Шпиталь на волонтерських засадах і до чого там мурахи
До війни франківець Станіслав Онищук керував двома приватними медичними закладами. Один із них створив разом з німецькими партнерами і мав достатньо ідей та планів, аби успішно розвивати свій бізнес у сфері медичного туризму.
24 лютого Станіславу довелось усе зупинити. Пригадує, після того, як подбав про рідних, прийняв рішення кардинально змінити роботу і, відкинувши комерційну складову на «після війни», створив Перший добровольчий хірургічний шпиталь. Як сьогодні працює його медична ініціатива, хто її підтримує та кому вона допомагає, дізнавався кореспондент Укрінформу.
НОВА СТРУКТУРА МАЄ ДОПОМОГТИ І КРАЇНІ, І ЛЮДЯМ
«Для мене ранок 24 лютого був шокуючим, хоча з телебачення, радіо та інтернету я, як і всі українці, розумів про загрозу війни. Але в той день я збагнув, що до того режиму роботи, в якому ми працювали дотепер, повернення ще довго не буде». Так Станіслав Онищук пригадує переломний період у своєму житті. Каже, спершу подбав про родину, а потім передзвонив кожному з 16-ти працівників двох своїх медустанов, аби повідомити про кардинальні зміни в роботі.
«Коли я думав, чим насправді можу бути корисним для України у цей час, збагнув, що треба використати увесь потенціал створеного. Тобто, треба залучити і поліклініку, і центр пластичної хірургії, який доведеться трансформувати і змінити так, щоб ми були актуальними, корисними і виконували свій громадянський обов’язок. Я думав, що та нова структура має допомогти і країні, і людям. Тому рішення про створення Першого добровольчого хірургічного шпиталю виникло у перший день війни», - каже Станіслав Онищук.
Зізнається, що розумів про виклики і проблеми, яких буде достатньо, але від ідеї допомагати людям під час війни не відступав. Найважче було зібрати команду, бо не всі, хто працював з ним до 24 лютого, наважились піти у невідомість.
«Зібрались з колективом, обговорили нову ініціативу і те, що всі комерційні інтереси доведеться перекинути на «після війни». Чи буде фінансування, чи зможемо дістати потрібні дозволи, обладнання, інструменти, кошти, харчування і все інше – на це я не знав відповіді. Половина колективу сказала, що ок, ми будемо йти цим шляхом разом. Інша частина людей з нами не залишилась і я їх розумію», - зізнається Станіслав Онищук.
Відтак питання роботи травматологів, хірургів, анестезіологів у шпиталі залишалось відкритим. Тоді Станіслав дав повідомлення у Фейсбук та ЗМІ і на нього звалився шквал дзвінків і пропозицій. Свою допомогу лікарі пропонували не лише у роботі з пацієнтами, але і в організації роботи.
«24 лютого змінило все і багато людей змушені були пристосовуватись до нової реальності. А тому першим подібним проєктам було легко знайти ресурси», - міркує Станіслав.
На початку березня вже вдалось зібрати базовий колектив шпиталю. Він і сформував свою місію – надавати допомогу всім, хто постраждав під час війни, задля прискорення Перемоги в Україні. Головним партнером шпиталю зголосилися стати «Лікарі без кордонів». Саме завдяки їм пацієнти досі отримують ліки безкоштовно. А це, переважно, переселенці та військові Нацгвардії.
ТЕРАПЕВТ ІЗ МАРІУПОЛЯ: ДВІ БАЛІСТИЧНІ РАКЕТИ ВПАЛИ ПОРЯД З НАШИМ БУДИНКОМ І МИ ВИЇХАЛИ
Нині у шпиталі працюють 15 медичних фахівців і більшість з них теж переселенці. Богдан Рудковський – терапевт із Маріуполя. До війни працював з гуманітарною місією на сході України. Після цього займався приватною практикою і працював у міській лікарні, яку у Маріуполі знищили 9 березня. Рідне місто Богдан залишив разом з батьками і дружиною 24 лютого.
«Дві балістичні ракети впали поряд з нашим будинком і ми виїхали. У мене вже тоді було розуміння, що таке росія, і як вона проводить свої «спецоперації». Студентом я застав таку ж «операцію» в Донецьку, коли довелось пройти 10 блокпостів, аби звідти виїхати. 24 лютого ніхто нікого не затримував. Єдине, що було проблемою, це великі затори на АЗС», - пригадує Богдан.
Їхати з Маріуполя довелось майже 30 годин. В Івано-Франківську залишились за порадою близьких.
