Невиліковна дружба народів, або Як переламати патерналізм
Міловський район провидінням Божим (хоча, скоріш за все, якихось протилежних сил) опинився в глухому куті. У сенсі географічному, але не тільки. Розташування найменшого в області району на північному сході Луганщини робить його надто вразливим з багатьох точок зору. Раніше транзитний, він в умовах нинішньої війни перетворився на суцільний тупик.
НЕСПОДІВАНИЙ БОНУС
Цього разу, власне, до Мілового ми не доїхали. Лише до села Новострільцівки цього таки району. Зате до нас у село доїхав голова райдержадміністрації Артур Король. Людина з нетиповою, скажемо так, біографією. Вінничанин за місцем народження, він, здавалося б, для району людина чужа. Але не зовсім. З 1996 по 2016-й він служив у Прикордонних військах, з яких кілька років командував Луганським прикордонним загоном. Тож всуціль прикордонну Міловщину знає непогано. Тим більше, що саме в Міловому діє єдиний в області «іменний» відділ – ім. Віктора Банних.
Воно й зрозуміло: це найскладніший «відтинок» українсько-російського кордону. Одна справа – охороняти, загалом, безлюдний кордон і зовсім інша – коли кордон ділить одну спільну вулицю, а місцеві по обидва боки давно переродичались одне з одним і, зрозуміло, більше підкоряються родинним думкам, ніж ліберальному українському начальству. Плюс московська пропаганда, що наскрізь «прострілює» територію району (з найвіддаленішої його точки до кордону – не більше двох десятків кілометрів). А ще коли й українські медіа не сильно відстають у паплюженні власної держави...
То ж не дивно, що відповідальність за усі свої біди місцеві звично перекладають на Україну. Ну, от свіжий приклад. Колючий дріт по горезвісній вулиці «Дружби народів» протягнули російські прикордонники. Хто в цьому винен, з точки зору міловського обивателя? Звичайно ж українська влада, яка якось не так поводиться із Московією. От якби не вона, так би й шастали один до одного в гості навпростець… Хоча вільний перетин було суворо заборонено ще після Помаранчевої революції, і за порушниками пильно стежили прикордонні патрулі, які регулярно походжали знаменитою вулицею туди-сюди. Іноді – з песиками…
Я вже й не пригадаю, коли саме було оголошено конкурс на зайняття посад голів у Міловській і Попаснянській райдержадміністраціях. Пам’ятаю лишень, як щоразу допитувався, коли ж відбудеться призначення. Зате тепер знаю точно: призначення Артура Короля відбулось мало не до його п’ятдесятиріччя – у червні 2017-го. Давно збирався приїхати до нього в гості, навіть отримав погодження в телефонному режимі. І от – такий несподіваний бонус до мало не рутинної робочої поїздки з приводу децентралізації у найвіддаленішому і найвідсталішому районі.
«ОЙ, ЩО ТО ЗА КОНІ?..»
До Новострільцівки ми приїхали, коли на вулиці було –22 градуси, а вулиці села були вкриті майже метровим шаром сліпучо-білого снігу. Пересуватись можна було виключно глибоко протоптаними стежинами, але куди саме вони ведуть – відомо було лише самим селянам. Тож довелось поблукати, поки вибрались до Стрільцівського конезаводу №60, який стояв не більш як за сотню метрів від зупинки нашого бусика. Чотирнадцять років тому мені вже доводилось тут побувати, помилуватись вишуканою архітектурою стайні для елітних жеребців, круглим манежем, самими кіньми.
Кілька років тому на конюшні сталась пожежа. Дерев’яні перекриття згоріли та обвалились разом із дахом – зате стіни залишились неушкодженими. Будь-яка будова радянських часів за такий проміжок часу уже б перетворилась на купу будівельного сміття. Натомість ця, зведена у 1888-му, стоїть без видимих ушкоджень. Правда, нам не надали можливості подивитись, як виглядають ті стіни зсередини.
Традиційно навколо начальства (а разом із Артуром Королем до кінного заводу завітав цього разу і заступник «губернатора» області Геннадій Іваненко) метушились господарі підприємства. За цією метушнею якось без виразної зацікавленості спозирала… Не сказати б – зовсім дівчисько, але доволі молода жінка. Яке ж було моє здивування, коли її підвели до високоповажних гостей і представили: «Ганна Василівна Буренко, керівник філії Стрілецький кінний завод № 60 ДП «Конярство України».
На Луганщині є чотири державні кінні заводи, перші з яких були засновані ще за часів Катерини ІІ. Три – в сусідньому Біловодському районі, один – у Міловському. Оцей самий, Стрільцівський (російською його назвали «Стрѣлецкий»), відкритий у 1805 році. Ганна Василівна сказала, що за наказом тої самої Катерини, хоча на момент відкриття вона вже дев’ять років, як спочивала у родинному склепі в Петропавліському соборі. Хіба, може, вже в ті часи вже існував отой самий довгобуд, яким уславив себе пізніший «совок»?
