Не скорилася – українкою народилася!
«А я не скорилася, зі сльози відродилася.
Українкою я народилася!».
Ця пісня у виконані Оксани Білозір додавала духу і сил на допитах і у камері Ірині Липці, яку протягом майже місяця росіяни тримали в ув’язненні, змушуючи до співпраці.
Ірина Липка очолює Молочанську міську громаду на Запоріжжі. До цього її тричі обирали головою сільської ради, а при об’єднанні Молочанська і п’яти сільрад в одну громаду її обрали головою. Після початку повномасштабної війни вже за два дні територія громади була окупована. Спочатку росіяни не поводилися жорстоко, схоже, вони вірили своїй же пропаганді, що тут їх радо зустрінуть. Але цього не сталося. А коли за три тижні понаїхали фсб та росгвардія, почалися викрадення неугодних людей. Прийшли й по неї.
ЧОМУ НЕ ВІД ОПЗЖ, А ВІД «СЛУГИ НАРОДУ»?
«31 березня о 6 ранку до мене прийшли. Провели обшук. У мене ночувала сестра і мама, якій 82 роки. Я попросила не турбувати їх, вони, правда, не стали. Спочатку питали, чи є поліція у нас на території, чи є бійці ЗСУ. Насправді їх у нас не було. А потім спитали, чому я не від партії ОПЗЖ, а від «Слуги народу». Далі у шафі побачили агітаційну листівку з виборів: «А це що?» - згадує пані Ірина.
Забрали всі папери, робочі папки і повели на вулицю. При обшуку в хаті було п’ятеро фсбшників, а коли вивели на вулицю, вона зауважила, що їх надто багато – оточили з автоматами будинок.
«Коли від мене виїхали, на перехресті у селі стояла російська бронетехніка, а омонівець, який сидів попереду, повернувся до мене і єхидно сказав: «Представляете, не ЗСУ!».
З МІШКОМ НА ГОЛОВІ
Далі їй наділи на голову мішок і пересадили в якусь іншу машину. Хоча вона одразу зрозуміла, що привезли до будівлі Токмацького відділення поліції. Туди ж слідом привезли її заступника Віталія Рєпіна і водія міськвиконкому Сергія Назаренка. Це вона якось помітила через тканину. Їх теж, до речі, везли з мішками на голові.
Згодом привезли секретаря міськради Ольгу Гарбуз, але їх зрештою відпустили займатися забезпеченням життєдіяльності громади.
«Мене ж, як голову громади, вони хотіли переманити на свій бік – це основне було для них. Забрали телефон і паспорт. Сказали, що ми про вас все знаємо, що у вас є авторитет серед населення і ви нам дуже підходите. Хотіли, щоб я перейшла на їхній бік, а найперше – щоб я роздавала особисто їхню «гуманітарку» і зняла відеоролик, де роздаю продукти і розказую про переваги російської федерації, тобто закликаю людей переходити до росії. І я одразу сказала «Ні», - говорить Ірина Липка.
І якщо спочатку вони начебто нормально спілкувались, зверталися на «ви», то далі пішло хамське ставлення і звертання на «ти».
«ИСТИННАЯ БАНДЕРОВКА!»
Як згадує пані Ірина, її допитували періодично молоді фсбшники, років по 30. Хамили, погрожували.
«Відкривають паспорт, а там місце народження - Львівська область. Хоч я практично все своє життя прожила на Запоріжжі. «А-а, так ты истинная бандеровка!». Мене весь час допитували в актовій залі поліції. Я сідала на стілець, а вони обсідали навколо і обступали мене з автоматами 6-7-8 чоловік. Були в балаклавах, але мені здається, що їхні очі я навіки запам’ятала і зараз би впізнала», - веде далі Ірина Володимирівна.
Їй сказали, що є два варіанти: або співпрацювати, або сподіватись на обмін, але у такому разі не можна буде залишатись вдома, а тільки за лінією розмежування.
