Вахтанг Кіпіані: Подяка людям Луганщини, які тримають тут Україну

Вахтанг Кіпіані: Подяка людям Луганщини, які тримають тут Україну

Репортаж
Укрінформ
Проти нас ведеться війна, і наша впертість не буде зайвою

Луганщині не бракує уваги світових лідерів. Авторові цих рядків довелося побачити тут послів, міністрів, керівників потужних міжнародних інституцій і навіть пару президентів. Натомість українські лідери громадської думки в наших краях з’являються не надто часто. Точніше, надто рідко, щоб можна було щось казати про їхній вплив на уявлення тутешніх громадян про процеси, які відбуваються в Україні й у цілому світі. Тому приїзд до нас посеред пандемії й присмеркової мрячної донбаської зими автора книги «Справа Василя Стуса» став, безсумнівно, подією.

БЕЗ РЕКЛАМИ, АЛЕ З ПОВНИМИ ЗАЛАМИ

Вахтанг Кіпіані, наче компенсуючи Луганщині її ігнорування знаковими персонами столиці, за кілька днів проїхав областю (нашими дорогами!) пів тисячі кілометрів і відвідав три міста, п’ять селищ і одне село. Я про цю подорож дізнався випадково: хтось розмістив у Фейсбуці оголошення бібліотеки в Старобільську: на зустріч із Кіпіані та Сергієм Жаданом запрошувались усього 15 (п’ятнадцять!) осіб. Через карантин. Зателефонував за вказаним номером – ніхто не відповів. Сподіваючись, що Сєверодонецьк вони не оминуть, зателефонував до Кризового медіацентру «Сіверський Донець» (там, в основному, проходять у місті подібні зустрічі).

- Узагалі-то, організатори просили не анонсувати подію, але персонально вас будемо раді бачити. Як постійного учасника наших заходів, – почув у відповідь.

Прийшов хвилин за п’ятнадцять до початку. Зала медіа-центру вже була повною. Наскільки це дозволяла епідситуація. Забув спитати, звідки всі ці люди довідались про час і місце події. Мабуть, із тих самих «джерел», що й я?

Не переповідатиму про перебіг спілкування автора книги, яка й так давно вже зажила гучної слави, особливо після того, як один з її персонажів вирішив оскаржити деякі її епізоди в суді. За словами автора, демарш Віктора Медведчука додав такого інтересу до книги, що видавництво не встигало друкувати нові тиражі, догнавши загальний наклад майже до сотні тисяч екземплярів.

- І це говорить про наше суспільство більше, ніж нам здавалося, – зазначив київський гість. Присутні з ним абсолютно погодились, очевидно, ототожнюючи себе із тим самим суспільством.

Про Василя Стуса і про його стосунки з ворожою владою совка він знає все. Або майже все – з того, що є нині у відкритому доступі або лежить у доступних для дослідників архівах. Є архіви недоступні – наприклад, Пермського КГБ, під чиїм наглядом сидів у таборі український поет. Звісно, що тих паперів ми не побачимо ще довго.

А з іншого боку, публіка, судячи з того, про що питали гостя, теж була непогано підготовлена. Як, гадаю, і взагалі всі українці, яких хвилює доля їхньої країни.

ПРИЇХАВ БИ Й НА БАТЬКІВЩИНУ МЕДВЕДЧУКА...

Мене ж цікавила його думка про сучасну Луганщину. Про те, що сьогодні являє собою ця темна, загадкова територія після семи років війни? Хоча спершу попросив пояснити, що означає цей дивний маркетинговий хід в умовах пандемії.

Слід сказати, розмовляли ми не вдвох, а втрьох – поруч із Вахтангом сидів мій земляк з Луганська, який спершу здався мені простим водієм, приставленим до гостя. Насправді ж, Дмитро – соціальний психолог. Колись викладав свою науку в якомусь із луганських університетів. Сьогодні живе в Сватовому, куди й повіз письменника після Старобільська.

- Я був у різних областях України, – розповів Вахтанг. – Питання в тому, чи хтось на мене чекає. Це важливо. Десь, може, рік тому зустрівся з Сергієм Жаданом, і він сказав: «Давай якось поїдемо до мене на батьківщину в Старобільськ». Я сказав: «Добре». Там одне, друге заважало; потім списалися і поїхали сюди, на Луганщину. Сергій супроводив мене до Старобільська, до своєї батьківщини. Потім ми поїхали в Білокуракіне. Після Білокуракіного він повернувся до Харкова, а я вирушив далі. Де можна і де є запити людей – ми туди й приїхали.

