Три сторінки народження української державності, збережені вінничанами
Три документи, три сторінки з минулого, збережені вінничанами, – і вже маємо яскраву картину про зародження української державності. Тут і міжнародна політика, і народження України незалежної, й місцевий колорит, і долі людей, які жили у бурхливі часи Української революції. А ще «смачні» історії про те, як сто років тому подоляни «переИнакшили» Універсал Центральної Ради, повірили національним банкам, про «гусячі гроші» та перших українських дипломатів. Їх кореспондентові Укрінформу розповіли експонати Вінницького обласного краєзнавчого музею та їхні дослідники.
ЯК У ВІННИЦІ СВІЙ «УНИВЕРСАЛ» ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ВИПУСТИЛИ
- Це оригінальний документ періоду Української революції 1917-1921 років, його повна назва – «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого». Його ще називають Першим Універсалом Центральної Ради. Ми можемо ним пишатися, тому що далеко не кожен музей України має таку збірку доленосних документів, яким понад сто років, – показує пожовклий аркуш паперу завідувачка науково-дослідницького відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко.
- Його подарував музею відомий вінницький краєзнавець Світозар Мальований 2006 року. Коли ми взяли в руки цей Універсал, то була для музею справжня подія. Почали його розглядати, і виявилося, що цей Універсал друкувався у нашій місцевій друкарні! Як відомо, цей документ було ухвалено 23 червня (за новим стилем) 1917 року. Комітетом ЦР та зачитано під час закриття ІІ Всеукраїнського військового з’їзду 25 червня у Києві, де на Софіївському майдані відбулися молебень та офіційні урочистості.
Окрім своєї історичної значимості, Перший Універсал має ще й літературну цінність, адже його автором, як, власне, й більшості законодавчих актів УЦР, був відомий громадсько-політичний діяч і письменник, драматург Володимир Винниченко. Цей документ став красномовною відповіддю Тимчасовому уряду Росії на небажання надати автономію Україні, про яку було прийняте рішення на І Всеукраїнському військовому з’їзді 18–21 травня 1917 р. у Києві, – розповідає науковиця.
Отож, Універсал став першим самостійним актом УЦР, який заявляв про будівництво України на автономних засадах незалежно від політики Тимчасового уряду. У ньому йшлося, що «народ український має сам порядкувати своїм життям», для чого необхідне скликання Всенародних Українських зборів (сойму) шляхом рівного, прямого, таємного голосування. Вказувалося на необхідність досягнення угоди з демократіями всіх національностей для спільної праці з розбудови автономної України. Михайло Грушевський оцінив Перший Універсал, як «важливий крок до запровадження національної державності».
Тодішні російські влада, преса звинуватили українців у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту». Однак, уже 12 липня 1917 р. до Києва прибула урядова делегація (міністри Михайло Терещенко, Іраклій Церетелі, до яких приєднався Олександр Керенський) і після двох днів гострих дебатів відбулася легітимізація Української Центральної Ради.
- Перший Універсал надрукували друкарні Центральної Ради, його роздали усім учасникам з’їзду. Але як для всієї України, того накладу було замало, і в містах України його почали друкувати місцеві друкарні, – в Одесі, Полтаві, Чернігові. А також в нас, у Вінниці, – його надрукувала місцева друкарня: на документі збереглася її назва, – «Типографія Йосипа Фейнгольда». Ми довго шукали, що ж це за друкарня? Адже у ті роки у Вінниці було 8 друкарень, і про них ми знаємо. А про цю віднайшли всього пів сторінки інформації в обласній науковій бібліотеці ім. Тімірязєва.
Як з’ясувалося, друкарня Йосипа Файнгольда була найменшою в місті, мала старе устаткування, невеличку кількість робітників і займалася здебільшого акцидентними роботами, – себто друкувала плакати, листівки, оголошення, бланки, конторські книги і конверти, зрідка – брошури. Невідомо чому, але саме до її послуг звертався й уряд Директорії під час перебування у Вінниці. З приходом більшовиків, наприкінці 1920 р., внаслідок політики націоналізації друкарня була закрита.
Документи Центральної Ради друкарня Йосипа Файнгольда почала друкувати на замовлення вінницької «Просвіти». І, на відміну від «центрального» варіанта Першого Універсалу, який у друкованому вигляді мав дві колонки, вінничани поділили текст документа на п’ять стовпчиків. Виготовлений у Вінниці Перший Універсал цікавий ще й тим, що у цьому накладі у назві в слові «універсал» зробили помилку: замість українського «і» вкралося «и». Відтак, документ із таким хибодруком із часом став іще більш цінним через свою унікальність. У 2018 р. документ експонувався на міжнародній виставці «Українське коло: до сторіччя Визвольних змагань 1917–1921» у Музеї історії міста Києва, – розповідає пані Лариса.
Вона каже, що встановити, яким накладом вийшов Універсал у Вінниці, не вдалося. Але музейники припускають, що чималим, адже його роздавали на площах і вулицях, розклеювали на будівлях. А вінницькі кооператори розвозили його по всій Подільській губернії, по селах і містечках.
- У Вінниці тоді була дуже потужна українська спільнота. Була сильна кооперативна установа, яку очолював відомий юрист за фахом і письменник за покликанням Дмитро Маркович. Він, до речі, очолював Подільську губернську раду, яка однією з перших підтримала Центральну Раду. Вони збирали кошти на її підтримку. Саме завдяки кооператорам у Вінниці почала виходити перша україномовна газета «Подільська воля». Цей тижневик виходив рік. У музеї зберігається три номери цього видання. В одному з них опублікований третій Універсал Центральної Ради, – це листопад 1917 року.