«Звісно, мені не хотілося б з валізою їхати невідомо куди, де в мене нема житла. Але я сама не уявляла собі, як можна співпрацювати з ними. Згодом мені пояснювали юристи, що якби я дала згоду, то це не було б колаборацією, оскільки змушували під автоматами і це не було б добровільне рішення. Але я там зрозуміла одразу, що росіяни – це люди, з якими не буде компромісу, не буде діалогу. І якщо я погоджуся роздавати «гуманітарку», то далі вони ще щось наказуватимуть, будуть весь час примушувати робити те, що їм треба», - пояснює Ірина Липка.
ШАНТАЖ І ПОГРОЗИ – ЗВИЧАЙНИЙ НАБІР ФСБ
Вона не могла собі уявити такої співпраці, тож її почали шантажувати родиною, дітьми (у неї двоє дорослих синів). Казали: «Ти тут здохнеш, згниєш!», «Ми тебе вивеземо до росії і будемо судити по російських законах», «Тебе ніхто не знайде!». І вона розуміла, що все це можливе.
«Мене допитували ввечері, коли вже було темно. Вони бігають навколо мене злі, мені здавалося - через те, що не можуть добитися від мене, чого хочуть, не можуть зі мною нічого зробити. Я думаю, якби їм було дозволено, то вони застосовували б все що завгодно. Але фізично вони не чіпали», - ділиться пережитим колишня полонянка.
Зате все, чим можна було залякувати і шантажувати, – це все робили. Пані Ірина зізнається, що коли приходила після допиту в камеру, у голові було все змішано. Вона ніколи в житті не писала віршів, а тут написала 6 віршів, бо не знала, що буде далі і чи зможе звідти вийти. Про те й писала.
«А ще в камері мені піднімала дух пісня Оксани Білозір. «А я не скорилася, зі сльози відродилася. Українкою я народилася!» Коли я згадувала ці рядки, я думала не про свої біди, а що є люди, яким набагато важче, ніж мені, а особливо – нашим хлопцям на фронті. І я повинна ці всі іспити пережити. Лише просила, молила Бога, щоб вони не відігралися на родині, щоб не арештували, не катували», - згадує.
НАШИХ ХЛОПЦІВ КАТУВАЛИ БЕЗБОЖНО
Через такі переживання Ірина Липка в камері двічі перенесла гіпертонічний криз, бо не могла спокійно чути, як знущалися з чоловіків у сусідніх камерах.
«Нас, жінок, не били, але те, що я чула… Спеціально відкривали віконце в камері, щоб було чути... Те, що відбувалося там, як кричать люди, як над ними безбожно знущаються. Хлопців жорстоко били, що їм тільки не робили! Вони аж скавчали, і верещали, і просились…, просто жах. Згодом наш житель Молочанська вдома мені розповів, що йому воду в миску наливали і струм пускали через ноги, і під нігті щось засовували, і щось кололи.
І ось ти лежиш в камері, тебе ніхто пальцем не чіпає, а тебе аж підкидає від тих криків, від жаху. Я думала: як можуть ті фсбшники, оці, які катують людей, повертатися в сім’ю, як вони можуть обнімати свою жінку і дітей, бути ніжними – у них же нічого людського немає», - не стримуючи емоцій говорить Ірина Липка.
«КИЇВ, ЧЕРНІГІВ І СУМИ – НАШІ!»
Дуже важко було полонянці через те, що не мала ніякої інформації ззовні. Користуючись цим, фсбшники говорили, що Київ росіяни вже взяли, Чернігів взяли, що ніякої України не буде. Звісно, коли ти знаєш хоч щось, тобі зрозуміліше, як себе поводити, а так пані Ірина у замкненому просторі зовсім не уявляла, що відбувалося в країні.
«А якось сестра Світлана передала передачу і там цукерка шоколадна з чорносливом, а в ній виявилася захована записка: «Київ, Чернігів і Суми – наші!» Боже, як я цілувала ту записочку! Зрозуміла, що вони мене обманюють, що не все так погано. І далі, бувало, мені передавали записочки. Це наскільки було важливо, розширювало моє розуміння, що відбувається», - розповідає Ірина Липка.
