З історичного музею - в АТО: Унікальна біографія кулеметного станка

Серед численних експонатів Чернігівського військово-історичного музею є річ, яка справді цінною стала через шість десятиліть після появи на світ і 28-ми років перебування в музейній колекції. Це колісний станок системи Харикіна під крупнокаліберний кулемет Владімірова, який доля відірвала, у прямому сенсі цього слова, від музейної підлоги й "мобілізувала" на війну - в зону проведення АТО на сході України. Понад рік цей станок допомагав патріотам захищати свою державу, брав участь у багатьох серйозних боях, одного разу навіть був втрачений, та, врешті-решт, неушкодженим повернувся на своє місце. Такої біографії, стверджує директор Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського Сергій Лаєвський, не має жоден інший український експонат.

РОБИЛОСЯ ДЛЯ ВІЙНИ – ТО МАЄ ВОЮВАТИ

До музейної колекції станок Харикіна з кулеметом Владімірова 1954 року виробництва надійшли з військових складів у 1986 році, коли формувалася експозиція музею бойової слави 1-ї Гвардійської армії (тепер це - Військово-історичний музей - філія Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського). Призначення цей комплект мав досить скромне - бути елементом розповіді про озброєння Радянської армії. До цього він не брав участі в жодних бойових діях і для передачі в музей був перетворений на масогабаритний макет (зброю, виведену з бойового стану). Стояв собі на першому поверсі й нікого не чіпав. Аж доки ворог не зачепив Україну.

У липні 2014 року, в розпал військових дій на Донбасі, до Чернігівського історичного музею прийшли бійці-добровольці спецпідрозділу МВС "Азов". Вони розповіли, що "віджали" у терористів великокаліберний кулемет і їм під нього потрібен станок. Оскільки без підставки це просто шматок металу.

Про можливе існування в музеї потрібної на передовій речі здогадався боєць із Чернігова з позивним "Воланд", якому доручили роздобути станок. Сьогодні він - автор кількох книжок спогадів про війну і в одній з них пояснює, чому по елемент озброєння довелося іти в музей.

"Перша думка - експропріювати. Але якось не хотілося сідати за таке, надто вже смішно це б звучало на суді. Піднялися до директора, пояснили ситуацію. Він порадив звернутися до військових. Звернулися, але там нас успішно послали за всім відомою адресою, хоча на складах таких станків було штук 200. І досі вони там стоять, нікому не потрібні. Повернулися назад із думкою, що доведеться красти. Але виявилося, що ця людина (директор музею) дійсно переживає за країну і добровольців. Не їздить із прапорцем і до упаду гімни співає, а справді хоче допомогти. Зі словами: "Це робилося для війни, значить має воювати", на свій страх і ризик він віддав станок, ризикуючи своєю посадою, роботою і репутацією ", - написав "Воланд" у своїх "Азовських спогадах".

Так вчинок директора оцінили воїни, а сам він скромно говорить, що вказівку не відмовляти їм дали чинні тоді голова облдержадміністрації та директор департаменту культури і туризму, національностей та релігій ОДА. Хоча загалом-то всю матеріальну відповідальність за експонат, яка лежала на завідувачці військово-історичного музею-філії, Сергій Лазаревич офіційно перебрав на себе.

Необхідні документи оформляли оперативно, без зайвої бюрократії, бо часу не було. Азовці не мали ніякої печатки для скріплення акту прийому-передачі станка, тож на допомогу прийшов голова ГО "Правий сектор. Чернігів" Максим Конашевич. Підписавши документ, він теж узяв на себе відповідальність за експонат і відразу передав його тим, хто за ним приїхав.

Хлопці ж тоді були ще настільки недосвідченими у військовій справі, що навіть не знали, як зняти зі станка ствол кулемета, який мав залишитися у Чернігові. Впоратися з цим допоміг музейний реставратор Петро Уткін.

ПЕРЕЖИВАЛИ ЗА ХЛОПЦІВ, А НЕ ЗА СТАНОК

Буквально за добу після звернення бійців у музей, 24 липня 2014 року, експонат поїхав у Маріуполь. Азовці пообіцяли Лаєвському, що інформуватимуть його про місцезнаходження і стан станка. Нині директор зізнається, що не сподівався ще колись його побачити.

