Сталкери зі жменями суниць

У Кужбеї – культове село на Закарпатті, що вважається єдиним вимерлим у регіоні, – йду з популярним дослідником закарпатської минувшини Михайлом Марковичем. Михайло виріс в Майдані на Міжгірщині – найближчому селі до Кужбеїв. Власне, його батьківська хата знаходиться на дорозі до села-привида на висоті понад 1000 метрів над рівнем моря. В дитинстві ходили сюди по гриби та ягоди, а ще часто тікали в покинуте село з уроків. Тоді там іще залишалося кілька жителів. Згодом хати порозвалювалися, а з людей зосталися тільки дві залишенки – сестри Калина та Ганна Бряник. Ну, а тепер там уже немає нікого: сестри зійшли з Кужбеїв униз у 2019-му, одна з них майже одразу померла, друга, Калина, доживає у родичів у Соймах. “Іскра життя, – сумно іронізує Михайло над типовими заголовками місцевої преси про село-привид, – таки згасла в Кужбеях”. Відтак на Закарпатті можна, як у Чорнобильській зоні, відвідати місце, де люди більше не живуть. Тільки вигнав їх не мирний атом, а ХХ століття.

ДО КУЖБЕЇВ ЧЕРЕЗ ДЕНИСИ, АБО СЛІДАМИ НЕВІДОМОГО ТУРКА

Ми приїжджаємо в Кужбеї в будень, у селі якраз кипить робота на косовиці. “Йой, за тим сіном світа білого не видко, вмерти можна на полі під тим сонцем”, – каже мама Михайла Марковича.

Вірю її словам одразу: пече згори неспасенно, навіть тут, у горах, від спеки нема рятунку.

Наша дорога до Кужбеїв починається одразу за містком у кінці Михайлової вулиці, веде через присілок Дениси. Переходимо через річку Ріка. Вода прозора, але береги всіяні сміттям.

- Сміття – бич Міжгірщини, – наче виправдовується Маркович.

Та я й сама це знаю: ми знаходимося акурат у тому гірському регіоні Закарпаття, що не охоплений централізованим вивозом сміття. Тому сміття, даруйте за каламбур, поволі охоплює весь регіон.

- Зверни увагу на топоніми, – каже Михайло, – ми йдемо через Дениси до Кужбеїв. Обидва топоніми походять від прізвищ першозасновників – Дениса та Кужбея. Причому другий явно мав якесь тюркське коріння. Якщо взяти до уваги, що назва нашого села внизу – Майдан – теж має таке походження (“майдан” з тюркської означає “рівне місце”), то у Майдана з Кужбеями багато спільного.

У Денисах Маркович показує хату, знесену із села-привида. Там, зокрема, саме через це й не лишилося будівель – бо жителі сходили з гір у долинянські села разом зі своїми дерев'яними зрубними будинками: майстри розбирали-збирали їх, наче конструктор “лего”. Хата стоїть під горбком, в оточенні старих яблунь та копиць із сіном.

- Її перенесли разом з однією бабою, вона завжди казала, що зійшла звідти “на ровінь”. Заціни, яка тут рівнина, – каже з іронією Михайло. Дорога попід хатою здіймається так стрімко, що треба пильнувати, аби не підковзнутися по камінню, що тікає з-під ніг.

- Що для кужбеївки – ровінь, для долинянки – гора, – віджартовуюсь.

Разом із тим зауважую, як граційно вниз по цій дорозі сходять корови з паші (якраз обід, і в пастухів та худоби – перерва). Перед нами пройшли шість різномастих грацій з тронками на шиях – і жодна не ковзнула! Що значить – вишкіл!

ПОЧАЛИ СХОДИТИ “НА РОВІНЬ”, КОЛИ СЕЛО ВІДРІЗАЛИ ВІД ЕЛЕКТРИКИ

Тим часом наша сільська кам'яниста дорога міняється на лісову – ґрунтову, з великими калабанями, виїмками від коліс лісотехніки. Йдемо хвойним лісом. Біля дороги смереки високі, деякі всихають. Напроти, на сусідньому горбі видно, що там була суцільна рубка років із десять тому: весь берег зараз вкритий молодими смерічками.