Зараз вона згадує, що дуже боялась захворіти. У квітні було дуже холодно у бетонній камері, особливо мерзли ноги. Ліки іноді давали, але було, що й спеціально на прохання не кликали лікаря.
«Одного разу прокинулася, мене трясе, випила таблетку, але не можу зрозуміти, сильно низький тиск чи навпаки високий. Кликала лікаря, але він так і не прийшов. А ввечері викликають на допит і єхидно посміхаються: «Ну как ваше самочувствие?» Кажу, все нормально, а сама думаю: не дочекаються! Для них всі методи були хороші і я розуміла, що не можна бути слабким і показувати їм цю слабкість чи страх. Я не говорю, що я безстрашна і не боялася. Ні, я боялася, розуміла, що може бути будь-що», - знов емоційно говорить Липка.
ЗА НЕЇ ДАВАЛИ ДВОХ РОСІЙСЬКИХ СОЛДАТІВ
Через тиждень вона написала заяву про складання повноважень голови. Розуміла, що за українськими законами це нічого не змінює, але фсбшникам хотілося, щоб формально вона вже не була головою. Але і після цього вони не змінили ставлення до заручниці.
Разом із заявою про складання повноважень написала заяву з проханням включити її на обмін та передала у свою міськраду.
І хоча, згідно з Женевською Конвенцією, цивільні особи взагалі не можуть бути полоненими, а відтак і піддаватися обміну, але ж росіянам плювати на цивілізований світ і його закони. Вони арештовують і беруть у полон цивільних (правильно казати – викрадають людей), щоб мати собі «обмінний» фонд.
Тричі Ірина Липка була включена в обмінний список. Крайній раз за неї давали двох військових російської федерації. Втім, її щоразу викреслювали зі списку. Вона впевнена, що допомагав викреслювати і зводив з нею рахунки колишній міський голова Вольвач, який програв їй вибори і зараз співпрацює з росіянами.
І ЗНОВУ ШАНТАЖ І ФСБ
Одного разу, коли змінився комендант і робив обхід по камерах, Ірина Липка спитала про обмін, він кинув, що «займаються». Вона тоді зрозуміла, що це реально можливо. А невдовзі знову на допиті фсбшник пропонує зняти відеозвернення до громади з агітацією про російську федерацію.
«Я знову відмовилася. «Тоді ти здохнеш в камері!». А я кажу: «Мене обміняють». Він: «Твою заяву на обмін ми порвали і … витерли. Ніякого обміну не буде». «Буде, - відповідаю, - вже постанова є». Він просто озвірів: «Откуда знаешь?».
Я кажу, мені написали. Він як заоре: «Все, никаких передач».
А я злякалася, що обшукають камеру і знайдуть записки.
Щойно повернулася з допиту, то всі ці листочки – настільки вони мені були дорогі і я їх перечитувала по багато разів – порвала і викинула в унітаз», - згадує Ірина Володимирівна і наголошує, що ті молоді фсбшники за віком, як її діти.
ВІДПУСТИЛИ, АЛЕ ОСТРАХ ЗАЛИШИВСЯ
Зрештою Ірину Липку не обміняли, а відпустили. При цьому нічого не сказали. Вона вважає, що її врятувала ротація – фсбшники помінялися, прийшли інші.
«Випустили мене по обіді 23 квітня, якраз перед Великоднем. Коли вийшла, голова запаморочилася, ноги підкосилися. Наче й не слабка, а свій відбиток арешт залишив. Наприклад, прокинулася в неділю вдома, відкрила очі і злякалася – чому в кімнаті так багато світла? Або собака на вулиці гавкне – я до вікна. Трактор їде, а мені ввижається БТР. На городі полю, дивлюся, їдуть джипи, теж гадаю: чи не по мене це? Відтак вирішили родиною все ж таки поберегтися і виїхати. Якраз у ті дні вбили мера Токмака Котелевського (у місті заявляли про самогубство). Тим більше я зрозуміла, що треба виїжджати», - розповідає пані Ірина.
