Канадське золото Волоки, або З чого народилася весільна столиця Буковини
Село Волока, що розташоване неподалік кордону з Румунією на Буковині, останні кілька десятиліть славиться своїми знаменитими весільними сукнями, які носять наречені з усього світу. Проте ще сотню років тому тут було дуже гарно розвинене землеробство і вівчарство.
Торік у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї проходила виставка експонатів із села Волока, яка називалася «Від чорного до білого». Автори експозиції намагалися в короткій історії розповісти, як змінювалися джерела доходу селян - від обробітку землі й до пошиття і продажу весільних суконь та атрибутики.
ПЕРША ХВИЛЯ ЕМІГРАЦІЇ
Разом із місцевим краєзнавцем, заступником голови громади Василем Паламарюком ми прогулялися Волокою і поспілкувався з людьми, які ще пам’ятають часи, коли лише зароджувалася місцева традиція пошиття та вишивання одягу.
При вході до сільської ради стоїть стенд із нагородами, кубками, грамотами. Місцеві мешканці дуже гордяться своїм футбольним клубом, танцювальними, співочими колективами. Кажуть, що без багатого культурно-спортивного життя їхнє село могло би перетворитися на сіре і нецікаве поселення швачок і бізнесменів.
За словами місцевого вчителя Миколи Мінтенка, село Волока заснували у 1575 році. Назва пішла від слова «Волохія», «Влахія» – так слов’яни називали територію, заселену румунами.
«З тих країв прийшли сюди люди жити і почали обробляли землю, займалися вівчарством. З вовни почали робити кептарики, кожушки тощо. В інших селах також костюми схожі на наші шили, але без цих бісерів виблискуючих, бо це дорого коштувало, а наші люди дозволяли собі це», – говорить учитель із Волоки.
Паралельно із землеробством місцеві мешканці також шили головні убори для наречених, які називалися «бітки».
«Їх виготовляли із вівса, пшениці, обвивали такою тоненькою фольгою. Колір надавали або фарбуючи, або, якщо вони були мідні, то обробляли вогнем - і вони переливалися різними кольорами», – говорить Василь Паламарюк.
Спочатку ці головні убори не були надто популярні, в основному клієнтами були жителі нашого чи кількох сусідніх сіл. Але з часом такий промисел розвивався і зростала популярність місцевого одягу. Поштовхом до цього послужила й міграція.
«Десь наприкінці XIX – початку XX століття місцеві селяни почали масово виїжджати до Канади і там шили одяг - той, який був популярний за океаном. Є фотографії, де наші мешканці уже в капелюхах, у краватках тоді, коли тут іще, напевно, навіть не знали про існування таких елементів одягу. Пізніше частина наших селян повернулася назад, на Батьківщину і з собою, скажімо так, прихопили той заокеанський стиль пошиття одягу, весільної атрибутики. Але традиції пошиття національного одягу теж залишилися. Щоправда, додалися і певні деталі, які не були притаманні тоді сусіднім громадам. Тканини робили тут, або з сусідньої Румунії привозили, але з еміграції брали якісь нові стилі, нові елементи, які впроваджували під час пошиття нашого одягу», – пояснює краєзнавець.
Село Волока вважається досить багатим селом на Буковині. Але багатство те – не лише від підприємництва з пошиття та продажу одягу. Перші великі кошти сюди були привезені місцевими емігрантами з Канади.
На території села часто знаходили центи та паперові канадські долари. Є свідчення того, що у 1913 році на території Волоки працював «Райффайзен Банк». Через нього місцеві заробітчани робили перекази з Канади.
«Є такий випадок, про який знає усе село. У нас була місцева жителька, і після її смерті знайшли кілька трилітрових банок із золотом. Тобто гроші багато наших людей тримали не в рублях. І звичайно, що інфляція хоч і вдарила по нашому населенню у 1990-х, але завдяки тому, що багато людей тримало свої заощадження у золоті, це врятувало Волоку від дефолту, який був після розпаду Радянського Союзу. Це був один із тих моментів, який дав поштовх для розвитку в нас підприємництва», – пояснює Василь Паламарюк.