«Тут ми надаємо волонтерську допомогу. Тепер пишемо проєкти, щоб покращити якість наших послуг і залучити фінансування для волонтерів. П’ятий місяць війни пішов і у людей закінчуються власні збереження», - говорить Богдан Рудковський.
За його словами, участь у конкурсах на отримання грантів та допомоги вже вилилась у перші перемоги. Вони дозволили долучити до роботи двох кризових менеджерів в рамках проєкту Zagoriy Foundation. У травні шпиталь запустив проєкт «Мобільний госпіталь», який надає переселенцям допомогу безпосередньо на місці їх проживання. Для цього лікарі отримали автомобілі. Богдан Рудковський теж долучився до цього проєкту. Каже, захворювання у переселенців спостерігає хвилями.
«У весняний період – це загострення шлункових захворювань, бо люди через стрес нормально не їли і не пили. Потім була велика міграція і скупчення людей у таборах і шелтерах, що призвело до кишкових та респіраторних інфекцій. Тепер, коли це все більш-менш стало для них статичним середовищем, коли люди знайшли собі дах над головою, нормальну їжу, воду, соціальні виплати, роботу, відвели у садки дітей, то більше дають про себе знати хронічні недуги. Гостра фаза минула. І, коли людина знайшла відносний спокій, то рівень гормонів і імунітет падають і через місяць-два починаються прояви і загострення хронічних хвороб», - пояснює терапевт.
Він зізнається, що попри щоденну роботу в шпиталі, постійно стежить за долею рідного Маріуполя. Хоча розуміє, про повернення сьогодні не йдеться.
«Зараз окупанти маніпулюють людьми, присилають сповіщення про знесення будинків. Вони це роблять для того, щоб люди повертались і забрали свої речі, але це – пастка», - переконаний лікар.
ТРАВМАТОЛОГ З ХАРКОВА: 23 ЛЮТОГО МИ ЩЕ КАТАЛИСЬ НА ЛИЖАХ НА ДРАГОБРАТІ
Анестезіолог Олександр в Херсонській обласній лікарні працював 16 років. Свою родину теж вивозив 24 лютого. Хотів повернутись, але не склалось.
«Тиждень шукали житло. Як і всі, слухали новини, і були шоковані. Потім взялись шукати роботу і це було не просто», - розповідає лікар.
Зізнається, всі думки нині з батьками і близькими, які не можуть залишити Херсон. Волонтерська робота подобається, але лікарям потрібно теж дбати про родину і шукати заробіток. Попри це, Перший добровольчий хірургічний шпиталь для нього став важливим етапом в житті.
«Тут ми зробили такі операції, які, можливо б, не вдалось зробити там, де є великі потоки пацієнтів», - зауважив лікар.
Руслан Бузницький – доцент кафедри травматології і ортопедії Харківської медичної академії післядипломної освіти, співробітник відділення невідкладної травматології та відновлювальної хірургії ДУ «Інститут патології хребта та суглобів імені професора Ситенка НАМН». У Першому добровольчому хірургічному шпиталі допомагає людям майже 4 місяці.
«У лютому ми приїхали компанією кататись на лижах на Драгобрат. Ще 23 лютого катались, а 24 вже ні», - пригадує Руслан Бузницький.
Тоді він міркував, що залишиться в Івано-Франківську ненадовго, але тепер розуміє, що більше потрібний тут. Волонтерською роботою займається вперше. Разом з іншими колегами живуть у шпиталі.
«Свіжі рани і переломи, як правило, лікувати легше, ніж застарілі. Лікувати наслідки – це більш складна патологія», - переконаний Бузницький.
Його пацієнти – люди з проблемами наслідків поранення, незрощення кісток, деформації, інфекції і ран м’яких тканин. Від початку війни Руслан Бузницький зі своїми колегами провели у шпиталі близько 40 операцій.
Одна із останніх допомогла врятувати ногу азовцю Сергію. Його шлях до порятунку був дуже складним.
АЗОВЕЦЬ СЕРГІЙ: ПІСЛЯ МАРІУПОЛЯ ТЕПЕР Я В РАЮ
У березні Сергій разом з побратимами 1-ї сотні окремого загону спецпризначення «Азов» тримали оборону Маріуполя. Поранення отримав після того, як три дні поспіль зупиняли ворожі танки, які намагались зайти в місто.
«Ми утримували дорогу на Широку Балку, були на території покинутої казарми. 6 березня отримали інформацію, що п’ять танків і БМП прорвались до Маріуполя. Був наказ відійти на запасні позиції. Коли займали оборонні рубежі, був прильот, я отримав поранення. Найбільш ймовірно, постріл був з БМП-1 і уламком порвало окуляри та перебило обидві кістки ноги», - пригадує Сергій.
