Півострів Європа
Писати про Кам’янець-Подільський навіть якось незручно – ну хто в Україні не знає місто над Смотричем! Старші покоління – завдяки книжці такого собі Володимира Бєляєва «Стара фортеця», по якій в радянську добу було знято однойменну стрічку, а згодом і цілий серіал; молодші – за цілою купою найрізноманітніших модернових фестивалів і перформенсів. Самі лише гонки на повітряних кулях чого варті! Але головне, звичайно – це історичне старе місто, розташоване на дивному півострові, який утворює Смотрич. У самому центрі «Омеги».
«АЛЬФА» Й «ОМЕГА»
Ця символічна давньогрецька літера згадалася, коли побачив план Кам’янця. Смотрич, який тече тут з півночі на південь, у нижній своїй течії робить карколомний акробатичний трюк: круто повертає мало не на північ, робить петлю (майже мертву – праві береги сходяться до відстані в якихось тридцять метрів) – і далі знову тече собі, наче нічого й не сталося. На мапі це виглядає точнісінькою омегою. От усередині цієї останньої букви грецького альфабету, практично на острові, і розвивався Кам’янець протягом чи то шести, чи семи повнокровних століть, і тільки десь наприкінці XVIII-го почав потроху виходити за межі острова.
Стара фортеця (у путівниках її називають «Старий Замок») стоїть у перешийку «півострова», захищаючи місто із заходу. З усіх інших боків його нездоланною природною стіною боронить величний каньйон глибиною від 30 до 60 метрів. З точки зору військової така фортифікаційна система робить місто неприступним, і в історії зафіксовано усього два чи три випадки облоги Кам’янця, які завершилися вдало.
Уперше я сюди потрапив у 2005-му. Після запеклих пропагандистських баталій попереднього року, коли нас ділили на три сорти, ми їздили до Івано-Франківська відновлювати стосунки. А на зворотному шляху завернули до Кам’янця.
– Можу сказати одне: ви в дуже правильному місці знаходитеся, – привітав нас тодішній його мер Олександр Мазурчак. – Саме Кам’янець-Подільський є дуже показовим місцем єдності міжнаціональної, народної, української. Ось оцей острів – це і є старе місто. Тут із XIV століття жили українці, поляки, вірмени, євреї. Тут було навіть три різних магістрати: польський, вірменський і руський. І всі розуміли: воювати один проти одного неможливо. Бо щойно один підпалить хату другого – згорить відразу все місто. І це виховало таку терпимість, яка ще до цього часу відчувається. На генетичному рівні.
За два дні перевірити справедливість слів голови було, звичайно, неможливо, але залишилося стійке відчуття, що люди тут терпимі не з європейської коректності (що до певної міри спостерігається у Галичині), а тому що такими народилися. І живуть?..
– Населення стабільне; міграції нема, – запевнив Олександр Володимирович у відповідь на моє стандартне запитання напівкочовика.
Я б, мабуть, теж звідси б нікуди не мігрував. Тільки сюди. Нам довелося розмовляти з українцями, росіянами, поляками, вірменами, навіть з одною мордвинкою – жодного натяку на міжетнічні, мовні чи ще якісь проблеми.
МАГДЕБУРГ-НА-СМОТРИЧІ
У Кам’янці збереглося чимало храмів старої доби, і міська влада потурбувалася, аби жодна конфесія не залишилася без даху над головою. Причому полякам передано аж три їхніх костьоли: з благословіння папи римського Івана Павла ІІ тут створено дієцезію і живе католицький єпископ (біскуп).
У Кам’янці-Подільському – потужний ґрунт для відновлення громадянського суспільства, і це – Магдебурзьке право. Кам’янець його отримав на 125 років раніше за Київ. Мало того – він ним дуже вправно користувався цілих півтисячоліття. Мені здається, самий факт існування на теренах України вільних міст фатально недооцінюється. Січ – Січчю, але ж – «міське повітря робить вільним». Тут була присутня Європа без будь-яких поблажливо-ввічливих «майже». Включно із європейським рівнем заможності городян. А враховуючи чарівну подільську природу і багатющі чорноземи – може, й вище тодішнього середньоєвропейського.
Непрямо про це може свідчити чимала архітектурна спадщина, у тому числі й тих століть, що в Європі вважаються добою розквіту місцевого самоврядування. Загалом тут, після усіх воєн ХХ століття (зокрема антирелігійних), збереглося 140 пам’яток архітектури - більше хіба тільки у Львові. І це не якісь там мазанки, де проїздом зупинялися полководці середньої руки: могутні міські брами і башти з рештками мурів (не плутати з реконструйованим Старим замком), готичний кафедральний костьол Петра і Павла, монастирі домініканців, тринітаріїв, францисканців.
…1672-й був саме тим рідкісним роком, коли Кам’янець-Подільський взяли після правильної облоги турки (не без допомоги українського гетьмана Петра Дорошенка). Турки по собі залишили частково реконструйовану фортецю, укріплений Замковий міст і мінарет, який вони звели поруч із костьолом Петра і Павла, перетвореним на мечеть. Турецьке панування на Поділлі тривало до 1699 року, коли, згідно зі статтями Карловицького миру, воно повернулося до складу Речі Посполитої.
