Ой лісами, горами…

Ой лісами, горами…

1038
Ukrinform
Луганський кореспондент Укрінформу відкрив для себе на Хмельниччині нову гірську систему

На мою думку, найцікавіше в Україні місто - це Кам'янець-Подільський. У всякому разі - з тих, що мені вдалося досі відвідати, включаючи Львів, Київ та Одесу. Але цього разу я лише мигцем ковзнув фотоапаратом по визначних пам'ятках середньовічного Кам'янця і кинувся у Товтри. Як, ви не знаєте, що це за диво - гори Поділля? І не чули про Медобори?..

ДВА СВІТИ, ДВІ СИСТЕМИ. ГІРСЬКІ

Максимальна висота Донецького кряжа - 367 метрів. Вершина Товтр у межах Хмельницької області - 401 м. Всього на якихось 34 метри вище, але різниця між двома гірськими системами - нездоланна. Перш за все вона в тому, що у Товтрах створений один з найбільших в Європі національних природних парків, який так і називається: «Подільські Товтри» (а одразу через межу, в Тернопільській області - заповідник «Медобори»). Донецький же наш кряж покинутий напризволяще. Якщо, звичайно, не брати до уваги господарів і «кришувальників» наших «унікальних» копанок...

Головний офіс НПП «Подільські Товтри» розташований у Кам'янці-Подільському. Ну, а вилазку власне в гори допоміг здійснити голова Кам'янець-Подільської райради Микола Жоган, за що величезне йому спасибі.

Національний парк - це 261 тисяча (!) га у трьох районах на заході Хмельницької області. Потрібно було вибирати якийсь один маршрут, і я поклався на компетентну думку наукового співробітника НПП Олександри Кучинської.

Поїхали в Бакоту. Це кілометрів за 50 від Кам'янця, тож був час і околиці оглянути, і вислухати попередню лекцію. Що виявилося заняттям досить складним, оскільки доводилося весь час мимоволі крутити головою і ахати про себе.

Була б на моєму місці людина непідготовлена - з легкістю повірила б, що перебуває у Карпатах. Дорога в'ється серпантином, з одного боку схил іде кудись далеко вгору, з протилежного - провалюється в якусь зелену безодню... Єдине, що могло насторожити, - відсутність карпатських смерек. Хвойні якщо і трапляються, то здебільшого звичайні сосни. Або не зовсім звичайні: у Товтрах унікальних видів рослин налічується десятки. Не буду їх перераховувати - як показує досвід, народ мляво реагує на назви всяких там мінуарцій дністровських або цибуль подільських.

А ще Олександра Петрівна показала по дорозі так зване висяче болото. Ми вже досить довго їхали в гору, аж тут - очерети, осока... чому там ще належиться рости у болотяній місцевості? Правда, і я зумів здивувати (ненадовго) співрозмовницю розповіддю про терикон, на зрізаної верхівці якого ростуть очерети. Це по Донецькій трасі, неподалік від кордону між Лутугинським і Перевальським районами. От можемо ж, коли захочемо, створювати власноруч природні феномени!

БАКОТА

Літописна Бакота покоїться на дні Дністровського водосховища. У 1981-му тут на місці мальовничого каньйону утворилася майже така ж мальовнича Бакотська затока з пагорбами, що височіють на її берегах. А найвища точка над затокою - Біла гора. І то ще треба враховувати, що частина скелі пішла під воду.

У горі - печерний монастир XI століття. Кажуть, заснував його Антоній Печерський, той, що потім перебрався на Печерські пагорби у Києві. Правда, якщо там спадкоємці Антонія нарили ходів на добру шахту, то ченці Бакоти задовольнилися печерами, які були освоєні ще в кам'яному столітті.

Поруч із житловими печерами привернули увагу кілька круглих отворів - на висоті кількох метрів і трохи збоку від входів до келій. Екскурсовод, що якраз нагодився поруч, пояснював школярам: «Коли до громади приймали нового ченця, його відразу ж наставляли: ніхто тобі спеціально рити могилу не стане, тому починай про свій останній притулок дбати заздалегідь».

І новачок приймався довбати кремінь. Могилки намагалися робити максимально компактними - не всякого туди запхнеш. Мабуть, труди і пост висушували тілеса пустельників до відповідних параметрів.

Так, між іншим: по іншу сторону Дністра - вже Чернівецька область, і досвідчені люди показали мені на протилежному березі селище елітних особняків, підкресливши, що десь там і «хатинка» закарпатського (раніше - луганського) губернатора Геннадія Москаля. Він-бо сам уродженець Буковини.

ЗБРУЧ

Як вже було зазначено, Товтри розляглися на території відразу трьох районів. Північний їхній край знаходиться десь в околицях містечка Сатанів. Тому наступний свій набіг я зробив туди. Точніше, не у саме селище, а на курорт Сатанів, що розташований кілометрів за п'ять. Але на це все я кинув лише побіжний погляд, тому що в планах (які щойно виникли у голові) було форсувати знаменитий Збруч і "на рисях" вторгнутися у межі колишньої Речі Посполитої. Тобто у Тернопільську область.