- Ви тут уперше?

- Ні, час від часу буваю на Луганщині… Востаннє, може, років три тому був тут, у Сєверодонецьку. У Старобільську теж бував. Мав давню ідею побачитися тут із читачем, привезти книжку, розпитати про те, як живуть люди, побачити когось із тих, кого сто років не бачив. У Старобільську, наприклад, пані Валентину Ліснову, викладачку університету. Я її дуже поважаю і люблю. У двох містах я був, і в кожному місті підходять люди. От хлопець щойно підходив – він у мене на парі ще в Донецькому університеті був 2010 року. Це дуже добра атмосфера, коли зустрічаєш старих знайомих і нові з’являються. Маркетинг – то, знаєте, було би поїхати в рідне село Медведчука і провести там зустріч. Може, я б так і зробив, якби хтось звідти сказав: «А приїздіть». Я би приїхав. Вважаю, що це подяка людям, які тут тримають Україну і потребують підтримки в різних формах. Навіть саме спілкування і відчуття того, що ти не один у цьому місті, в цьому селі. Ми, може, в Києві це недооцінюємо, а для людей єдність – таке відчуття, що ти не один, що таких людей багато, і можна говорити про своє своєю мовою і нічого не боятись…

ЧИМ ЛЮДИ ЖИВІ

Дізнатись, що людей хвилює, можна не лише з того, що вони самі розповідають, а й з питань, які вони ставлять. Про це й допитувався у Кіпіані. У принципі, я не помилився: зазвичай люди тішаться, що до них доїхали. Щоправда, в Сєверодонецьку це не прозвучало, але люди завжди відчувають брак спілкування з кимось не з їхнього кола.

- І тому вони кажуть: «Дякуємо, що ви до нас доїхали. Для нас це важливо. Навіть якщо тут двадцять людей, ми, як агенти змін, потім підемо, розкажемо все це сусідам, знайомим – і ефект буде більшим». От я сьогодні був у селі Нещеретовому (донедавна Білокуракінського району – авт.). Здається: де Київ, а де це село. Але ці вчителі працюють із дітьми. І от моя зустріч, мені здається, дасть якісь плоди, бо ці люди розкажуть своїм дітям, своїм сусідам – а на вчителів орієнтуються. І тому «Справа Стуса» в такому сенсі матиме більше поширення. Люди не стільки говорять про ситуацію, як питають: «А що ви скажете про перспективи України?» У Сватовому було таке запитання… Та й всюди – і про перспективи, і про політику люди питають мене.

- Ну, звичайно – людина з Києва завітала…

- Але ж доля країни вирішується не в Києві – вона вирішується тут. Я це кажу не тому, що ви з Луганська чи з Луганщини. Якщо тут складеться консенсус щодо України, то державу ми втримаємо.

За словами обох моїх співрозмовників, на всі зустрічі приходило більше людей, ніж було заявлено. Організатори, дійсно, «не розганяли» інформацію, з огляду на пандемію. Але, зазначив Дмитро, у Сватовому і в Білокуракіному це не допомогло.

- Але й там, і там великі зали, – уточнив Вахтанг. – Ніхто правил карантину не порушував... Я довго нікуди не їздив. За минулий рік відбулося дві чи три презентації, причому в лютому місяці. У мене є такі відкладені міста, де я хотів би побувати. Слов’янськ і Краматорськ – перші жертви російської агресії. Вінниця – там, де Стусів університет, я ще не був. Постійно хочу до Маріуполя. Уже в коментарях запросили, тому наступного приїзду на Донеччину обов’язково туди заїду. Знову кличуть в Одесу. Я вже двічі там був – і ще кличуть. Трускавець… Великі, маленькі міста.

- Тобто, мають бути люди або якісь організації…

- Кожного разу по-різному. От із Дмитром ми пів року чи рік знайомі, а Жадана я знаю вже кілька років. От він сказав: «Харків і Старобільськ за мною». А Дмитро: «Сватово – і куди захочеш». І коли так складається – ми їдемо в ці місця.

- До речі, не стикались у цій поїздці з «утисками» на мовному ґрунті?

- Я всюди говорю українською, не тільки на Луганщині. Іноді здається, треба щось сказати російською, а люди: «Говоріть українською, у вас така чудова мова». А дехто переходить на українську: бачу, що рівень володіння мовою росте. І в Києві я це відчуваю, і в інших містах. Просто треба бути собою і бути впертими. Проти нас ведеться війна, і наша впертість не буде зайвою. Не треба ні на кого нападати, ганити, просто треба бути твердими у своїй правоті, й це дасть результат.