– Тут – найшвидша порода в світі, чистокровна верхова (її ще називають англійською). І ця порода одна з найкращих поліпшувачів інших заводських порід. Дають іншим породам і жвавість, і рухливість. До речі, тільки в цій породі заборонено штучне запліднення коней.
МОЛОДНЯК
Керівниця проводила екскурсію для гостей:
– Наші жеребчики до 170 см в холці, кобили - менші сантиметрів на п'ять. Це стайня для молодняку. Цього року наші коні будуть проходити випробування на Київському іподромі. До 10 голів повеземо, щоб брати участь у перегонах. Участь коні можуть брати з дворічного віку. Проблеми? Немає працівників. Немає кіннотників, які б любили коней, ставилися б до них із душею. Немає зоотехніка, ветлікаря. Люди є, але хто залишиться в селі, яке практично повністю виїхало на заробітки? А тут мінімальна зарплата. Але конюхи ще оплачуються від кількості голів, яких вони доглядають. Це плюс. Та й люди в селі такі, що практично ні у кого немає особистого господарства. Не тримають навіть курочок-гусочок. Живуть тим, що стоять на біржі. Землю заводу ще не розпаювали…
Як з’ясувалось під час обговорень потенційної децентралізації, ледь не головна проблема села та, що досі не розпайовано землі кінного заводу. На ті 101 голову, які сьогодні «виховують» у Новострільцівці, цілком мало б вистачити 2 тисяч гектарів. Решту мали б розпаювати ще двадцять років тому, але якось не склалося. Тепер уже невідомо, хто б міг стати власником паїв. Адже чимало працівників господарства померли чи виїхали світ за очі і тим позбулися права отримати пай.
…Ви знаєте, за яким принципом називають породистих коней? Їхнє «ім’я» має складатись із частин імен батьків:
– Жеребець Везувій. Батьки Узурпатор і Влада. Народився 8 березня 2015 року вороним. Але особливості сірої масті – поступово світлішають… Реггі – Еспект і Роккула. Булава – Булла і Лайем…
Видно було, що директорка любить своїх підопічних. Вони відповідали їй взаємністю і відразу, як жінка відкривала двері у вольєр, коник чи кобилка починали ластитися до неї, навіть не перевіряючи, чи є в руках у хазяйки шматочок цукру або якийсь інший делікатес. Благородні тварини.
Ще більше Ганна Буренко приголомшила, коли поділилась із пресою деталями біографії:
– Сама я – киянка. Працювала на Київському іподромі, потім головним зоотехніком у «Конярстві України». Та паперова робота не для мене – я фанат коней. Мені з ними краще. З 5 жовтня 2018-го - тут. Тепер живу на хуторі, за шість кілометрів від Новострільцівки.
Поговорили про подальшу долю заводу, напрямки його розвитку. Усім до душі припала пропозиція створювати в області кінну поліцію:
– Район прикордонний. Сусіди отетеріють, якщо пустити кінний патруль уздовж решітки, що вони збудували на вулиці Дружби в серпні минулого року!
КОРОЛЬ АРТУР
Про стіну говорили і з очільником району. До речі, фотографії цієї… фортифікаційної споруди – від нього.
– Стіну (звичайний колючий дріт на стовпах, протяжністю біля 3 км, від пункту пропуску до автовокзалу) на вулиці Дружби росіяни встановили у серпні минулого року.
– А перехід на мості через залізничні колії не закрили?
– Перехід залишився. Наші громадяни можуть перетнути кордон за внутрішніми документами, росіяни, згідно з нашими вимогами, - за біометричними паспортами. Люди вперто кажуть, що хочуть ходити вільно. Але є правила, які встановлені всіма державами. Це як із сусідом – є хвіртка, є паркан. Через паркан не полізеш. А серед наших пенсіонерів ще такий менталітет, начебто ми всі досі в Радянському Союзі.
Власне, це мій співрозмовник висловив тезу про тупиковість очолюваного ним району:
– Сполучення з Російською Федерацією, яке було раніше, припинилося з введенням обмежень з українського боку відносно РФ. Загальноекономічну ситуацію визначає те, що у нас практично немає бюджетоутворюючих підприємств. Зате є велика кількість переселенців, які до нас періодично заїжджають, щоб пройти ідентифікацію та отримати соціальні виплати. За останніми даними статистики, у районі наразі 14 980 жителів, а переселенців обліковується понад 16 тисяч. Раз на два місяці маємо такі міграційні процеси, пов’язані з тим, щоб люди у тому числі з окупованої частини області отримували пенсії.