- У сезон там має бути багато грибів, – кажу.

- У мене, власне, і зараз таке враження, що йдемо по гриби: саме за ними я цією дорогою через Банний ходжу найчастіше, – каже Михайло.

Він розказує, що в Кужбеї є кілька доріг. Ми йдемо через урочище Банний, що виведе акурат до хати сестер Бряник. Іншим шляхом можна обійти село і вийти з другого боку до дерев'яної церкви. Раніше, каже, в село дорога була добра, туди навіть рейсовий автобус їздив, вантажівки з продуктами для сільмагу і машина з поштою. Але цивілізація закінчилася в Кужбеях в кінці 1980-х, коли після чергової аварії не відновили повалені електричні стовпи та дроти до села. Саме після того кужбеївці масово почали сходити на ровінь: за якесь десятиліття там лишилися жити тільки сестри Бряник.

Наша дорога плететься то стрімко вгору, то знову веде по рівному.

- Покажу тобі зараз наш сімейний наділ, він тут на узліссі, – каже Михайло. – Раніше сюди ходили заготовляти сіно, ще коли ми з братом були малі. А зараз батьки старші вже, нема сили, тому косять у селі. Тут близько гектара землі, але вона тепер майже вся заросла лісом. Смереки, диви, які вже повиростали! Маємо право рубати їх собі на дрова – такий собі приватний ліс. Цікаво, що ніхто інший із села не йде сюди рубати для себе, знає, що це належить Марковичам. Тут прийнято поважати сусідські межі.

- А в Кужбеях ті полишені землі чиї? Мають власників чи люди просто позалишали і все заростає? Чи піднімаються косити? Чи, може, виставляють на продаж – зараз це якраз актуально, – цікавлюся принагідно.

- Хто має здоров'я і веде ґаздівство – піднімається й косить, там дуже хороші трави, густі, пахучі, не такі, як унизу! Щоб продавали – не чув: хто не працює на землі, віддає свої ділянки ґаздам. Але фітькання коси це село давно вже не чуло, коли тут косовиця – навколо жужжать мотокоси. Цей традиційний для верховинців процес, оспіваний в піснях, давно уже механізований: люди вивозять наверх косарки, бо вручну тепер ніхто не хоче косити. У наш час це виглядає як невиправдана трата сил – косити вручну!

- А як же поетика: добре тому коса косить, кому мила їсти носить, гея-гой? – цитую відому народну співанку.

- Поетика – це для тих, хто не пробував викосити вручну поле в горах, – усміхається Михайло. – Я маю досвід і старосвітський, так би мовити, і сучасний. Ну, то от – кошу мотокосою, коли приїжджаю батькам помогти, – ще раз усміхається. – Це набагато легше, швидше. Хоча й менш поетично. Та й сіно у наш час не лишають наверху, а сушать і звозять одразу в село. Раніше на наділи в горах за сіном піднімалися санями, коли вдома закінчувалося. А зараз в селі уже й коней нема, а взимку на машині чи тракторі цими дорогами сіно не звезеш.

- Словом, ХХ століття не тільки кужбеївців перемогло, а й навіть їхні поля, – кидаю репліку.

ЗАЛИШКИ ОКОПІВ ВІД ЛІНІЇ АРПАДА

За розмовою входимо в старий ліс. Тут прохолодно, темно, густо стоять старі смереки – голі аж доверху, тільки сухі гілки стирчать, як спиці. Між ними пробивається сонячне проміння, його чітко видно на просвіт. Довгі лінії пронизують простір навскіс, як малюють на картинах, а частіше – на іконах. Земля вкрита різними мохами – наче в казці!

- Йдемо, покажу тобі цікавий об'єкт: це залишки окопів часів Другої світової. Тут, у Кужбеях, проходила відома лінія Арпада.

Окопи і зараз добре видно – Михайло показує на криві лінії обабіч лісової дороги, якою підіймаємось.

- Ми малими любили тут блукати, а глибше у великому лісі ще є місце, викопане по квадрату – якась вогнева точка була, очевидно. Хоча власне боїв тут не було, – каже Маркович.

СУНИЦІ З БЕРЕГІВ КАРПАТСЬКОГО МОРЯ

За чверть години ми нарешті виходимо до села.