Наче на підтвердження правоти цих слів – офіціантка в кафе, де ми розмовляли, спілкувалася з нами добірною українською – і явно не відчувала при цьому дискомфорту.

ПРО МОЖЛИВІСТЬ БЛІЦКРИГУ

Мало-помалу розмова перейшла в формат обміну думками. Природно, мова зайшла про «референдум» 2014-го. На думку дослідника українського дисидентства, питання не в тому, що був референдум, а в ставленні до його організаторів.

- Цим людям живеться прекрасно, а деякі, я чув, повертаються в місцеву владу. Мене це бісить. Я колись працював парламентським кореспондентом і набачився всякого. Тому мене це не дивує. Але коли влада не може покарати виродків, які привели сюди війну… Це ознака того, що ми про-гра-є-мо.

Якось не здогадався розказати, що мало не щодня відправляю до редакції матеріали про кримінальні справи проти активних учасників проросійських виступів 2014 року, в тому числі й щодо «референдуму». Деякі з них уже завершились вироками. Хоча питання залишаються, і немало.

Врешті-решт ми дійшли до того, що київський гість поставив питання руба:

- Скажіть, як ви думаєте – тепер я вас запитаю – чи є небезпека, що значна частина населення сприятиме росіянам, якщо вони вирішать бліцкригом напасти?

- Можу однозначно сказати, що і в Луганську 2014-го не було «значної частини населення», яка підтримала російську навалу. За весь час Майдану і ще десь місяць після того, як у Києві все завершилось, у Луганську зібрання «антимайдану» ніколи чисельно не переважали наші мітинги (а наші мітинги рідко збирали більше тисячі учасників). Тож справа не в чисельності, а в рішучості осіб, які діють. Утім, щодо чисельності – тут нашим «опонентам» сильно допомогли «защитники русского мира» з того боку кордону.

Дмитро, який теж був учасником і свідком подій, додав кілька красномовних деталей до моєї розповіді. І про побиття людей на урочистостях з нагоди 200-ліття народження Тараса Шевченка, і про поведінку луганських правоохоронців. Принаймні частина з них готові були дати відсіч бойовикам, але так і не дочекалася відповідної команди. Після чого кожен самостійно вирішував для себе питання, на яку сторону пристати. Я вже не згадував, що 29 квітня, під час захоплення обласної держадміністрації, у її приміщеннях перебувало кілька сотень українських спецпризначенців зі зброєю. Вахтанг замислився:

- А згадайте відео з Безлером, де він шикує горлівських ментів. От знову ж таки… Я розумію, що це як махати кулаками після бійки, але якби в Криму, як тільки все починалось, якийсь відморожений український командир дав би наказ стріляти… Ми не знаємо, чим би все це закінчилось. Може, це було би використано як привід для офіційного вступу Росії у війну, а можливо, це б їх зупинило. А якби в Горлівці хтось із міліцейських начальників спитав у Бєса: «Ти хто такий?!» Той же був один – узяв би та й скрутив його!..

Лишається сподіватись, що в разі чергового російського «бліцкригу» на Луганщині достатньо буде командирів, які не лише залишаться вірними присязі, але й матимуть достатній рівень «відмороженості», аби дати чітку і своєчасну команду на повне знищення ворога.

* * *

Після нашої розмови відомий журналіст і письменник поїхав далі. Зокрема вони з Дмитром побували в Станиці Луганській. Як він сам написав у пості в Фейсбуку, за вісімсот метрів до окупованої території. А в Сватовому його вразила голова міськради Віта Сліпець, яка «надала залу міської ради і виступила на презентації книги «Справа Василя Стуса». Сам би не повірив, що таке буває, але факт. Вразили її слова про хлопця-земляка, який нещодавно загинув на фронті, цитата – «від ворожої кулі».

У Новоайдарі сфотографувався із селищним головою Ігорем Шопіним, екс-гравцем луганської «Зорі», а в Новопскові (це вже інформація з моїх власних джерел) познайомився з Анатолієм Куликом, з товаришем Василя Стуса по службі в радянській армії. А ще гість дізнався про існування сканів сєверодонецької газети «Комуністичний шлях» від 6 січня 1968 року з віршами Василя Стуса за його власним підписом – до того вважалось, що після 1965 року поетові вже нічого не дали надрукувати.

Отже, сподіваюсь, поїздка була для Вахтанга Кіпіані корисною і як для дослідника.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора та з Фейсбук-сторінки Вахтанга Кіпіані

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-