Корені основних проблем району треба шукати ще у 2000-х роках. Районна інфраструктура у незадовільному стані. І все ж за 2014-18 роки в район надійшло різних інвестицій на суму 204 мільйони. Це величезні кошти. Наприклад, бюджет усього району торік складав 25 мільйонів. Гроші від інвестицій (це обласний та державний бюджети) пішли на реалізацію низки проектів: покращення водозабезпечення (14 млн), житло для медиків (4 млн) – 4 квартири, дитяча школа мистецтв (близько 6 млн), освітлення – 21 км ми зробили тільки у минулому році. Введено в дію два клуби, відремонтоване приміщення по РТМО (районне територіальне медичне об’єднання). Зараз підготовлено 8 великих проектів з ремонту соціальної інфраструктури. Як нам не важко було, незважаючи на супротив, зробили опорний навчальний заклад, ця школа вже почала діяти. Але проблема для району в тому, що з десяти шкіл тільки дві - повнокомплектні. Решта розраховані на більшу кількість учнів. Раніше це був район, багатий на людські ресурси, зараз є міграція населення у зв’язку з безробіттям. Зайшли такі компанії, як «Агротон», «Нібулон», які приходять зі своєю технікою і не залучають місцеве населення до роботи.
ДРУГА «СТІНА»
Як було не спитати у прикордонника, як йому бачиться ця проблема сьогодні, вже на, практично, цивільній посаді. Зокрема поцікавився, що там із проектом «Стіна».
– Бюджет проекту на цей рік, наскільки мені відомо, близько 300 млн. Тож у мене є певні сподівання, що в цьому році цей проект буде реалізований саме на території Міловського району. Я хотів би це бачити, щоб покращити рівень прикордонної безпеки і вирішити за допомогою «Стіни» низку соціальних проблем. Бо той шматочок дороги, який відрізаний у нас внаслідок перекриття її росіянами, виявив велику проблему в транспортному сполученні – населений пункт Зоринівка (село стоїть на залізничній і автодорогах, які з десяток разів перетинають державний кордон – авт.) фактично став відрізаний, і шлях у 12 кілометрів зараз перетворився на 60 км для людей. Хоч там не більше ста чоловік живе, але ж то наші люди, ми повинні про них дбати. Щодо кордону – він має бути. Зараз вводяться додаткові прикордонні підрозділи, удосконалюється саме сухопутна ділянка кордону, покращена система паспортного контролю на діючих пунктах пропуску. Ми бачимо, де агресор, і що нам треба робити, аби убезпечити наших громадян і наші кордони.
…Потихеньку доводимо, що у вас, мовляв, є сили і можливість, щоб усе зробити самим. Тож патерналізм треба ламати. І приклади є. Відкриваються, хай невеличкі, малі підприємства – станція СТО, автомийка. І я гордий тим, що це не за державні кошти, а люди самі вирішують. Я мріяв би більше про виробництво. Але вже є й такий приклад – фірма «Спектр М». Це єдине виробництво, крім хлібопекарні, що забезпечує увесь район, вони займаються пластиковими виробами. Це переселенці з Луганська, з тимчасово окупованої території, приїхали, поставили обладнання, забезпечили місцевих мешканців робочими місцями, налагодили виробництво. Не просять. Ми сприяємо в межах своїх можливостей як адміністрація.
Минулий рік був непоганий для наших аграріїв. За підсумками врожаїв закупили техніки на 62 мільйони гривень. Нова техніка – це теж інвестиції в район. Тобто не такі ми вже й збиткові. Земля – наш єдиний козир. Тільки треба встановити чіткі правила, навести порядок із невитребуваною спадщиною, щоби платили податки. Проектів дуже багато. Зараз триває обговорення, я проводжу зустрічі, думка наших громадян однозначно буде врахована.
* * *
Може, комусь це буде цікаво… Останній керівник Луганської області (сьогодні на її чолі - виконувач обов’язків) Юрій Гарбуз – родом із Мілового; там його фермерське господарство, там же – його дітище – Обласний кінний театр. Тож не втримався, поцікавився, у відповідь почув:
– Гарбуз? Все в нього в порядку. Театр функціонує. Фермерство передав сестрі, Людмилі Григорівні…
Починалась нарада з сільськими головами, і Артур Станіславович пішов займати місце в президії. Та коли розмова пішла вже по третьому колу – терпець мій увірвався, і я пішов ближче знайомитися з селом. Несподівано з’ясувалось, що тут є вулиці, більш-менш почищені. Двоповерхові будинки з лоджіями, на стінах – супутникові антени. Житло не елітне, мабуть, просто архітектурна пам’ятка часів, коли конярство ще користувалось увагою високої влади.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк-Новострільцівка
