Мандрівка в світ столітніх кожухів

Мандрівка в світ столітніх кожухів

Музейний експонат
Укрінформ
У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї зберігається колекція давніх кожухів, серед яких є один особливий

Українське прислів’я нагадує нам: «Сонце – на літо, зима – на мороз!». Саме останній місяць зими вважається таким, що має люту вдачу, з хурделицями та морозами. І хоча в останні роки лютий трохи «здає» свої позиції, але цьогоріч мороз і сніговії таки були. А що можна протиставити холоду? Правильно – теплу одіж. Так є й було завжди, проте люди шили одяг, який би не тільки зігрівав тіло, а й був зручним, зрештою – стильним і красивим. Це стосується і традиційного вовняного кожуха, без якого колись не обходилася жодна українська родина взимку.

У цьому переконався власний кореспондент Укрінформу, який у пошуках цікавого експоната відвідав Тернопільський обласний краєзнавчий музей, де зібрали унікальну колекцію давніх кожухів із різних куточків Тернопілля та Івано-Франківщини.

ТАМ, ДЕ ЧЕКАЮТЬ МАНДРІВНИКІВ У ЧАСІ

Тернопільський обласний краєзнавчий музей – найстаріший в області.

- Йдемо до свого 110-річчя з часу відкриття. Минали роки-десятиліття, а музейні експозиції поповнювалися матеріальними спогадами про тисячолітню історію краю, – каже директор музею, голова Тернопільського обласного осередку Національної спілки краєзнавців України Степан Костюк.

Він зауважив, що зараз музей працює у специфічних пандемічних умовах, але приймає невеличкі групи екскурсантів чи окремих поціновувачів української старовини, яка ілюструє історію Тернопільщини від давнини до наших часів.

Дізнавшись, що мене цікавить, директор музейного закладу спрямував мене до головного зберігача фондів музею Ірини Ленчук.

Ірина Ленчук
Ірина Ленчук

- Маємо понад 256 тисяч музейних експонатів. Зрозуміло, у трьох відділах – природи, давньої та новітньої історії всіх їх помістити нереально, тому частина з них зберігається у фондах. Справжніх мандрівників у часі там чекають інтелектуальні несподіванки. Є там і народний одяг, зокрема кожухи, – каже пані Ірина.

І ось я на порозі одного з фондових сховищ музею.

Зустрічає мене завсектора відділу фондів Галина Завіша.

Галина Завіша
Галина Завіша

- У цьому сховищі – прекрасні колекції декоративно-ужиткового мистецтва: вироби художньої кераміки, тканини (зокрема, з відомої та вельми шанованої у Європі бучацької золототкацької мануфактури), народний одяг, художньо оброблена шкіра і дерево, там же – унікальні “борщівські” вишиванки.

- Бачу тут і шафи з лаконічними написами – «Кожухи».

- Так, за понад столітню діяльність музею зібрано солідну колекцію чи не найпопулярнішого давнього верхнього зимового одягу українців – кожухів.

- А скільки їх є у цих шафах?

- Майже півсотні. Їхній вік – кінець ХІХ - початок ХХ століть, – каже Галина Завіша, відчиняючи двері. А за ними – і головний «кожушний» експонат музею.

УСІМ КОЖУХАМ КОЖУХ

Пані Галина обережно знімає з вішака стару, але ще добре збережену традиційну зимову одежину галицького селянина. Бачу, що кожух досить важкий, тож беру його у руки.

- Ого, та він десь із 15 кілограмів заважить, важкенька була ноша!

- Важкенька, та тепленька! Ви ж подивіться, яка шкіра, як вона добре вичинена, а яка густа вовна!

- Цей кожух виглядає добротно. Міцні шви, збережена овчина, вставки, комір, кольорові вишиті смушки. Скільки ж років цьому «експонату»?

- Не менше 140 років.