І дуже цікаво, що у Вінниці найурочистіше зустріли появу саме цього, Третього Універсалу. У Міському театрі (нині – муздрамтеатр) тоді не просто відбувся урочистий концерт, – там мітинг пройшов, на який зібралися представники влади, різноманітних товариств і установ, виступали відомі місцеві громадські діячі і навіть виконували гімн «Ще не вмерла Україна». У нашому музеї є піаніно (до речі, вінницького виробництва), яке нам 1967 року передала родина колишнього працівника театру ім. Садовського. Ми припускаємо, що це саме той інструмент, на якому грали під час урочистостей з нагоди прийняття Третього Універсалу.
«ВІННИЦЬКІ» ДИПЛОМАТИ У РОСІЇ
Інші цікаві документи часів Української революції, які зберігаються у музеї, – дипломатичні паспорти установи українського МЗС у Росії.
- Їх нам 1996 року принесла вінничанка Віра Захарова. Коли вона до нас прийшла, почала дуже обережно розпитувати, а чи потрібні узагалі музею такі документи? Бо вони, мовляв, у її родині зберігаються давно, але вони про них навіть бояться говорити. Уявляєте, який страх викликала радянська система навіть після розвалу СРСР?
Це цінні документи, а для нас і поготів, бо йдеться про дипломатичні паспорти двох наших земляків – подружжя Марії і Федора Голубів. Вони працювали у Генеральному консульстві України в Петрограді при Гетьмані Павлові Скоропадському. Він дуже дбав про міжнародний імідж молодої української держави, підписував угоди про співпрацю з багатьма країнами. Зокрема, нам відомо, що українські консульства були відкриті у Німеччині, Австро-Угорщині, Фінляндії, Болгарії, Туреччині. І, звичайно, дуже активний процес переговорів проходив із Росією. Тоді, щоб ви розуміли, в Росії було 30 українських консульств, найбільше з них – у Петрограді. Оці документи – саме звідти. Вони датовані листопадом 1917 року, за цими посвідченнями ми можемо побачити, що родина з маленькою донькою тоді переїздила до України, – трирічна дівчинка Раїса вписана у посвідчення матері, – каже Лариса Семенко.
За її словами, дізнатися хоча б щось про долю цієї подружньої пари працівникам музею не вдалося. Припускають, що навряд чи вони повернулися до Петрограда, адже це була осінь 1918 року й українсько-російські відносини загострилися. Можливо, вони вижили, ймовірно, емігрували. Та переважно усі працівники українських установ у Росії були заарештовані.
У 2018 році ці паспорти були представлені у Києві, коли в музеї Історії Києва експонувалася виставка до 100-річчя Української революції. А через пів року вони разом зі ще одним документом тієї доби з нашого музею – ощадною книжкою – експонувалися у Нью-Йорку, де також була виставка, присвячена подіям Української революції 1917–1921 рр. Вони навіть увійшли до каталогу виставки.
ОЩАДНА КНИЖКА З ТРИЗУБОМ
- Ощадну книжку вінничанина сторічної давності нам передав Народний художник України, колекціонер і меценат Володимир Козюк. Вона підтверджує факт, що життя тривало навіть у ті буремні часи. І навіть під час Української революції люди довіряли банкам і несли туди свої вклади. Це ощадна книжка Григорія Пилиповича Чеботаря, її видала Вінницька скарбниця Подільської губернії. Ми бачимо, що тут вказана сума першого внеску – від 5 тисяч і остання – вже понад 10 тисяч. Тобто, люди вірили, що економіка запрацює і буде стабільність.
Зверніть увагу, на першій сторінці цієї книжки – герб УНР, тризуб. Видана вона на початку Гетьманату, а користувалися нею у період Директорії. Для фінансової ситуації того часу це було досить типово. Судячи з колекції грошей, які ми зібрали в музеї, у час Української революції на нашій території переважали гривні та карбованці. Хоча були і керенки, і царські гроші. Часто українські купюри використовували денікінці, – ставили на них свою печатку, і вони «ходили» як їхні гроші. Тоді не вистачало грошової маси і купюри друкували навіть місцеві друкарні, – розповідає пані Лариса.
Каже, що люди тоді викручувалися, як могли. У Вінниці, наприклад, невеличкі паперові грошові знаки видавали навіть місцеві кооператори. На таких стояв їхній штамп і зберігся дуже цікавий запис: «Зарез одного гуся – 10 копеек, два гуся – 20 копеек». На цьому тлі українська ощадна книжка була документом солідним і дуже «офіційним».
За її словами, у радянські часи документи часів Української революції здебільшого зберігалися у приватних архівах.
- Зараз багато музеїв у своїх фондах теж мають такі колекції. Вони надійшли до них у роки незалежності. В архівах за радянських часів вони, звісно, були, але під грифом «цілком таємно». Доступ до них мали одиниці, та й то представники певних служб. У Вінницькому обласному архіві також є потужна колекція таких документів, на них підписи відомих українських діячів, зокрема, Володимира Винниченка і Симона Петлюри. Є багато розпоряджень, постанов Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, урядові структури останньої тричі перебували у Вінниці: наприкінці 1918 р., у лютому – березні 1919 р. у травні – червні 1920 р. Але для нас, музейників, особливими є саме ті, які принесли до нас вінничани. Адже люди упродовж ста років берегли їх, хоча це й було небезпечно, – каже Лариса Семенко.
Антоніна Мніх, Вінниця
Фото Олександра Лапіна