Кужбеї зустрічають свіжим полонинським вітром та густими травами: такий собі дует, що разом творить перед глядачем картину карпатського моря. Хто бував у горах, знає й відчуває його спочатку за звуком. Цей шум вітру у верхів'ях смерек ні з чим не сплутаєш! Спочатку його чутно здалеку, у верховітті, а далі звук наближається, вітер накочується на трави і жене їх хвилями, наче на морі. Цей рух заворожує, споглядати його – справжня насолода! Далі починаєш придивлятися і вглядатися в трави, які якраз цвітуть, а тому всіяні різнокольоровими квітами: білі ромашки, фіолетові гвоздики, жовта арніка, сині дзвоники... Можна очі погубити від цієї краси! Ну, а завершити цю симфонію обов'язково треба, смакуючи суниці та яфини (чорниці – діал.), що ростуть на узбіччях. Збираємо їх у жмені, їмо. Смачно по-особливому, так, як буває тільки в горах, коли ти змучений з дороги і в твоєму пересохлому роті чіткіше працюють рецептори, що ловлять ягідний смак.

НА МІСЦІ ХАТИ – ЛИШЕ ГУСТА КРОПИВА

Вражають кужбеївські краєвиди! Село тепер можна впізнати лише за обрисами. Тут давно уже немає звичного вказівника при вході до населеного пункту. Та що казати: немає навіть остовів хат. Місця, де вони стояли, можна упізнати хіба за садками: ось стоять кілька яблунь та груш, а за деревами чи поміж них – купа, поросла густою травою (чомусь там багато кропиви). Ось тут і була чиясь оселя.

- Наприкінці 1980-х тут іще було 30 хат, церква, школа, магазин та навіть поштове відділення. Згодом більшість господарів хати звезли зі собою вниз – тому тут так мало руїн. Ті ж, що лишилися на руйнування, уже розсипалися, їхні залишки, очевидно, порозтягали на дрова, – каже Михайло.

На підтвердження його слів зустрічаємо місце, що свідчить про недавню стоянку, очевидно, туристів: ось там розклали намети, осьдечки була ватра (її видно по недопалку великого дерев'яного бруска).

Михайло ділиться спогадами про село. Тут був великий сарай, там – хата, і там – ще одна, а тут стояла хата під типовою верховинською дерев'яною стріхою, такою високою-високою, що нам, малим, каже, здавалося – вона аж до неба.

- Узагалі мені незвично тут тепер, особливо вражає ця тиша. Я пам'ятаю, як тільки-но піднявся в Кужбеї – тебе одразу зустрічає гавкіт собак, що сповіщають про чужака, та кукурікання когутів. А тепер – тиша, і єдина на все село хата, що лишилася по сестрах Бряник, – каже Михайло Маркович.

СЕСТРИ БРЯНИК БУЛИ МІСЦЕВИМИ “ЗІРКАМИ”

Ми підходимо до хати. На наш подив, вона стоїть із відкритими навстіж дверима. Михайло каже, що це дивно, бо раніше тут завжди висіла колодка й замок. Заходимо всередину. Брудно, але видно, що хтось живе. Біля креденцу (шафа для посуду, буфет – ред.) стоять чоловічі гумаки, на полицях – пляшки, пластикові та скляні, з-під горілки, біля печі – тазик з дровами, стіни й стеля в кімнаті обтягнуті ізоляційним матеріалом, на ліжку – брудне покривало й подушка, на лаві напроти ліжка помічаю черпак із залізним горням та два рулони туалетки. Цивілізація!

- Цікаво, хто б це міг бути? Не схоже на вівчарів – по травах у селі видно, що отари тут не було давно, та й не кошено іще ніде, у селі – ані копиці. Може, туристи чи якісь асоціальні елементи? – ділимося догадками про того, хто тут господарює зараз у Кужбеях.

- Ви малими до сестер часто заходили, як піднімалися в Кужбеї? – питаю у Михайла.