- Нічого собі, «кожушина»! Я так розумію, це справжній патріарх серед вашої музейної колекції верхнього зимового одягу?

- Ну, можна сказати й так.

Прошу музейницю розповісти про цей кожух, а Галина Завіша звертає мою увагу на інвентарну картку експоната, своєрідний «паспорт», де зафіксовано усі відомі дані про кожух.

- Бачите, тут написано, що «кожух довгополий, приталений, з невеликим комірцем, білий. Комірець на грудях прошитий. Краї зубчасті. Довгі поли кожуха ззаду зібрані у зборки на поясі. Внутрішні кишені вертикальні, обшиті хутром».

Нижні поли, і рукави теж мають хутряне обшиття. Це додає певної святковості кожуху. Узагалі хутро в кожухах, крім практичної, мало і важливу декоративну роль.

І, до речі, ним часто обшивали комір, рукави, усі краї кожухів. Ця традиція у східних слов’ян відома ще з часів Київської Русі.

Зауважу, що святковість кожуха не обмежувалася лише декором, а проявлялася також у крої, конструктивних лініях виробу. Так, лінії сполучення деталей у народному одязі, зокрема й у кожухах, ніколи не приховувались, а використовувались як декоративний засіб.

У кожушках між двома деталями вставляли ремінець чи кольорову смужку сукна або ж прикривали шов зверху.

- А звідки цей кожух потрапив до музею, з якого району Тернопільщини?

- Кожух нам передали ще у 1979 році з Теребовлі.

- Із Теребовлі? Та це ж моє рідне місто, треба ж, оце так зустріч із «кожушним земляком»! А хто був його господарем?

- Кожух належав родині Левицьких. Він передавався із покоління в покоління, як сімейна реліквія чи придане. Власне, наприкінці 1970-х років оцей 140-річний кожух і передала нам на зберігання його власниця з Теребовлі, пані Євгенія Левицька.

КОЖУШИНІ «КУЧЕРІ», «ЗУБЦІ», «ЯЛИНКИ» ТА «ДУБОВЕ ЛИСТЯ»

Раз у раз завсектора відділу фондів Галина Завіша витягає із шаф той чи той кожух, розповідаючи про його особливості пошиття, оздоблення.

- От ви бачили, що в тому кожусі з Теребовлі шви обшиті шкіряною стрічкою із червоними виточками-ниточками.

- Так, досить делікатний, стриманий орнамент…

- В арсеналі засобів оздоблення кожухів виділяються нитки, сукно, сап’ян, металеві капелі, хутро тощо. Найширше вживалися прядені лляні чи вовняні нитки, фарбовані рослинними барвниками. Під кінець XIX ст., крім цих ґатунків, кушніри користувалися фабричними: гарусом, бавовняними, шовковими. Нитки вживали перш за все для вишивання по шкірі.

- А які техніки вишивання використовували на Тернопільщині?

- Із вишивальних технік у нас найчастіше застосовувались гаптування, хрестик, «стебнівка», «козлик», ланцюжковий шов.

Нерідко вони були доповненням до інших засобів і технік оздоблення – аплікації, нашивання сап’яном. Тільки на кожухах із дубленої шкіри вишивка «козликом», «стебнівкою» («кривулькою») була панівною і дуже часто єдиною прикрасою (крім хутра).

- Як оці орнаменти створювали на таких грубезних кожухах?

- Орнамент вишивали безпосередньо на деталях виробу. Контури найскладніших мотивів або й увесь візерунок спочатку прикидали на шкірі тупим кінцем ножа, олівцем або вуглиною, а потім вишивали.

- А якими були ґудзики у давнину?

- В оздобленні кожухів вовняні нитки використовували ще, крім вишивання, для виготовлення невеликих ґудзичків-кульок («косиць»), які нашивали на кожухи. Такі ґудзики були різнобарвні або однотонні, розміром до 2-3 см у діаметрі.

