих хлопців, що загинули?

- Страх на війні ділиться на два: за своє життя і за життя інших. Я на війні була багато разів, і під обстрілами, але були моменти, що вже не чула вибухів, артилерії, я бачила лише мертвих і загиблих. Кругом лише смерть, смерть, смерть… Ти майже не спілкуєшся з живими, і тоді страх сильно охоплює. Коли ти бачиш цивільних, коли бачиш загиблих діточок… це важко. Ми ж потрапляли в різні ситуації, бувало, що приїжджали - і нам видавали тіла із моргу в пакетах, але частіше доводилося самим на полі бою, роздягати, зрізати форму, витягувати все з кишень і в кожного завжди при собі був образок або вервичка. І я щораз, тримаючи це в руках, питала : Боже, де ж ти є? Вони на тебе надіялися. Звичайно, через 10 хвилин при першому ж обстрілі, я молилася до Бога, як найбільш віруюча у світі, але в мене були такі моменти. Я навіть потім ходила до церкви сповідалася, але коли ти дивишся на ці молоді тіла, перша думка: де ж був Бог? Тим більше вони на нього так надіялися. Дуже важко, бо я ж не патологоанатом, а там де ми їздили, плакали навіть вони. Бо у великих містах все організовано, там багато працівників, а в маленьких ми самі заносили тіла на судмедекспертизу, мені треба було допомогти, оскільки дуже велика кількість тіл, а людей дуже мало. Медики під обстрілами, вже тижнями не спали, ми розуміли: якщо хочемо швидше звідти поїхати, треба їм допомагати, і навіть якщо не хочеш, то треба, бо більше нема нікого. Або коли ти знав людей, бо вже багато років у військовій сфері, і коли ти їх по частинах збираєш у пакет... мені інколи здавалося, що просто поїде дах, це складно. І, зрозуміло, не лише я, а й ніхто не був морально готовий до цього. Це молоді хлопці 2000-2001 років народження - їх тіла навіть не розкладалися, настільки вони були юні, бо коли мертва людина поза 40, її тіло швидко розкладається, а коли молода, то таке враження, що тіло не підвладне смерті, і в ньому є життя.

- А ви не боялися, що справді просто “поїде дах”? Чи не сняться вам жахи після таких поїздок?

- Я часто теж думала, що снитимуться. Інколи бувало, але це вже як була вдома. Коли ти вдома, це вже таке. Головне, маєш постійно собі повторювати, що ти робиш важливу справу, яку ніхто не зробить, і ти маєш це довести до кінця. Насправді не було на часу для істерик. У мене було таке враження, от якщо ми пів години чогось не робитимемо, то програємо цю війну, бо я дозволила собі розслабитися. Ми їхали туди, потім назад, стояли в довжелезних заторах, тут розвантажувалися, верталися додому, милися, брали потрібні речі і знову їхали назад, у мене навіть не було часу, щоб думати про свій психічний стан. Коли випадало пару днів побути у Львові, я отримувала гуманітарну допомогу і розвозила її потребуючим. Мені казали, що треба відпочити, але здавалося, якщо ми чогось не робимо, то програємо. І мені хотілося, щоб кожен робив максимально для перемоги.

ДИТЯЧИЙ ПЕРСТЕНИК, ШКІРЯНЕ ПОРТМОНЕ, МАЛЮНОК, ПОСВІДЧЕННЯ ЖУРНАЛІСТА…

- А скільки всього тіл наших захисників вам вдалося привести за час повномасштабного вторгнення?

- Я не можу цього сказати.

- Десятки, сотні?

- Це військова таємниця. Єдине, хочу віддати належне керівництву цієї бригади з якою я працювала. Адже досі є багато частин, які не призначили відповідальну людину за загиблих. І навіть зараз у нас є хлопці, які лежать захоронені на певних локаціях, але ми поки що не можемо їх забрати, бо там дуже важкі бої або територія окупована. Але добре, що так спрацювало командування: вони залучили цивільних і всіх кого могли, щоб загиблих доставити додому, навіть якщо це трапиться після перемоги. Я впевнена, що ми звільнимо кожен клаптик землі і поховаємо хлопців, як належить. Так само з визволених Бучі та Гостомеля ми забирали, нам просто місцеві скидали інформацію, де їх можна відшукати, ми ці дані передавали поліції, а далі вже з київського моргу я їх забирала до Львова. Ця інформація важлива.

- Одна моя знайома розповідала, що коли бачиш трупи росіян, їх не шкода, а за наших хлопців серце розривається...

- Ти притуплюєш у собі жалість, бо якщо з самого початку її в собі не придушиш, то будеш безперестанку плакати. Ти спочатку їдеш і лише здогадуєшся про історії людей з їх речей, а потім бачиш, як пишуть рідні чи друзі - і воно з тобою постійно. Але слід вмикати таку залізну завісу, щоб не деморалізовувати себе. Бо якщо хірург буде робити операцію і тільки питатиме: «Ой, у вас болить?» - він не зможе успішно прооперувати. Так само і я, просто знаю, що мушу мати сталевий стрижень у собі.