- Та постійно! Несли їм свіжого хліба з села, сірників, олії чи ще щось. Та й просто – любили з ними говорити. Вони були дивачки, але ми дітьми їх не боялися. Хіба тільки Ганну: вона була глухонімою з дитинства, тому не говорила, а тільки видавала гучні звуки. Якось ми забралися до них на горіха, а вона побачила, то зганяла нас: кричала дуже голосно, ми полякалися були. А так завжди, коли до них зайдеш, пригощали яблуками чи грушами. Іще ми любили ходити за сестрами по гриби, вони знали ліс навколо дуже добре, то ми за ними йшли слід у слід, вивчали й запам'ятовували грибні місця.

А ще любили їхні історії про зустрічі з дикими звірами. Сюди часто заходили вовки, особливо взимку. А якось, розказувала Калина, бачили ведмедя на їхній груші-дичці: сидів та їв груші там. Нам ці історії були цікавіші за мультики й пригодницькі книжки!

Уже якось після університету приводив у Кужбеї одного священника – щоб глянув на місцеву дерев'яну церкву, то ми заходили до Ганни, аби нам відкрила. Вона мала ключ від церкви і носила його завжди на шиї. То у неї очі світилися від гордості, що вона відкриває та показує нам кужбеївську церкву!

- Скажи: а їх дивачками вважали в селі? Підтрунювали? Через те, мов, що лишалися в Кужбеях до останнього, а не з'їхали вниз, як усі, коли село вмерло?

- Так, вважали, але ніколи з них не сміялися через це! Це було як даність: Калина й Ганна в Кужбеях. Вони не сприймали наше село “на ровіні”: як постаріли, в останні роки сходили сюди зимувати, до родичів, але щойно тепліло – йшли в гори. І Ганна, бо Калина кульгала, раз на тиждень-два йшла в село з сумками по продукти чи по пенсію. Часом їм приносили потрібне вівчарі чи косарі. Зазвичай “за дякую” (ну, бо які й звідки у них гроші) із села піднімався хтось узимку заколоти свиню. Вони не любили в селі шуму, суєти, нервували через автівки. Вони виросли в такому аскетичному побуті й для життя їм були потрібні гори, ліс і тиша. Тому вони були для нас таким собі символом, знаєш. Але ніколи – приводом для насмішки.

Зараз Калина Бряник живе у племінника в Соймах, під час поїздки ми, на жаль, не змогли з нею поспілкуватися.

- А спілкуватися сестри любили, вони були місцевими “зірками”. Про них часто знімали документальні фільми, телесюжети та писали статті в газети. Щоосені в місцевій районці виходила замітка із заголовком: “Іскра життя згасла у Кужбеях” (коли сестри на зиму йшли в село), а весною: “Іскра життя знову запалала в Кужбеях” (коли сестри поверталися у село-привид) – каже Маркович.

А НА МОГИЛАХ – РОМАШКИ ТА СМЕРІЧКИ

Далі наша стежка в Кужбеях веде від умовно “живих” до мертвих: йдемо на сільський цвинтар. Це невеличке вивищення на одному з пагорбів – і всього чотири могили. На двох із них – бетонні надгробки, надписи на яких свідчать про те, що тут поховане подружжя Бряник (ділимося догадками, що певно це – мати й батько сестер Ганни та Калини). Іще на двох могилах поруч – залізні похилені хрести, тут не написано, хто під ними похований. На надгробних пам'ятниках Бряників висять остови пластикових вінків – самі штучні квіти давно уже розтріпалися на вітрах, дощах та сонці. Одночасно хочеться їх зняти (хай не псують пам'ятники), і разом з тим – щось зупиняє, мов, не чіпай, це не твоя справа. Перемикаю увагу на те, що на могилках квітнуть ромашки, ростуть великі суниці та чорниці й малі самосіяні смерічки. Словом, тут сама природа прикрашає та доглядає чиїсь останні земні пристанища.

Михайло Маркович припускає, що на цьому кладовищі є більше могил.

- Адже село існувало із ХVIII століття (є письмові згадки про Кужбеї в церковних документах, на старих картах), тож якщо люди тут жили, то мусів бути й цвинтар. Хоча історично церкви в Кужбеях не було – її поставили в селі на висоті аж у 1937 році. Тому можливо, що ховати своїх зносили на цвинтарі на “ровені” – біля церков у сусідньому Майдані чи в Соймах. Але позаяк цвинтар у Кужбеях знаходиться не біля церкви, то очевидно, що саме тут він і був початково. Просто хрести на могилах ставили дерев'яні, от вони й зотліли вже з часом – що й сліду нема.