Побратими вивезли бійця до госпіталю.
«На той час я вже не бачив, але на слух розумів, що витягли з обличчя осколки. Оскільки офтальмолога там не було, мене перевезли до другої лікарні Маріуполя. Там не було світла і рентген-апарат вже не працював. Мені зашили ліве око і рану на скулі. На ногу поставили лангет після того, як засвердлили п’яту. Більшого тоді лікарі не могли зробити», - згадує Сергій.
12 березня усі військові, які могли ходити, залишили лікарню в Маріуполі. Сергій через поранення ноги і повну втрату зору вийти з ними не зміг.
«Спочатку зайшли росіяни, потім днр… Доки були наші медики, то ще мене лікували – і крапали очі, і питали про самопочуття, і якось годували, бо працював кухар. Коли зайшли росіяни, то нормою стали два шматочки хліба товщиною у 5 міліметрів і півсклянки зупи на день. Волонтери добилися, щоб до мене піднялись травматологи і зняли з ноги гіпс. Ворожі медики на мене не звертали уваги. Були обходи, аби перевірити, що знаходиться в тумбочках. Мене не допитували, бо ніхто не знав, що я військовий. До того всі документи наші лікарі допомогли знищити», - розповідає Сергій.
Йому вдалося додзвонитись до доньки і вона знайшла людей, які змогли вивезти батька з Маріупольської лікарні 25 квітня. На запитання, скільки довелось пройти блокпостів, Сергій відповідає, що їх було стільки, що й рахувати втомився. Привезли у Запоріжжя, звідти - до Золочева і до Львівського госпіталю, де зробили операцію на очах.
«З правого ока дістали металевий уламок і два пластикові шматки від тактичних окулярів - з лівого. Після операції привезли сюди. Тут виявили, що нога зрослась невірно і зробили операцію. Тепер вона працюватиме так, як потрібно. А зору не буде. У мене перебиті нерви», - констатує військовий.
Зізнається, повертатись йому сьогодні нікуди, але плани є. Сергій прагне знайти в Україні справу, яка б приносила користь людям. Каже, про фах кулеметника доведеться забути, але досвід молодим воїнам він ще може передавати. Та найперше треба відновитись.
«Після Маріуполя, де іноді і двох шматків хліба не було, тут я почуваюсь як у раю. Свіже повітря, чиста вода. У Маріуполі не було води. Там не те, що вмитись, іноді її не вистачало, аби напитись», - зазначає Сергій.
МУРАХА ЯК СИМВОЛ ШПИТАЛЮ
«Так, ми розуміємо, що ми маленькі і можливостей у нас не супербагато, і ми не можемо порівнятись з великими лікарнями. Але після таких випадків вже неможливо зупинитись», - говорить Станіслав Онищук. Він уточнює, що від початку війни у шпиталі знайшли допомогу і фахові консультації лікарів більше 500 людей.
«У перший день роботи шпиталю мій колега Володимир Максимів розповів байку, головний персонаж якої потім став нашим символом. У лісі пожежа і маленька мурашка бере крапельку води і біжить її гасити. Великий звір побачив її і питає: «Що ти робиш, навіщо тобі та крапля води?» На це мурашка пояснює, що у лісі пожежа і вона несе воду, аби її загасити. Коли звір сказав, що та крапля не загасить полум’я, мураха відповіла, що вона робить те, що може. От і ми робимо те, що можемо. Ми – мурашки, які несуть свою крапельку для Перемоги», - посміхається Станіслав і показує відважну мураху на своїй футболці.
Він переконаний, якщо таких «мурашок» в Україні буде мільйон, то можна легко загасити будь-яку пожежу. Каже, нині у шпиталь приїжджають ділитись своїм досвідом медики з Чехії, польські та італійські партнери допомогли із медичним транспортом, «Лікарі без кордонів» теж не полишають їх без медикаментів. А нещодавно сам шпиталь запропонував допомогу Центру «ЯМаріуполь», зважаючи на спільну мету та завдання.
- Що б Ви порадили тим, хто лише хоче допомагати і пробує реалізувати нові ініціативи? - запитую у Станіслава. - Довго не вагатись. Чим довше думати і сподіватись на когось, тим меншого результату можна досягти. Треба робити вже і негайно. Ми з радістю ділимось досвідом з тими, хто мультиплікує нові ідеї, навіть якщо вони й подібні до нашої. Ми готові ділитися своїми знаннями і можливостями, аби лише допомагати людям і наближати Україну до Перемоги на всіх фронтах.
Ірина Дружук. ІВАНО-ФРАНКІВСЬК.
Фото автора