У Миколаєві було дуже багато тіл мертвих ворогів. Кругом кружляли круки і собаки-людожери, яких було повно, особливо в покинутих місцях. У морг росіян не забирали, а коли ситуація трохи стабілізувалася поставили вагони і позносили їх туди. І тоді я твердо повірила в нашу перемогу, бо я бачила кількість наших загиблих і просто поля, всипані, як нечистю, росіянами. Коли мені кажуть – ви трупи везете, я відповідаю, що це тіла Героїв, а рускі – це трупи, вони навіть своїм не потрібні.

- З однієї з поїздок у березні ви привезли тіло мого колеги, відомого львівського журналіста Віктора Дудара. Ви знали, що він буде серед полеглих?

- Ні. Але ця поїздка була однією з найважчих. Ми приїхали за тілами трьох людей у Вознесенськ, але якраз потрапили в той час, як ішли бої, і довелося вивозити 12 тіл. Нам повідомили, що ще є дев’ять загиблих. Ми поїхали їх забирати просто на поле бою. Приїжджаємо, а вони всі в формі, в бронежилетах, наче живі, такі воїни. І в багатьох навіть руки застигли в такому положенні, як стріляв чи доверху… Це був один із найважчих моментів для мене. Це, до речі, з того бою оці шеврони, що я вам показувала. І коли в одного з воїнів відкриваю кишеню, дивлюся, а в нього посвідчення журналіста. Я так здивувалася - що він тут робить. А коли його Президент відзначив посмертно, дружина написала, що в першу чергу він десантник, а вже потім - журналіст.

Коли ми знімали речі, якщо чесно, я відчувала себе якимось коршаком: лежить мертве тіло, і треба залізти у всі кишені, витягти всі речі. Але для нас усе це було важливо, бо ми навіть найменшу річ передавали рідним. У когось це було маленьке колечко донечки із листом-малюночком (мені дуже важливо було його довезти), у когось фото сім’ї, іконка… Спочатку ми не були готові, бо не розуміли добре, що нам треба буде робити, а потім брали з собою такі маленькі пакетики за застібку і дуже охайно складали всі ці речі, передавали рідним, щоб вони зберегли цю пам'ять.

Одного хлопчину ми взагалі привезли сюди в мішку, бо він героїчно підірвався на мості на Херсонщині. І добре, що вдалося його зібрати і нормально поховати, бо через кілька днів після того, як ми приїхали, його брат загинув унаслідок обстрілу на Яворівському полігоні. Це така важка втрата для рідних.

В одного чоловіка був на диво дорогий новий шкіряний гаманець і фірмовий цивільний годинник, не тактичний, як у більшості. Коли таке бачиш на сході, розумієш, що людина точно не збиралася вмирати. Потім з’ясувалося, що він колишній військовий, жив в Іспанії, але повернувся, щоб захищати Україну після оголошення повномасштабного вторгнення. І на п’ятий день війни загинув. Ми робимо все, щоб у нашій країні не було могил невідомих солдатів. Коли перший раз їхали з тілами, я казала: “Потім знайдемо могили кожного і будемо приходити молитися”. Ярослав як військовий тихо бурмотів: “То нереально”. На четвертій поїздці я зрозуміла: тіл Героїв так багато, що то справді нереально, але маємо пам’ятати кожного.

НАША ОРГАНІЗАЦІЯ РОБИТЬ АКЦЕНТ НА ДОПОМОЗІ СІМ’ЯМ ЗАГИБЛИХ

- Я так розумію, ви вже не займаєтеся перевезенням тіл військових із зони бойових дій?

- Зараз уже цим почали займатися ті, хто має це робити. Оскільки я була закріплена за військовою частиною, яка мене уповноважила привозити тіла, я це й робила, і відповідно, вони вже не просили в інших. Але коли ситуація більш-менш стабілізувалася, наприклад, є машина на сході, вона може завантажити хлопців, то навіщо тоді мені їхати в таку дорогу. І так потрохи цвєю справою почали займатися офіційні служби від військкоматів, бригад, спеціально створених для цього місій. 

Я не шкодую звичайно, що пішла добровольцем, але в мене також є сім’я, я увесь цей час не працювала як адвокат. Я спочатку возила хлопців своїм приватним автомобілем, а потім рефрижератором, який мені дали знайомі. Він у них виконував комерційні перевезення. З паливом у нас було дуже напряжно. Спочатку заправилися за власні кошти, а потім зрозуміли, що не стягнемо, і змушені були звернутися до влади за підтримкою. Тим більше в рефрижератора дуже великі витрати пального. А службам, які уповноважені на це державою, простіше: автомобіль службовий, ремонтується за державні кошти, люди мають відрядні, все так, як має бути. Але я ні грама не шкодую і якщо мені зараз скажуть допомогти, я без проблем, бо я вважаю, що кожен громадянин має допомогти тим чи іншим чином ЗСУ.