- З праху ми прийшли, в прах обернемося: наочна демонстрація цієї аксіоми, чи не так? – відповідаю на те.

БЛАГОДАТЬ І СВОБОДА, ЗА ЯКУ ПЛАТИШ ПОТОМ І АСКЕЗОЮ

Далі йдемо до церкви. Зараз вона тут, у селі – єдиний осередок життя. Ні, тут не служать служби: для кого? (Хоча одразу ж ловлю себе на думці, що для монаха Кужбеї – ідеальне місце: усамітнитися серед гір та й молитися Богу!) Служба в Кужбеях буває всього лише раз на рік – на храмовий празник у цьому селі, який припадає на 7 липня, Іван-день. Тоді сюди піднімаються разом зі священником із Соймів діти та родичі тих, хто тут народився.

Але й отака, зачинена – церква виглядає тут живою. По-перше, вона не закинута та не розвалена, як усе інше в Кужбеях. Втім, церква зачинена, ми не можемо потрапити всередину: вже нема німої Ганни Бряник із ключем на шиї, яка б нам радо відчинила.

Але щоб насолодитися старою верховинською церковцею з дерева, не конче заходити всередину. Цю красу можна оцінити знадвору. Вона доладно збита, не пошкоджена ще вітром та дощем – стоїть поміж соснами та кленами на узвишші в селі, радо зустрічає кожного, хто приходить. Можна обійти її, можна присісти на різьбленому ґанку, перехреститися перед іконами. А ще – заглянути в шпаринку на дверях. Мовби блискавкою пронизує: заглядаєш – а тебе зсередини поглядом зустрічає мальований на іконі Христос. Господар цього місця – у прямому й переносному сенсі. Дивиться тобі прямо в очі. Наче питає: чого тобі тут, у моїх Кужбеях?

А справді, чого? Шукаючи відповіді на це питання, кажу собі, що найперше таки цікавить побачити єдине вимерле село на Закарпатті. В густонаселеному регіоні це навіть зараз – рідкість, бо села на Закарпатті старіють, пустіють, та все ж не вимирають і не зникають із карт. А тут – як у Чорнобильській зоні... І вже навіть залишенців нема: ХХ століття з індустріалізацією та глобалізацією збороло навіть тих, хто ще наприкінці нього такими себе вважав – як сестри Ганна та Калина Бряник.

Але разом із тим – вимерле село своїм виглядом не створює депресивного настрою. Навпаки, милуєшся місцевістю і щоразу зітхаєш: яка благодать! Благодать, за яку треба платити своїм потом і терпінням. Бо тут можна жити свобідно, але за свободу дорога ціна: тому, хто бажав би тут жити, світять важка праця й аскеза.

- Тут люди мусили працювати літо й осінь, аби пережити зиму й весну, – каже на мої думки Михайло. – Збирали дикороси (тут дуже багато грибів, ягід) на продаж, тримали худобу – тож мали м'ясо й молоко, могли заготовляти та продавати вниз дрова – і на виручене треба було купувати собі інший харч (бо хліба тут не виростиш, ані картоплі, яка в цій гірській землі родить, як горох) та одяг. Тому очевидно, що люди, як рибка, що шукає де глибше, шукали, де ліпше – та й пішли туди із цієї краси, тиші й благодаті. Надто дорого за це усе треба платити.

ЕТАЛОН ВЕРХОВИНСЬКОЇ САКРАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРИ

Уже опісля нашої мандрівки в Кужбеї, вдома, я телефоную найкращому знавцю закарпатських дерев'яних церков Михайлові Сирохманові. Цікавить його думка про Кужбеївську церкву.

- О, – каже дослідник, – храм Успіння Божої Матері в Кужбеях – це не просто стара дерев'яна церква, це справжній скарб! Я довгий час опікувався нею. На початку 2000-х ми перекрили її новим ґонтом. Тоді сільський голова Майдана Василь Галай знайшов гроші, я трохи додав з того, що було. Новий дах врятував церкву, в споруду більше не затікала вода під час дощів та із таненням снігу. Всередині церква обставлена іконами, які написали студенти тодішнього художнього училища в Ужгороді: дипломні роботи цілого курсу 1993-го року там. Ікони писані на склі в народній манері.