Сумніваюся, що у тих статтях йшлося про мечеті, однак у місті стверджують, що османи передавали полякам Кам’янець за умови, що ті не чіпатимуть їхніх будівель. Костьолу повернули його конфесійне призначення, але мінарет дійсно залишили. Правда, прикрасивши його статуєю Діви Марії. І це не викликало обурення ні у католиків, ні у православних, ні навіть у вірмен. Вже більше трьохсот років стоїть. Чим не модель для примирення українців?
КАТ В ОРЕНДУ, МЕР У ЗАСТАВУ
Крім католицьких, на «півострові» залишилися православні храми і величні руїни собору вірменського. Власне, навіть нащадків «тих» вірмен тут не залишилось, але вірменська громада України взяла руїни собору під свою опіку. Коли ми до нього підійшли, якийсь чолов’яга кавказького типу старанно косив між стінами траву бензинокосилкою.
Найцікавіше, як на мене , що тут збереглись не тільки культові споруди середньовіччя, а і «прості» будинки заможних міщан. А ще – спогади про власного... ката.
Мати власного ката у місті вважалося вельми престижним, але дуже дорогим задоволенням. Кам’янець-Подільський міг його собі дозволити, а коли у сусідів виникала потреба – позичали «фахівця» під велику заставу. Переважно грошову, але одного разу джерела зафіксували факт передачі Чортковом (нині – Тернопільська область) у заставу власного «мера».
У Кам’янецькій ратуші нинішня міська влада залишила за собою лише одну залу, оздоблену точно за середньовічними європейськими зразками, решта передана музею. Зокрема у підземеллі розташувався музей старовинного судочинства. Власне, під тими склепіннями воно й чинилося у ту похмуру добу, тільки археологи не всі камери встигли розкопати і довести до музейних кондицій.
На мене враження справили не так знаряддя тортур і не «закривавлені» муляжі ката і його «клієнтів», як сувора регламентація самої процедури дізнавання. Виявляється, при кожному допиті, окрім, так би мовити, «юристів», зобов’язаний був знаходитися лікар. Тортури дозволялися лише до першої крові або до вивихнутого суглоба. Після чого лікар припиняв процес, вправляв суглоб або зупиняв кровотечу – і страждальця доправляли у камеру. Якщо слідство не могло отримати потрібних свідчень, підозрюваного відпускали. Утім, без права на матеріальну компенсацію...
ПРЕМ’ЄР ІЗ ПІДЗЕМЕЛЛЯ
Аж до другої половини вже позаминулого століття у Старе місто можна було потрапити по єдиному мосту – Замковому. Він прокладений над тим перешийком, де Смотрич починає й закінчує писати «омегу». Сьогодні він більше схожий на дамбу, але місцеві дослідники розкопали (в прямому й переносному сенсі), що в основі його – п’ятиаркова конструкція дуже давніх часів. Дехто вважає – давньоримських.
На Колоні Траяна у Римі (зведена у 113 р. на честь перемоги над даками) є зображення мосту. Вважалося, що це міст через Дунай, однак Дунай у Дакії (сьогодні – Румунія) надто широкий, аби вистачило всього шести опор. А от для Смотрича – саме те. Тим більше, існує безліч непрямих доказів присутності у цій місцевості давньоримських легіонів.
Із цією теорією пов’язана легенда новітньої доби (хоча наш екскурсовод запевнив, буцімто особисто знайомий з її героєм).
Як відомо, екс-президент Віктор Ющенко дуже цікавиться старожитностями. Колись, ще в ранзі прем’єра, він відвідав Кам’янець, і його серце не могло не стріпнутися від звістки про давньоримську пам’ятку. Він зажадав побачити її на власні очі. Для цього треба було перекривати проїжджу частину. Аби не заважати людям і машинам, Віктор Андрійович відправився на зустріч з історією вночі.
А в цей час із Підзамче в напрямку своєї оселі вирушив один кам’янчанин... Інтелігент загалом, він у даному конкретному випадку з якоїсь нагоди «прийняв на груди» чималий об’єм оковитої. Після якої світ сприймається не зовсім адекватно. І от він ступає на міст – аж раптом земля розверзається, з пекельного отвору б’є нестерпне світло, і перед його очами, буквально на відстані витягнутої руки, постає прем’єр-міністр його країни. Якого він і в столиці міг би побачити хіба що за тонованим склом урядового “мерседесу”, що летить зі швидкістю винищувача. А тут – у маленькому містечку, навіть не в обласному центрі...
...Дах на місце впалому в ступор запізнілому пішоходу вправляли з допомогою ну дуже сильнодіючих ін’єкцій. Забув спитати, чи «зав’язав» страждалець після такого інциденту, чи навпаки.
***
Про Кам’янець-Подільський можна розповідати безкінечно. А я ж навіть не вибрався за межі Старого міста. Та що там міста – Стару фортецю лишень згадав, що вона таки існує. Та, повторюся, про Кам’янець-Подільський і так всі знають все. Я ж постарався згадати те, про що не пишуть в довідниках. І ще ті історичні подробиці, які важливі в контексті конкретного оповідання. Але надії не втрачаю – може, колись з’явиться більше часу, аби ще трішечки дізнатись про це диво на Подільській землі.
Михайло Бублик, Хмельницький
Фото автора та Наталії Кононової