РОДЮЧІ ЗЕМЛІ ЗАРОСТАЛИ ТРАВОЮ
За словами місцевих старожилів, уже в 1930-х роках у Волоці все більшої популярності набирав промисел із пошиття весільних головних уборів та іншої атрибутики. На закупи сюди приїздили клієнти не лише із сусідніх регіонів, чимало було покупців і зі столиці Румунії - Бухареста.
У післявоєнні роки люди у Волоці почали більше обробляти землю, менше займалися пошиттям одягу. Але з часом знову відновилося підприємництво, пов’язане з весільною атрибутикою. До головних уборів наречених, які й надалі продовжили тут виготовляти місцеві майстри, додалися весільні стрічки, квіточки та інша атрибутика.
Уже після розпаду Радянського Союзу село Волока почало славитися виготовленням свічок. Місцеві підприємці задовольняли цей попит на всі пострадянські країни.
«Ще до весільних суконь у нашому селі виготовляли свічки – і весільні, і поховальні, і церковні. Коли у 1990-х у церквах знову дозволили використання свічок, то попит на них був настільки великим, що його ніхто не міг задовольнити. На території тодішнього Радянського Союзу Волока поставляла свічки всюди. Бо відкривалися церкви, і потрібно було їх забезпечити. Моя сім’я теж виготовляла свічки, я знаю, що їх цілодобово робили, але чомусь розвезенням, логістикою у цій галузі займались у значною мірою цигани. Вони і до сьогоднішнього дня продають ікони, якісь церковні речі. Вони колись у село приїжджали і скуповували свічки тоннами. А пізніше уже кожен монастир почав самостійно виготовляти свічки, от тоді Волока швиденько сконцентрувалася виключно на сукнях. А виготовлення свічок запозичило у нас сусіднє село Великий Кучурів», – говорить пан Василь.
Він розповів, що розквітом весільної індустрії та перетворенням села на справжню столицю весільних суконь вважається перше десятиліття 2000-х років. Але, як часто буває, коли одна галузь розквітає, то інша занепадає.
«2004-2010 роки були найпліднішими роками для підприємництва нашого села, але то і найзгубніші роки для Волоки у плані традицій та руйнування старих речей. Тоді зносилися старі хати з усім тим, що було на горищах, спалювалися цілі скрині з книжками, викидалося все. Це був той етап, коли робилися великі хати і переходили до чогось нового. І це все старе вважалося непотребом, який викидали, і ніхто не хотів цим займатися. Землеробство настільки занепало, що близько 80 гектарів найродючішої нашої землі просто заростало бур’янами, ніхто нічого не обробляв», – згадує Василь Паламарюк.
ДОМАШНІЙ МУЗЕЙ У ДІДІВСЬКІЙ ХАТІ
Деякі місцеві мешканці зрозуміли, що при такому зневажливому ставленні до своєї історії, люди забудуть традиції. Тому почали збирати старожитності. Усі у Волоці знають почесного громадянина Волоківської територіальної громади Івана Олексійовича Семенюка. Раніше він був активним учасником місцевих творчих колективів, грав на сопілці.
Останні 20 років свого життя 87-річний Іван Семенюк збирає і зберігає старовинні експонати. Він перетворив дідівську хату на справжній музей. Іван Олексійович провів нам екскурсію своїми володіннями.
«Частину своїх експонатів я тримаю просто на подвір’ї. Тут є інструменти, якими користувалися місцеві жителі 100 і більше років тому. Колись наші люди займалися землеробством і тваринництвом. Усе обробляли вручну та з допомогою найпростіших знарядь праці», – розповідає наш екскурсовод.