Але головна цінність цієї церковці в тому, – акцентує Сирохман, – що вона надзвичайно майстерно зроблена, дуже доладно, пропорційно. Це питомо верховинська сакральна архітектура, з притаманними регіону особливостями (тридільна церква, з ґанком) та трохи привнесеними деталями з Тереблянської долини (маю на увазі готичну башточку). Незважаючи на те, що поставлена церква у 1937 році, тобто в порівняно пізній час, бо на Закарпатті є й набагато старіші храми, майстри ніде не відступили від традиції: саме так будували і за 200, і за 400 років до них. Це – еталон дерев'яної сакральної архітектури.

Робив цей храм відомий верховинський майстер Ілько Бряник разом із Михайлом Маньом та Петром Глебою. Це такий довічний рукотворний пам'ятник і майстрам, й усій Верховині. Дуже важливо його зберегти, – наголошує дослідник дерев'яних церков.

Розповідаю пану Сирохманові, що нещодавно біля церкви громада поставила бетонний хрест перед старим похиленим дерев'яним.

Дослідник засмучується: мовляв, цивілізація підбирається і до цієї дерев'яної церкви, як уже дісталася до багатьох інших, котрі тепер стоять – закуті в бляху, як у броню, і втратили своє істинне обличчя.

- Дуже би хотів, аби вона збереглася, – каже Михайло Сирохман.

ЧИ Є У КУЖБЕЇВ МАЙБУТНЄ?

- Як ти думаєш: чи є у Кужбеїв майбутнє і яке воно? – запитую у Михайла Марковича, коли вже сходимо по дорозі з Кужбеїв у Майдан.

- Воно насправді може бути найрізноманітніше. Я здивувався, коли вийшов сюди й отримав повідомлення в месенджері: тут “ловить” 4G. Тобто Кужбеї – ідеальний варіант для сучасних дауншифтерів, котрі хочуть втекти від світу так, аби він їх не спіймав, й одночасно заробляти в ньому гроші. Сюди можна легко виїхати позашляховиком. Купити землю чи поставити тут хату для людей із грошима – абсолютно не проблема. І їм не треба буде збирати дикороси, аби вижити й прохарчуватися.

- А я собі подумала, що гріх має місцева влада – за те, що сюди нема маркованого маршруту. Це ідеальне місце для туру вихідного дня – чи з ночівлею, чи просто в якості кількагодинної прогулянки. Люди би мали купу вражень від цього місця та його історії. І головне: тут майже нічого особливого не треба робити! Поставити вказівники і промаркувати шлях.

- Цілком згоден, і в цьому сенсі зараз усе в руках громади (неіснуючі Кужбеї, разом із ближніми Майданом та Соймами за новим адмінподілом віднесли до Міжгірської ТГ). Було би дуже добре, якби місцеві чиновники до цього прийшли, доки ще стоїть хата сестер Бряник – там може бути прекрасний туристичний притулок. І навіть пам'ятка архітектури є – дерев'яна церква.

А іще Кужбеї – унікальна місцина для художників та кінематографістів, – додає Маркович. – До речі, ти знаєш, що відомий український фільм “Роксолана” хотіли знімати в Кужбеях? Режисер та знімальна група були тут, вивчали натуру та навіть завезли в село декорації – планували знімати сцену нападу татар на гірське село, звідки вкрали Настю Лісовську. Але як на зло: кіношники приїхали на зйомки, а у нас затягнулася негода. У горах таке буває, що дощ іде день при дні, все сіре, мокре й у тумані. Люди кажуть, що хмара зачепилася. Так-от кіношники прочекали більше тижня, але дощ і не думав припинятися. Тож вони зібралися й поїхали, а Кужбеї так і не отримали своєї кінослави. А ті поламані та віднесені вітром пінопластові декорації потім по лісу ми ще довго знаходили. Але ж ніщо не заважає цю історію продовжити зараз, чи не так?

Тетяна Когутич, Ужгород–Майдан–Кужбеї
Фото автора та з архіву Михайла Марковича