- Що робите зараз?

- Потрохи виходжу на свою основну адвокатську роботу, маю багато позовів, треба працювати. Опікуємося і надалі військовослужбовцями, сім’ями загиблих, займаємося гуманітарною допомогою. Виховую дитину, яку нарешті бачу. Ціную кожну хвилину свого життя. Насадила дуже багато квітів, так мені цього зараз хочеться, ніколи такого не було. Одне з двох – або старість, або нове хобі (сміється). Але щоб не думати про пережите займаю себе роботою, квітами і донькою, бо як чогось не роблю, починаю все згадувати. Зараз усе всередині просто перемінилося, зовсім по-іншому почала ставитися до батьків, до друзів. Люблю все живе, а найбільше щастя - обіймати людину і відчувати її тепло, бо холод мертвого тіла запам’ятовується назавжди.

- А ваша організація «Об’єднання добровольців»? Левова частка в ній - чоловіки, які зараз на фронті?

- Зараз усі з нашої організації у війні, всі мої друзі, близькі, брати воюють. Багато знайомих загинули або отримали поранення. Якщо брати львівський осередок - вже велика частина в лавах ЗСУ. В Харкові,  Сумах, Києві, Миколаєві, Чернігові – всюди наші хлопці боронять Україну. Цього разу, звісно, ми не наполягали на добровольчих формуваннях, бо розуміли, що йде повномасштабна війна. Це не 2014 рік, і добровольчі батальйони не справляться з такою навалою. Наші люди вже мають навички, військовий досвід, і я рада, що всі залучені. Навіть у Херсоні, попри те, що вони там не мають зброї, але чинять чималий спротив. 

У Львові наша організація з перших днів узяла під охорону один з важливих стратегічних об’єктів. І зараз наші хлопці на волонтерських засадах постійно чергують там на блок-постах. Усі, хто не залучені до чергування, - а це люди непризовного віку, наша молодіжка «Цивільна оборона» - допомагають у штабі й на складах. Є дуже багато спортсменів, які мають азарт і силу, на блок-пост ми їх не можемо поставити, до ЗСУ не беруть, тому допомагають мені з гуманітарною допомогою. Це приємно, що молодь зараз бере дуже активну участь, працюють, як мурахи. 

- Звідки ви отримуєте гуманітарну допомогу?

- З самого початку війни ми почали отримувати величезні вантажі з США, пізніше долучилася Польща. Моя сестра Наталія Мирович живе у Нью-Йорку, вона почала закупляти речі за власний кошт, багато хто її підтримав, приносили речі в її офіс. І почала пересилати сюди. Так допомога переросла в потужний волонтерський рух - «Україна й українці разом». Це їжа, одяг, медицина, речі гігієни. Декілька TIRів для наших пожежників, які важко працюють у цій війні. Далі почали працювати за запитами від військових частин і зараз із багатьма співпрацюють. Допомагають переселенцям, цивільним, які лишилися в районах ведення бойових дій. Зараз ми хочемо зробити акцент саме на сім’ях загиблих, які втрати годувальника, вони теж потребують підтримки, уваги, тепла. Якщо це старенькі батьки, то навіть елементарного спілкування. Ціни ростуть, і зараз усім непросто, але ця категорія людей не має залишатися поза увагою суспільства. 

Я завжди кажу, якщо кожен українець буде прокидатися з думкою, що зробити для перемоги, а не з думкою “прийдуть ближче - втечу до Польщі”, тоді перемога буде за нами. І ці люди, які живуть далеко, не чують тривог, обстрілів, їм могло би бути байдуже. Але вони не сплять: збирають, вантажать, відправляють і не втомлюються, ось що головне. Бо завжди на початках іде ажіотаж, а з часом люди виснажуються, потім іде спад, але ж війна не припиняється. Я захоплююся українською діаспорою в США, а також американцями й поляками, які не зменшують своїх поставок гуманітарки. Навпаки, щоразу запитують: чим ми ще можемо допомогти?

- Знаю, що недавно ви отримали нагороди від Головнокомандувача ЗСУ «За доблесну військову службу Батьківщині» та відзнаку від Міноборони «За сприяння Збройним силам України». Для вас це визнання ? Це доказ того, що вся ця робота була не даремною?

- Насправді, я й без цих нагород знала, що моя робота недаремна насамперед для рідних загиблих. Але приємно, що отримала ці відзнаки за поданням десантно-штурмових військ, а це не прості війська, в них планка дуже висока, тому я цьому рада. Це важливо, для батьків – це гордість, для дитини – приємно. Якщо я можу це робити, то роблю! Не за нагороди, а задля перемоги, українців, моєї сім’ї.

Людмила Гринюк, Львів

Фото: Маркіян Лисейко