Ще додам, що на Тернопільщині однією з основних технік оздоблення кожухів була аплікація сап’яном і сукном. Ця техніка, очевидно, одна з найдавніших, і походить вона від витинанки. У XIX - на початку XX ст. аплікаціями оздоблювали кожухи по всій Україні, але найширше ця техніка застосовувалась на Прикарпатті.

Також Галина Завіша розповіла, що на початку XX ст. у зв’язку з нестачею матеріалу (сап’яну) в деяких осередках аплікацію витіснила вишивка.

За давніми зразками, що зберігаються в музеї, до певної міри можна простежити розвиток техніки аплікації кожухів. Найпростіший спосіб – це прикріплення до виробу вирізаних прикрас тільки в кількох місцях. Але в XIX ст. повсюдно застосовувався інший спосіб: вирізані з сукна або сап’яну візерунки не просто прикріплювали до основи виробу – при краях аплікацій клали вовняну кольорову нитку і все разом дрібними стібками пришивали. Очевидно, спочатку, керуючись практичними міркуваннями (щоб міцніше прикріпити прикрасу), майстри мимохідь досягали певного декоративного ефекту. Згодом цей спосіб закріпився у міцну традицію й у кінці XIX ст. спостерігається повсюдно.

- Рельєфна вовняна нитка прикривала краї аплікації, обрамлювала й чіткіше виділяла орнаментальні мотиви. Зелені, червоні чи рожеві нитки, контрастні за кольором або в тон до сап’яну, надавали йому певного відтінку, впливали на загальний колорит оздоблення. Найбільш поширеними були гачкоподібні «кучері», «зубці», «раки», «ялинки», «дубове листя».

На вишитих кожушках орнамент найчастіше виконували «козликом» і гаптуванням. Орнаментальні мотиви та й увесь декор у цілому поступово ускладнювалися, залежно від техніки виконання і матеріалу. Так, на вишиваних узорах улюбленими були трикутнички, розети («мотилі», «зірнички»), квіти («ружі», «туліпани»). Вишивали також поширену в українському народному мистецтві гілку з дрібними квітами і листочками, – каже Галина Завіша.

В оздобленні кожушків рослинний орнамент поєднувався переважно з геометричним, їх співвідношення залежало від місцевих традицій.

ЩО НЕ КОЖУХ, ТО СВІЙ ФАСОН

Цікавий штрих: у різних етнографічних зонах Тернопільщини були свої особливості пошиття та оздоблення кожухів. Принаймні, коли розглядаєш колекцію кожухів у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, то бачиш, наскільки вони різняться у залежності від того, де були пошиті.

Весільні гості. Кінець XIX ст. Село Токи Підволочиського району на Тернопільщині
Весільні гості. Кінець XIX ст. Село Токи Підволочиського району на Тернопільщині

- На Тернопільщині до Першої світової війни переважали кожухи, відрізні в стані, з призбираною по спинці нижньою частиною – низ – «спідниця» в клини, рясно призбирана по боках, і довгі, майже до землі. Таких кожухів у фондах нашого музею є 19.

- І скільки йшло шкур на такий кожух?

- На довгий кожух використовували 6-7 шкур, їх шили хутром досередини. Такі кожухи ще називали «австрійські». З однієї найбільшої шкіри робили перегинку, тобто верх кожуха. Шкіру обрізали у вигляді трапеції та перегинали посередині. Зверху вирізали дірку для шиї, а спереду розрізали на половини. До цієї основи кожуха пришивали клинці, рукави, комір, поли, що вирізалися з інших шкір.

Замість кишень нашивались косі «обмани» з каракулю, це так звані «прорізи», «сліпі кишені». Іноді вони прикрашалися вишивкою.

В одних кожухів комір був відкладний, у деяких невеликий, а в інших, навпаки, настільки великий, що сягав аж до половини спинки, зустрічалися й стоячі коміри. Поли кожуха не заходили одна на одну, вони застібалися на грудях дрібними ґудзиками, а біля коміра й на талії могли зав’язуватися довгими шкіряними шнурками з китицями на кінцях.

