Крим очима Лесі Українки та Максиміліана Волошина

Крим через цілющість свого клімату, геополітичну унікальність й культурну багатошаровість народів, що його населяли, завжди цікавив багатьох мандрівників - художників і письменників, правителів і воїнів, мандрівних дервішів і просто культових персон. Хтось із них тут творив і будував, мріяв і філософствував, а хтось воював і намагався утвердити своє панування. Кожен залишив свій слід.

У черговий день нашої подорожі Кримом ми познайомимося з тими, для кого Крим був місцем зцілення, джерелом творчості, життєвої сили і творення.

ЛЕСИН КРИМ

Українська письменниця, поетеса і перекладачка Леся Українка називала Крим «колискою своєї творчості». Вперше вона приїхала сюди у 1890 році на лікування. Лікар прописав їй від туберкульозу процедури у Сакській грязелікарні. Однак ефекту від них не було, і Леся з матір'ю переїхали до Євпаторії. Там поетеса написала перший вірш про Крим і красу моря - «Тиша морська».

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Побувала Леся і у Бахчисараї, краса якого її полонила. Тут з-під її пера вийшли сонети «Бахчисарай», «Бахчисарайський палац» і «Бахчисарайська гробниця».

Бахчисарай

Скрізь мінарети й дерева сріблисті

Мов стережуть сей тихий сонний рай;

У темряві та в винограднім листі

Таємно плеще тихий водограй.

Бахчисарайська гробниця

Ні, тута не лежить краса гарема,

Марія смутна чи палка Зарема, –

Тут спочива бахчисарайська слава!

Бахчисарайський дворець

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,

З усіх кутків тут пустка вигляда.

Здається, тільки що промчалась тут біда,

Мов хуртовина грізная, раптова.

Колись тут сила і неволя панувала,

Та сила зникла, все лежить в руїні, –

Неволя й досі править в сій країні!

Ще один вірш Лесі Українки з'явився після зустрічі з юною кримською татаркою у національному костюмі. Емоції поетеси, яка дуже любила національний одяг, вилилися в теплі рядки поезії «Татарочка».

Там, за містом, понад шляхом битим,

По гарячім каменистім полі

Йде дівча татарськеє вродливе,

Молоденьке, ще гуля по волі.

На чорнявій сміливій голівці

Червоніє шапочка маленька,

Вид смуглявий ледве прикриває

Шовком шитая чадра біленька.

То закриє личко, то відкриє, –

А очиці, наче блискавиці,

Так і грають з-попід брівок темних!

Що за погляд в сеї чарівниці!

У Криму Леся Українка цікавилася мовою, фольклором та художньо-прикладним мистецтвом кримських татар. Вона зібрала колекцію орнаментів національної вишивки і знаходила її дуже схожою на українську. У листі до Михайла Драгоманова - історика і дослідника української народної творчості, який доводився їй дядьком, Леся писала, що «хотіла б одну річ видати, це, власне, візерунки татарські, які я у Криму зібрала, є їх чимало і дуже схожі на українські...»

В одному зі своїх циклів «Кримські спогади» Леся Українка порівнювала Крим з розбитим човном. Вона журилась, що люди тут живуть у країні, де править неволя. Поетеса мріяла, щоб «розбуджена море народного гніву очистило від поневолювачів нещасну країну».

«Негода»

Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,

Що в пісках у пустині вмирає:

Захопив його вихор великий,

Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,

В ньому кров не застигла живая,

А над ним вже кружляє та в’ється

Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернім та лютім ячанні,

І кривавеє тіло батують,

Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину, –

Розжени свої буйнії хвилі,

Затопи сю нещасну країну!

[Евпатория, 1891]

Двічі Леся Українка була і в Балаклаві, де на центральній площі їй встановлено пам'ятник місцевого скульптора Володимира Суханова.

Найбільше адрес, пов'язаних з ім'ям Лесі Українки - у Ялті, яку вона відвідувала неодноразово і затримувалася тут надовго. Наприкінці червня 1897 року вона оселилася на дачі в урочищі Чукурлар (нині Приморський парк), а потім переїхала на Катерининську вулицю, де сьогодні знаходиться музей Лесі Українки. Ялтинський музей – один з чотирьох українських музеїв, присвячених поетесі. Він розташований на другому поверсі будинку, де Леся Українка проживала у 1897 році. Ідея створення музею виникла у ялтинців ще у 70-х роках, але втілити її в життя вдалося тільки у 1991 році – до 120-річчя з дня народження письменниці.

Після анексії Криму будинок-музей української поетеси був закритий з причин, нібито, аварійності будівлі. Місцева «влада» стверджує, що музей неодмінно буде відремонтований і у 2018 році знову запрацює.

У Міністерстві культури України вважають, що ремонт будівлі – лише привід для закриття музею. Думку про те, що Росія не зацікавлена в пропаганді творчості української письменниці висловила і засновник музею, яка викладає нині в Острозькій академії, професор Світлана Кочерга. На її думку, навіть якщо ремонт будівлі буде завершено, статус і концепція музею навряд чи залишаться колишніми.

До подій березня 2014 року музей Лесі Українки, який, до речі, зовні не виглядав таким, що руйнується, позиціонував себе як "провідник у світ української культури для кримчан і туристів" і був одним з центрів зміцнення національної ідентичності українців у Криму.

Про те, що ялтинський музей поетеси не вписується в нові реалії Криму, свідчить те, що сьогодні сквер біля пам'ятника Лесі Українці і самого музею перетворився на місце для вигулу собак, сам пам'ятник виглядає занедбаним, а експозицію музею скоротили до однієї кімнати на другому поверсі.

ВОЛОШИН: ПРОСТІР СТОРІЧ БУВ ДЛЯ ЖИТТЯ ТІСНИЙ, ПОКИ МИ – РОСІЯ – НЕ ПРИЙШЛИ

Інша справа – письменник Максиміліан Волошин, музей історії творчості якого не тільки продовжує успішно функціонувати в Коктебелі, але і став таким собі фоном для ще більшого просування «русского мира» в Криму.

Волошин вперше потрапив у Крим ще в часи кримського ханства, коли був дитиною. Сюди у ранньому дитинстві його привезла лікувати від хвороб мама Олена Оттобальдівна, яка була досить відомою художницею. Вона купила 16 соток землі в Коктебелі, який тоді належав Кафському саджаку турецьких султанів, і побудувала там будинок. Потім володіння сім'ї розросталися, до маминої ділянки Волошин прикупив ще 9 гектарів. Батько Максиміліана був статським радником палати цивільного і кримінального суду в Києві. Після нього сину у спадок залишилося дванадцять тисяч рублів. На них та на дохід від маєтку матері в Житомирі і був побудований будинок у Коктебелі. У ньому Волошин приймав друзів - письменників, музикантів, художників. Він розбив парк, у якому кожен гість був зобов'язаний посадити дерево. Згодом він заповів свій маєток Союзу письменників СРСР.

Сьогодні письменник, напевно, неабияк здивувався б, почувши, як провладні політики у своїх ідеологічних цілях використовують його ім'я в "русском" Криму.

Житель великих міст, а народився він у Києві, навчався у Москві, шукав і знайшов у маленькому Криму з його магією природи і міццю культурної спадщини свою власну філософію життя, захист і втіху у створеній ним країні – Кіммерії. Він відчував повну гармонію з кримським "Магометовим раєм" і намагався відкрити для російської культурної еліти "край блакитних пагорбів" - саме так перекладається з кримськотатарської Коктебель.

Читаючи його статті «Культура, мистецтво, пам'ятки Криму» і «Долі Криму», розумієш, наскільки відрізняється ставлення до Криму Максиміліана Волошина і сьогоднішньої письменницької тусовки, яка уявляє себе спадкоємицею російських поетів Срібного століття, а насправді приїжджає на фестивалі "отримати кайф" і "щось корисне витягти з семінарів".

На відміну від них, інтерес Волошина до Криму був щирим, справжнім. Він не просто милувався суворою величчю Карадагу або малював прозорими фарбами ніжно-пастельної акварелі улюблений Коктебель, не просто бився з поліцейськими, які забороняли йому ходити у "дивному вбранні" або зустрічав у своєму будинку Цвєтаєву і Гумільова. Він не просто їздив в Бахчисарай, Кафу і захоплено відгукувався про кримську культуру, кримськотатарський Крим. Він не мовчав, бачачи, який слід Російська імперія залишила і продовжує залишати в історії Криму.

Наведемо кілька його цитат з цих статей, які допоможуть зрозуміти, чому політика сьогоднішньої Росії мало чим відрізняється від політики Російської імперії часів Волошина.

«Кримські татари – народ, у якому до примітивно-життєздатного стовбура монголоїзму були прищеплені дуже міцні і відстояні культурні отрути, частково пом'якшені тим, що вони вже були раніше перероблені іншими еллінізованими варварами. Це викликало відразу прекрасне (господарсько-естетичне, але не інтелектуальне) цвітіння, яке цілком зруйнувало первісну расову стійкість і міцність. У будь-якому татарині відразу відчувається тонка спадкова культурність, але нескінченно тендітна і нездатна себе відстояти. Півтораста років грубого імперського панування над Кримом вирвало у них грунт з-під ніг, а пустити нові корені вони вже не можуть, завдяки своєму грецькому, готському, італійському спадку».

«Татарське мистецтво: архітектура, килими, майолик, чекан металів — все це скінчилося; залишилися ще тканини та вишивки. Татарські жінки, за вродженим інстинктом, ще продовжують, як шовковичні черв'яки, сучити з себе дорогоцінні рослинні візерунки. Але і ця здатність вичерпується».

«Важко вважати прилученням до російської культури ту обставину, що Крим відвідали як туристи або мандрівники кілька великих російських поетів, і що сюди приїжджали помирати від туберкульозу чудові письменники. Але те, що землі систематично віднімалися у тих, хто любив і вмів їх обробляти, а на їхнє місце селилися ті, хто вмів руйнувати налагоджене; що працьовите і лояльне татарське населення було приневолено до низки трагічних еміграцій до Туреччини, в благодатному кліматі всеросійської туберкульозної здравиці повністю вимирало, – саме від туберкульозу, – це показник стилю і характеру російського культуртрегерства».

«Ніколи (...) ця земля, ці пагорби і гори, і рівнини, ці затоки і плоскогір'я, не переживали такого вільного рослинного цвітіння, такого мирного і глибокого щастя, як у «золотий вік Гіреїв».

«Татари і турки були великими майстрами зрошення. Вони вміли ловити найдрібнішу цівку грунтової води, направити її по глиняних трубах у великі водойми, вміли використовувати різницю температур, що дає випоти і роси, вміли, як кровоносною системою, окропити сади і виноградники на схилах гір. Вдарте киркою по кожному шиферному, абсолютно бесплодному схилу пагорба — ви натрапите на уламки гончарних труб; на вершині плоскогір'я ви знайдете воронки з овальними заокругленими каменями, якими збиралася роса; у будь-якій купі дерев, що розрослися під скелею, ви розрізните здичавілу грушу і виноградну лозу, що виродилася. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом. Весь цей Магометів рай знищений дочиста».

«У Бахчисараї, в ханському палаці, перетвореному на музей татарського мистецтва, навколо художника Боданинського, татарина за походженням, ще продовжують тліти останні іскри народного татарського мистецтва, роздмухувані диханням кількох осіб, які його охороняють».

«Перетворення Кримського Ханства на Таврійську губернію для Криму не було сприятливо: остаточно відокремлений від живих водних шляхів, що ведуть через Босфор і економічними інтересами пов'язаний тільки з «диким полем», він став російським губернським глухим закутом, не більш значним, ніж Крим готський, сарматський, татарський».

«Татари дають як би синтез всій різноманітно-строкатій історії країни. Під просторим і терпимим покровом Ісламу розквітає власна справжня культура Криму. Вся країна від Меотийських боліт до південного узбережжя перетворюється на один суцільний сад: степи цвітуть фруктовими деревами, гори – виноградниками, гавані – фелюками, міста дзюрчать фонтанами і б'ють в небо білими мінаретами».

«Часи змінюються і точки зору: для Київської Русі татари були, звичайно, Диким Полем, а Кримське ханство було для Москви грізним розбійницьким гніздом, що дошкуляло його несподіваними набігами. Але для турків — спадкоємців Візантії — і для царства Гіреїв, які вже сприйняли і кров'ю, і духом усю складну спадщину Криму з його грецькими, готськими та італійськими рудами, звичайно, росіяни були тільки новим злетом Дикого Поля».

Здесь, в этих складках моря и земли,

Людских культур не просыхала плесень —

Простор столетий был для жизни тесен,

Покамест мы – Россия – не пришли.

За полтораста лет – с Екатерины —

Мы вытоптали мусульманский рай,

Свели леса, размыкали руины,

Расхитили и разорили край.

Осиротелые зияют сакли;

По скатам выкорчеваны сады.

Народ ушел. Источники иссякли.

Нет в море рыб. В фонтанах нет воды.

Но скорбный лик оцепенелой маски

Идет к холмам Гомеровой страны,

И патетически обнажены

Ее хребты и мускулы, и связки.

Зера Аширова, Київ