...Збруч, судячи з карти, протікав поруч, але знайти його виявилося непросто. Під горою розтягнулася на скількись сотень метрів неширока водойма, але вона різко уривалася і з одного, і з іншого кінця. Продершися через кущі, я з подивом виявив, що нижче рівня водойми тече досить-таки каламутна річка, яка з вигляду нагадує Луганку. Пройти берегом було неможливо, тож я пішов угору через розчинену браму одного із санаторіїв. Піднявшись досить високо, виявив, що на тому березі стоїть село. Пройшовши ще пару сотень метрів, увійшов у село на "нашій" території. Як потім з'ясувалося, обидва носять практично одну і ту ж назву. «Наше» пишеться Кринцілів, «їхнє» - Кренцілів. (Від редакції. На Гугл-картах на тернопільському березі позначений тільки Крутилів. А от "Вікіпедія" пояснює, що у Крутилові є хутір Кринцілів.)

На розі однієї з садиб господар, нависаючи над парканом, про щось розмовляв із сусідом.

- До мосту так можна вийти? - запитав я їх вишуканою українською.

- Так, отак просто і йдіть, - відповідали мені. - Тільки... Нас на тому боці не люблять.

- Це ж чому?

- Та в нас українська якась неправильна.

- То в них неправильна, - гордовито зауважив я і під співчутливі зітхання аборигенів попрямував далі.

Не встиг пройти і сотню метрів, як почув - гукають. Це гнався за мною той, який в шортах.

- Зачекайте! Мій друг пожартував. Там живуть нормальні люди. А то він моїх знайомих недавно налякав, і вони цілий день прогуляли Медоборами, так і не розкривши рота.

Слово за слово з'ясувалося, що мій новий знайомий - одесит. Поговорили про ситуацію на наших малих батьківщинах; він розповів про визначні пам'ятки, які варто подивитися на тому березі, дав рекомендації на предмет, як не заблукати в горах, - і ми розлучилися.

ЕТНОПЕДАГОГІЧНЕ

У тому, що за Збручем живуть привітні люди, я якось і не засумнівався. А там отримав чергове підтвердження. Вийшовши на галявину, де місцеві тримали кілька досить великих городів, я зрозумів, що ця дорога не виведе мене ні до обіцяних одеситом джерел, ні до печери відлюдника. Тоді підійшов до селянки, що сапала буряки.

На питання про джерела вона спочатку вказала дорогу - і тут-таки запропонувала йти по її гарбузам. Тобто по ретельно просапаній грядці - щоб не плутатися у півтораметрової траві.

У жителів Зазбруччя, особливо у селян, дійсно така своєрідна фонетика, що мені захотілося послухати її ще. Запитав про часи панської Польщі - і почув розповідь про те, як жителі Кренцілова на Тернопільщині в 30-х рятували від голоду практично односельчан з Кринцілова на радянському березі. Зробити це було нескладно - зібрати харчі в мішок і перекинути його в умовленому місці через Збруч. Втім, не впевнений, що вісімдесят років тому річка була такою ж вузькою, як сьогодні.

У джерел чекало ще одне повчальне відкриття. Зустрів групу школяриків різного віку під проводом дорослих наставників - і практично з кожним довелося вітатися. Замикав ланку чоловік в літах. Цей для привітання навіть руку простягнув. Повідомив, що вони тернопільські та що позаду йде така ж група черкащан. Ми розійшлися, і скоро назустріч вийшли такі ж (за віком і калібром) діти. І хоч би один привітався!

Уточнивши, що вони дійсно приїхали з Черкаської області, і ознайомившись із черговим джерелом, пішов назад. Скоро наздогнав ту, першу групу. Поділився спостереженням. Чоловік пробурмотів щось вибачливе на адресу жителів Наддніпрянщини, зате його колег моє зауваження привело у захват. Мовляв, ось як треба правильно виховувати дітей! Хоча я намагався викладати свою думку максимально нейтрально.

БІО-ГЕО...

На відміну від Бакотського монастиря печера відлюдника у Медоборах мене не вразила. Тим більше що його келію якось зовсім вже безглуздо відреставрували. Аж до того, що вистелили підлогу керамічними кахлями. Хоча місце вибрано мальовниче.

А ще мене збентежив дивний ефект, який, звичайно, можна пояснити втомою. Хоча після підйому до печери я ще спокійно крокував кілька кілометрів.

Дорога вела вгору (мабуть, підйоми на легковиках тут не рідкість), і я помітив, що мене весь час тягне до лівого краю, звідки схил іде вниз. Доводилося докладати певних зусилль, щоб іти посередині або, для певності, ближче до іншого краю. Пояснити це нахилом самої дороги ніяк не виходило, тому то вона звивалася і так, і сяк. Власне, частіше правий край опинявся навіть нижче за лівий.

Я вже було подумав про якийсь дисбаланс між лівою і правою півкулями мозку. Але на зворотньому шляху зазначив, що, хоча тепер «ліво» і «право» помінялися місцями, гора продовжувала "тягти" мене в прірву. Не так щоб дуже наполегливо, але все ж. Може, це якийсь біогеомагнітний ефект? Хто в курсі? Бо після цього походу мені ще раз доводилося підніматися на схожу гору - в Кременці (тієї ж Тернопільщини), але нічого подібного я там не відчув.

Михайло Бублик, Хмельницький

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-