Колекція музейних експонатів Івана Семенюка
Зокрема, він показує сівалку, молотилку, косу, плуг, коромисло, гасові ліхтарі, інструмент для обробки овечої та іншої шкіри, гребінь для конопель.
«Ось розкажу я про цей візочок, – показує Іван Олексійович на старовинну дерев’яну підводу. – Він із 1940 року, я знайшов його в одного місцевого господаря. Раніше, коли була війна, коней не було, чоловіки усі були на війні. А місцеві жінки, старенькі люди не мали чим обробляти землю, не мали чим везти дрова чи зерно до млина, не мали чим урожай з городів везти додому. І все це робили цим візочком. Якщо дуже нагружений був візочок, в нього могли упрягатися до чотирьох людей. Бо транспорту не було і доводилося людям працювати важко. Наприклад, жінка кладе у цей візочок своїх дітей, двоє жінок тягнуть візок і йдуть у поле працювати», – продовжує оповідь краєзнавець.
Окрема кімната присвячена старовинній моді. Манекени молодого чоловіка і дівчини одягнені у національні костюми початку минулого століття. За словами нашого екскурсовода, у таких костюмах молоді люди ходили, зокрема, на весілля, на вечорниці тощо. На стінах висять старовинні вишиті сорочки, які залишилися Івану Олексійовичу у спадок від матері, дружини і прабабусі. Біля однієї з сорочок висить прикраса, яку одягали у ті часи місцеві мешканці. На ній вигравіювано рік - 1780-ий.
«А ось за допомогою цього інструмента 100 років тому влаштовували у нашому селі дискотеки, - жартує чоловік. – Це такий патефон, він повністю у робочому стані, маю кілька платівок, які полюбляв слухати у своїй молодості», – розповідає далі Іван Семенюк, а тоді накручує програвач ставить одну з платівок і звідти лунає румуномовна пісня.
Частина експонатів Івана Олексійовича зберігається у місцевому старенькому музеї села. Але нещодавно для нього спорудили нову будівлю. І коли її введуть в експлуатацію, то всі свої експонати Іван Олексійович планує передати до цього музею, щоб кожен - як місцевий житель, так і приїжджий зміг побачити, з чого починалася та як розвивалася історія села Волока.
У 2014 році після початку війни з Росією весільний бізнес Волоки зазнав чималих втрат. Адже основним ринком збуту був саме російський ринок. І він був також плацдармом, звідки сукні поширювалися на всі країни Азії.
За словами місцевих мешканців із 450 підприємців, які працювали у селі до війни, за перші три роки після її початку «вижити» у цьому бізнесі змогли близько сотні.
Уже останні кілька років, коли обсяг продажів весільних суконь суттєво впав, люди знову повернулися до землі. І вся земля, яка є навколо села, вже обробляється, причому так, як і за кордоном - із використанням сучасної техніки.
«Можна помітити, що люди у Волоці швидко перелаштовуються, і зараз, десь із 2016-2017 років, почалася друга хвиля еміграції в Англію та Італію. Насправді наші підприємці були дуже орієнтовані на Росію, а після 2014 року зупинилося все. Ті, хто були більш кмітливі, чиї батьки раніше вкладали гроші в розвиток освіти, знали мови, комп’ютерні науки, почали робити англомовні сайти – такі підприємці змогли вийти на європейський ринок і почали продавати сукні через інтернет-магазини. Є у нас нині багато молодих, які в мережі можуть складати конкуренцію місцевим старожилам — тим, хто вважали себе досить потужними продавцями на цьому ринку», – додає Василь Паламарюк.
У селі Волока дуже сподіваються, що місцеві заповзятливі люди знову зможуть швидко зорієнтуватися, а нова хвиля еміграції дасть поштовх до розвитку села. Паралельно там намагаються робити все, щоб люди не забували своїх традицій, а сприятиме цьому нещодавно збудований сільський музей.
Віталій Олійник, Чернівці
Фото автора та Володимира Тарасова