- Перше фото хлопці надіслали нам, коли встановили на станок свій трофейний кулемет. Потім ми отримали серію фотографій з підписом "Заїжджаємо в Іловайськ". Після того, з середини серпня 2014 року, зв’язок із добровольцями пропав надовго. Я писав, але відповіді не отримував. Ми не знали, чи живі наші хлопці, чи цілий наш станок. Та я переживав не за нього, звісно, а за хлопців. Бо що таке той станок? Предмет, який статус музейної цінності має відповідно до закону. Але насправді - це штампована річ, яких у колишньому Радянському Союзі випустили десятки, а то й сотні тисяч, і нічого унікального в ній немає. За потреби такий станок для музею можна було б іще знайти", - розповів Лаєвський.

Після того, як азовці "пропали з радарів", звістки про відданий на передову експонат, про те, що він цілий, неушкоджений і допомагає бити ворога, надходили до музейників лише випадково. Одна була від чернігівця-морського піхотинця, який приїхав із зони АТО. Своїм товаришам, до числа яких належав і один зі співробітників історичного музею, боєць розповідав про випадково знайдений у полі під Старобешевим станок для крупнокаліберного кулемета. Він був тяжкий, вмерзлий у сніг і тому залишений вояками на позиції. Морпіхи виколупали станок і забрали собі. А пізніше передали в "Азов", який заявив свої права на нього.

Того дня, коли Лаєвський почув цю історію, він, ідучи містом, випадково зустрів "Воланда". Той підтвердив, що станок зараз на базі в Маріуполі і дуже здивувався, що директор музею знає, як азовці його мало не втратили. Світ тісний...

ПРОВЕНАНС І ПЕРЕМОГА В ТИЛУ

У грудні 2015 року «позичений» на війну експонат було повернуто до музею. На той час захисники України вже отримали необхідне озброєння і раритету не потребували. Хоча й не всім хотілося з ним розлучатися.

- За час своєї бойової історії наш станок брав участь у боях під Іловайськом і Старобешевим (серпень 2014 року), звільненні та обороні Широкиного (лютий-березень 2015 року), обороні Мар’їнки (червень 2015 року). Разом із бійцями уже полку "Азов" ніс варту на блокпостах навколо Маріуполя (2015 рік). І тепер його цінність як музейного предмета - надзвичайно висока. Адже станок отримав провенанс - власну історію. З якогось безіменного номерного предмета він став експонатом, який потрапив на війну, побував у досить серйозних боях, витримав їх і як ветеран повернувся додому", - констатував Лаєвський.

Зараз станок стоїть на другому поверсі Військово-історичного музею і разом зі своїм кулеметом є частиною вже іншої експозиції, присвяченої подіям на сході України в 2014-2015 роках. На стіні над легендарним тепер елементом озброєння - стенд із розповіддю про його бойове життя та фотографіями. Крім цього, в експозиції представлені особисті речі загиблих в АТО чернігівців, відстріляні гільзи та снаряди, тубуси гранатометів, бронежилети, прапори військових підрозділів із автографами вояків тощо. Вагомим доповненням розповіді про цю "братню" війну є встановлений на подвір’ї музею російський танк, підбитий українськими захисниками в 2014 році в селі Березове Мар’їнського району Донеччини.

З поверненням додому історія нашого кулеметного станка не закінчилась. У вересні 2018 року чернігівські музейники повезли його у Дніпро на V Всеукраїнський музейний фестиваль. Створена ними мініекспозиція "Музейний експонат на дорогах війни" посіла там І місце з понад 20 представлених у цій номінації. Дивовижна біографія старого кулеметного станка нікого на фестивалі не залишила байдужим.

Не пройшла вона й поза увагою українських письменників, зокрема, Василя Шкляра. У його книзі "Чорне сонце" є таке речення: "...товариші генерали, ви ніколи не давали нам достатньо зброї, не давали боєприпасів, необхідних для наступу, не давали артилерії, техніки, танків, і скажи комусь - не повірить, що один станок до кулемета ми позичили в історичному музеї..."

До речі, добровольці у важкий час перших місяців війни приходили до Чернігівського історичного музею не тільки по станок, а й по іншу зброю. Просили також дати протитанкову рушницю. Вони не повірили директору, що вона, як музейний експонат, більше не може стріляти, тож довелося знімати її з сигналізації і демонструвати це...

Наталія Потапчук, Чернігів

Фото автора та Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського