Скарби графа Скарбека. «Галицька Ла Скала» і палац для сиріт

Скарби графа Скарбека. «Галицька Ла Скала» і палац для сиріт

993
Ukrinform
Одну з найграндіозніших свого часу театральних споруд у Європі та справжній величезний палац, що став притулком для сиріт і вбогих, побудував для галицької громади Станіслав Скарбек

У величезному будинку в центрі Львова, який після спорудження називали «галицькою Ла Скалою» (таке порівняння використовують тому, що це одна із найбільших у Європі театральних будівель, яка поступалася на момент відкриття лише спорудам міланського «Ла Скала» та придворного театру у Дрездені, - ред.), уже не одне сторіччя живе театр. Спочатку це був Театр графа Скарбека, нині тут працює національний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Саме про скарби, які надбав не для себе, а для галицької громади граф Станіслав Скарбек — сьогоднішня наша розповідь.

СЕКРЕТИ «ГАЛИЦЬКОЇ ЛА СКАЛИ»

«Закулісні таємниці» цієї грандіозної споруди нам відкриває львовзнавець, професор Львівського національного університету імені Івана Франка Ігор Лильо.

- Усе почалось у 1783 році, коли австрійський імператор Йосип ІІ подарував частину ділянки, де колись розміщувався Нижній Замок сина Данила Галицького – Лева, львівській громаді для облаштування загальноміської споруди. Вибір суспільства та влади було зроблено на користь театру. Однак пройшло ще півстоліття, поки розпочалось саме будівництво, яке тривало з 1836 по1842 роки. Головним інвестором проекту став відомий підприємець, меценат та авантюрист граф Станіслав Скарбек, - розповідає Лильо.

Запитаєте, який інтерес переважив усі ризики такого капіталовкладення? Чисто комерційний: від початку передбачалось, що театр буде оточений своєрідною дільницею, яка включить крамниці, кав`ярні, склади та численні житлові приміщення. Їх використання мало стати надійною страховкою якби театральний проект виявився невдалим, крім того, театр на 50 років звільнявся від податку, а кожна трупа, яка осідала тут на час гастролей, мала сплатити графу 10 відсотків від своєї виручки. Тим, хто збирався затриматися у Львові на довший час, театр міг запропонувати крамниці, пекарню, кондитерську, кімнати для хворих і навіть власний комфортабельний готель, де, крім розкішних номерів, була їдальня та ігрові кімнати. З часом у приміщеннях, які оточували амфітеатр, з`явились ресторан та кінотеатр «Лев». Додали до допоміжних приміщень і стайню на 36 коней. Функціональність цього комплексу оцінили навіть депутати Галицького Сейму, які винаймали тут приміщення до часу, поки для них не спорудили спеціальний будинок.

ДУБИ З ГРАФСЬКИХ МАЄТКІВ ЗМІЦНИЛИ ФУНДАМЕНТ ТЕАТРУ

Ще в момент проектування театру серйозною проблемою став болотистий ґрунт на місці його спорудження. Адже поряд протікала річка Полтва. Для вирішення цієї проблеми Скарбек не пошкодував багаторічних дубів із власних маєтків під Миколаєвом. 16 тисяч паль донині надійно підтримують грандіозну споруду, оберігаючи її від замокання і перекосів. А коли на завершення будівництва не вистачило грошей, Скарбек заклав під позику свої маєтки.

- Досліджуючи історію театру, ми отримали дозвіл дирекції зазирнути туди, куди не ходять глядачі: у підвали та на горище, - каже Лильо. - Палі дійсно стоять у воді та намулі і це забезпечує міцність будівлі. А ось стелю театру, щоб зменшити навантаження на фундамент, зробили із… соломи: ідеш там, як по пружинному матрасу.

Ще одна особливість театру – у нього в молоді роки не було сходів. Глядачі під`їжджали до фронтону каретами, з яких виходили просто на площадку біля вхідних дверей. Сходи вимурували пізніше, коли театр став доступним для посполитих.

Проект, як кажуть тепер, виявився вдалим. 28 березня 1842 у найбільшій на той час театральній споруді Європи, розрахованій на 1460 глядачів, відбулась перша постановка – «Життя як сон» драматурга Ф.Грільпарцера. А вже наступна вистава комедіографа А.Фредра «Дівочі обітниці» започаткувала комерційний успіх театру.

У роки Другої світової театр ґрунтовно відремонтувала німецька окупаційна влада, яка мала намір зробити його виключно для німців.

театр імені Заньковецької.
Театр імені Заньковецької.

Коли Львів знову став радянським, директором театру призначили… керівника шахти з Донбасу. У творчому процесі він не розбирався, проте менеджером виявився непоганим. Головне, здійснив свою мрію: зробити заньковецьку сцену «карусельною». Для цього привіз два потужних шахтних мотори, які й досі крутять сцену.

Цього року заньківчани відзначають свій столітній ювілей. Трупа корифеїв переїхала до дому графа Скарбека із Запоріжжя у 1944 році і реалізувала тут свої найсміливіші творчі задуми. Проте будівля зараз переживає не найкращі часи. До знаменної дати трохи підремонтували глядацьку залу, замінили підлогу, крісла і завісу. Відновили фасад. Проте облущені бокові стіни, які замаскували гігантськими банерами, можуть багато розповісти про орієнтири сильних сучасного світу.

палац Скарбека
Палац Скарбека

ВЕЛИЧНИЙ ПАЛАЦ ДЛЯ СИРІТ І УБОГИХ

У маленькому селі Заклад Миколаївського району розташувався чи не найбільший палац на Львівщині. Він зведений у англійському неоренесансному стилі за мотивами австрійської резиденції Скарбека в містечку Нуссдорф, П-подібний у плані, має три поверхи центрального об'єму, по чотири поверхи бічних об'ємів та п'ятиповерхові башти по кутах. А навколо - котеджі, оранжерея, ландшафтний парк з озером і альтанками. Для графа розкіш ніколи не булла самоціллю. Для кого ж будувався цей палац?

Виявляється, для сиріт і убогих. Повна назва закладу, який дав назву селу - «Доброчинний заклад для сиріт і убогих». Відповідно до фундаційного акту від 1 серпня 1843 року граф заповів усе своє майно: театр у Львові, 3 містечка і 29 сіл для заснованого ним Закладу. Проте свого благого творіння він так і не побачив. Палац добудовувася племінником графа - Володиславом Скарбеком і відкрився через 27 років після смерті фундатора. Соціальна установа призначалася для 400 убогих і 600 сиріт, які виховувалися у строго католицькому дусі. Клієнтами закладу могли бути виключно галичани. Виняток становили особи, які мали майно на Галичині. До «убогих» належали особи, які не мали засобів для існування, та літні люди, які в звичайних умовах не могли забезпечити собі гідне життя. Для них існував віковий ценз: не менше 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Тяжко хворі до закладу не приймалися. До сиріт належали хлопці віком 7 - 10 років та дівчата 6 - 8 років, які не мали батьків і яких не мали змоги утримувати родичі. Багато уваги у закладі приділялося освіті молоді. Хлопці здобували робітничі професії: ковальство, слюсарство, бляхарство, столярницька справа, бондарство, готували також стельмахів і сідлярів, а дівчата отримували професії у сфері обслуговування за спеціальностями куховарство, городництво, шиття, ведення домашнього господарства. Не на останньому місці було і культурне виховання, зокрема, проводилися уроки музики. Серед випускників були навіть актори і режисери. За порушення правил сиріт карали шляхом скорочення чи усунення від гімнастики, погіршенням харчування, «відособленням». Тілесно карали лише хлопців і лише за наказом директора закладу.

Зараз у палаці розмістилася одна з обласних психіатричних лікарень. За роки, що минули, будівля зазнала суттєвих змін внутрішнього інтер`єру. У прекрасних залах, де колись відбувалися благодійні бали, зробили перегородки і облаштували палати для хворих, внесли й інші зміни. Проте палац залишився незмінним зовні. Щоправда, як і на театрі, на ньому облущилася штукатурка, на стінах помітні сліди замокання… Словом, депресивність тут іде не тільки зсередини, але й помітна ззовні.

А ось у ландшафтному парку, який є пам'яткою садово-паркової архітектури, віє спокоєм. Тут збереглося декілька алей, озеро, колись викопане спеціально за вказівкою графа, тюльпанове дерево. Парком прогулюються хворі та їхні родичі, які приїжджать на відвідини. Зрідка заходять сюди і нечисленні туристи, яких приваблює прекрасна архітектурна пам`ятка. Нехай і в такому занедбаному вигляді.

Персонал лікарні лояльно ставиться до гостей. Можна навіть зайти всередину будівлі, на другому поверсі якої діє кімната-музей. Його експозиція розповідає про історію закладу від заснування до нашого часу. Велика частина експозиції присвячена, звичайно, графу Станіславу Скарбеку та його останньому благородному бізнес-проекту для знедолених.

Окремий підрозділ присвячений відомому композитору Галичини Денису Січинському, який праював у закладі капельмейстером оркестру. В його обов’язки входило навчати вихованців співу та гри на різних інструментах. «Закладівський період», який тривав десять років (1888-1898), був особливо плідним у творчому доробку композитора. Тут були написані твори, що прославили його, зокрема марш «Сагайдачний» (1894), обробки народних пісень, фортепіанні мініатюри, «Чеська полька» та інші твори.

Зараз лікарня, за давніми традиціями арттерапії, має власний реабілітаційний театр мініатюр «Госпітальєри», до якого залучають і пацієнтів. Вже поставили кілька вистав. Також тут діє мистецька галерея, у якій виставляються художники та майстри з-поміж хворих.

«проклята» картина
«Проклята» картина

МІСТИЧНА ЛЕГЕНДА ЗАКЛАДУ

Є у закладі і своя містична легенда. Як без неї обійтись такому загадковому місцю… Це – «проклята» картина, яку знайшли на горищі палацу. Працівники лікарні випадково натрапили на запилене полотно із зображенням заплаканого хлопчика.

Дослідники вважають, що десь у 60-70-х роках минулого століття її намалював італієць з іспанським корінням Бруно Амідо, котрий узяв собі творчий псевдонім Джованні Браголін. Живописець із Венеції відтворював історичні, побутові сценки, зображав пейзажі, натюрморти. Однак найкраще йому вдавалися (і давали солідний заробіток від туристів) портрети дітей. Намалював їх майже сім десятків. На відміну від конкурентів по малярському цеху, зображав малечу не усміхненою, а… заплаканою.

Вважається, що заплаканий хлопчик на знайденому у Закладі полотні - син самого Браголіна. Аби домогтися достовірності, батько лякав його запаленими перед обличчям сірниками, від чого дитина заходилась плачем.

Кажуть, виснажений цими нелюдськими експериментами, хлопчик невдовзі помер від запалення легенів. Проте він встиг проклясти батька, побажавши йому згоріти. Браголін «згорів» від раку шлунка. А його художня майстерня згоріла по-справжньому, з усіма роботами. Вцілів лише… «Хлопчик, який плаче».

Чутки про «прокляту картину» швидко розлетілися світом. Її копії з ажіотажним успіхом демонстрували провідні галереї, а репродукції масово розкуповували. Проте прокляття нібито діяло і в оселях тих, хто купив копії. Там виникали пожежі та інші катаклізми. Як правило, серед розрухи рятувальники знаходили вцілілі зображення «хлопчика». Англійська газета Тhe Sun опублікувала статтю про «мстивий дух» намальованої дитини. Врешті на одному з пустирів англійці, які найбільше купували репродукцій із хлопчиком, влаштували публічне спалення цих копій. Стверджують, що відтоді стихійні загорання у їхніх будинках припинилися.

Ніхто з персоналу психлікарні не знає, звідки тут узялась картина. Оригінал це чи копія, хоч на полотні є автограф художника. Можливо, хтось звільнився таким чином від хлопчика, щоб захистити власну домівку. Аномалій у закладі вона не викликала. Все погане, що могло статися із будівлею і людьми у ній, сталося за часів радянської влади.

З приходом радянської влади сиротинець та притулок перестали функціонувати. Натомість, у палаці розмістився кавалерійський полк Будьонного. Згодом тут була катівня НКВС. Місцеві мешканці стверджують, що у підземеллі будівлі замуровано десятки жертв комуністичних репресій. Більшовики спалили унікальну книгозбірню, розікрали та знищили інші цінності. У війну значну частину сиротинця було зруйновано, його центральна частина і праве крило згоріли. З приходом визволителів тут облаштували табір для військовополонених німців, які будували у Миколаєві цементний завод. У 1954 році у закладі розмістили колонію для психічно хворих, а згодом вона стала психлікарнею і притулком для хронічних алкоголіків. У цьому профілі функціонує і досі.

зруйнована капличка
Зруйнована капличка

РОЗОРЕНИЙ ПРИХИСТОК СПОЧИЛОГО ГРАФА

Неподалік у лісопарку, частину якого колись займав цвинтар, стоїть розорена капличка, яка все ж зберегла свої багородні пропорції і архітектурний задум. Після завершення будівництва закладу сюди із Личаківського цвинтаря було перенесено останки графа Скарбека, щоб він і після смерті був ближчим до свого дітища. Та вічну обитель мецената було осквернено. Спочатку каплицю пограбували в радянські часи. Вандали у 1939 році викинули з крипти останки графа. Місце його поховання тепер невідоме. Та чи й було воно… Час довершив руйнівну справу. У 2009 році у будівлі завалився дах. Заньківчани кілька разів виїжджали до каплиці, щоб хоч що-небудь зробити для того, хто за власний кошт реалізував для краю два грандіозні проекти. Вони трохи розчистили хащі, якими заросла каплиця, звільнили її від сміття. Проте що більше могли зробити актори, якщо їхній власний мистецький дім, залишений Скарбеком, потребує мільйонних вкладень.

Каплиця, як і лікарня, як зрештою і театр, все ще очікують на сучасних меценатів масштабу Скарбека, який «накопичив» на землі істинні скарби.

Нінель Кисілевська, Львів


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-