Зрештою, разом з 82-річною мамою та родиною сестри виїхали спочатку на Рівненщину. Невдовзі ж повернулися до Запоріжжя.
«ЕСЛИ БАНДЕРУ НАЙДЕМ – ВСЕХ РАССТРЕЛЯЕМ!»
Пані Липка поділилася своїми враженнями від життя «під росіянами». На її думку, російських військових теж нашим людям збагнути важко.
«Вони ходили по хатах і допитувалися «Бандера у вас есть?», а люди сміються з них. «Ну, смотрите, если найдем – всех расстреляем!»
У одних людей у хаті заселилися росіяни. Господиня зайшла, а там сморід страшений від одягу та шкарпеток.
Вона обурилася: «Ви хоч би провітрили», а ті дивуються: А что, эти окна открываются?» Виявляється, вони склопакетів не бачили ніколи, а прийшли нас «спасать».
Між собою спілкуються: «Представляешь, у них все дома каменные!». Чому вони все хапають, грабують – бо у них просто цього немає», - ділиться своїми спостереженнями Ірина Липка.
Також окупанти казали їй, що у них в росії в селах немає газу, тобто трубопровід йде повз село, але у селі газу немає. Вони всьому дивувалися – і асфальтованій дорозі, і природному газу, і освітленню у селі.
«А фсбшники на допитах мені намагалися розказувати, що в Україні безлад і що Зеленський поганий. А я навпаки почала розповідати про програму «Велике будівництво» – дороги, школи, садки, спорткомплекси, великі об’єкти. Є у нас проблеми і треба їх вирішувати, але ж ми до росії не ліземо зі своїми вказівками.
Лише одного разу на допиті один із них прохопився, що мені вас шкода, адже ви жінка. А у інших ніяких емоцій – у них є чітка лінія, накази, які вони виконують. І до нас у них просто страшенна ненависть», - підсумовує Ірина Володимирівна.
НЕ РОЗУМІЮ, ХТО РАДІЄ ОКУПАЦІЇ
Зараз Ірина Липка перебуває у Запоріжжі, займається питаннями фінансування громади, також у ці дні почали виписувати документи випускникам шкіл Молочанської громади, сканують свідоцтва. Організували роботу з оформлення документів служби у справах дітей.
У Запоріжжі намагаються допомогти тим, хто виїхав, а також організовують гуманітарну допомогу – чергують на виїзді з Запоріжжя, щоб передати потрібні вантажі до громади.
Натомість у Молочанську діє призначений окупантами «мер» Аліпов. До речі, росіяни забрали у родини Липки особисте авто, на ньому і їздить містом новопроголошений «мер».
Є у Молочанську люди, які пішли на співпрацю з росіянами або радіють «новому життю», хоча від окупації погано стало всім. Є жінки, які співмешкають з окупантами.
«Я не можу зрозуміти цих земляків. Вони ж бачать, що росіяни роблять, як вони знущаються з земляків, як грабують, у людей все забирають. Усі все бачать на свої власні очі, а не з екрана телевізора... І хтось лягає у постіль з тією твариною. Це просто не можна зрозуміти.
Що казати, якщо навіть далеко небідні люди б’ються у черзі за російську «гуманітарку», так що навіть росіяни з них сміялися і знімали на відео. Ну, можна ще було б зрозуміти, якби люди справді пухли з голоду. До того ж у кожного з нас є картопля, городи. Це ж треба так себе не поважати! Також не розумію людину, яка завжди, співаючи Гімн України, клала руку на груди, а сьогодні пішла на співпрацю з окупантами. Втім, таких небагато. Патріотично налаштованих людей більше, ніж продажних», – говорить Ірина Липка.
Тому вона вірить у наші Збройні сили, вірить, що ми обов’язково переможемо і відбудуємо нашу рідну Україну.
Віримо й ми!
Віталій Голод
Фото Дмитра Смольєнка