Крім довгих кожухів на Тернопільщині були поширеними так звані «пояскові» кожушки – теж відрізні у стані, приталені, але значно коротші.

Таких давніх кожухів у фондах музею маємо 17. На їх пошиття йшло 4-5 шкір.

- Як на мене, короткий кожушок чимось нагадує спідницю…

- Такий кожушок без плечових швів, коли низ – із фалдами («усиками»), справді кроєм чимось подібний на спідницю. Вони теж защіпалися на шкіряні ґудзики, майстерно виплетені з тонкого ремінця, інколи були оздоблені ще й вовняними нитками.

Пояскові кожухи прикрашалися багатшою вишивкою, ніж довгі, доповнювалися аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, китичками з вовняних ниток у кутах, вишиванням клинів і різних елементів «баранячих ріжок», «зубчиків».

- А була якась різниця між чоловічими та жіночими кожухами?

- У крої жіночих і чоловічих кожухів суттєвої різниці не було, бо дуже часто шили один кожух на всю сім’ю.

- Це як в оповіданні Івана Франка «Історія кожуха»?

- Так, там дуже образно описано, чим був для галицької родини кожух. Чого вартує тільки ота фраза, що «узимку без кожу́ха – як без духа». Так ось, якщо між чоловічими та жіночими кожухами й була якась несхожість, то – у формі коміра, в довжині всього виробу, в оформленні нижньої частини рукавів (з манжетами або без них), а також в оздобленні чи кольорі смушка.

- А от цікаво, як із плином часу відбувалася трансформація цього ужиткового зимового одягу на наших теренах?

- Після Першої світової війни на Тернопільщині стали поширеними переважно прямоспинні невідрізні у стані кожухи, крій яких древніший від відрізних.

Таких кожушків у фондах музею є дев’ять. На пошиття йшло 3-4 дублених (кольорових) шкіри. Вони були довжиною до колін або й коротшими. Комір невеликий, переважно стоячий, кишені накладні.

Суттєвою особливістю крою кожухів Тернопільщини, та й загалом західних земель України була їх однобортність, це зумовило симетричне розміщення орнаменту по краях виробів, його чітку рівновагу і так би мовити, «ритмічність». На прямоспинних кожушках оздоблювали краї, попри смушок, по лінії вшивання рукавів та в нижній частині, бокові шви та на лінії плеча, на кишеньках.

На завершення такої своєрідної мандрівки у світ давніх тернопільських кожухів завсектора відділу фондів музею Галина Завіша сказала, що від середини ХХ століття овчинно-кожушане селянське виробництво поступово згортається. З часом воно практично зникає у зв’язку з переходом на використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину, та зрештою, і через її відсутність.

На жаль, нині майстерно вишиті кожухи, як і інші власноруч виготовлені й оздоблені побутові речі, поступово виходять з ужитку. А справжній старовинний кожух сьогодні – величезна рідкість, хоча б уже тому, що їх не шиють на Тернопільщині, вже десь із півстоліття, як не більше, а те, що існувало, важко було зберегти у лихоліття воєн, пожеж, голоду.

Але збережені кожухи, попри все, можна нині побачити у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.

Признаюся, перед тим, як його покинути, попросив дозволу у Галини Завіші зробити світлину в одному з колекційних зразків кожухів.

Кілька хвилин – і я вже був одягнутий у білий шкіряний, з відрізною талією, зі зборками на спині, оздоблений, вовняною волічкою та аплікацією кожух. Та й ще на додачу кучму-шапку з баранячого хутра примостив.

Думаю, ця світлина щораз нагадуватиме мені про захопливу мандрівку світом українського зимового народного одягу, що є яскравим зразком збереженої нашої духовної та матеріальної культури.

Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора та надані Тернопільським обласним краєзнавчим музеєм

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-