Макарів Яр. Забута батьківщина забутого «героя»

Легендарними «герої» громадянської війни ставали виключно після того, як про них, за розпорядженням товариша Сталіна, знімали кіно. Ні, серйозно: в Червоній армії під кінець громадянської було близько сотні дивізій; начдивів налічувалося ще більше. Але кого з цих сотень міг назвати рядовий радянський обиватель? Ну, Чапаєва. Ну, Щорса. Ну, Котовського... Пархоменко – ось з цієї самої... «когорти».

«Олександр Пархоменко» знятий на ташкентській кіностудії у грозовому 1942-му уродженцем Маріуполя Леонідом Цибулевим. Про достоїнства стрічки нехай судять кінокритики; тут цікаво інше: навіть у радянські часи народ «цитував» не так головного героя, як його антипода, Нестора Махна у виконанні Бориса Чиркова: «Любо, братці, любо, любо братці жити...»

Олександру Яковичу пощастило в історії: його особистим другом був ще більш «легендарний» Клим Ворошилов, і зі Сталіним вони були знайомі досить близько. Клим вже потім став безпосереднім начальником Сашка, а так земляки вперше зустрілися на самому початку минулого століття, коли працювали на Луганський паровозобудівний.

Народився майбутній начдив у селі Макарів Яр Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії. Тоді село стояло на межі з областю Війська донського; сьогодні – на державному україно-російському кордоні, але все так само дивиться воно своїми вікнами на донські станиці, підносячись над Сіверським Донцем. Сьогодні село Пархоменко окуповано путінськими найманцями, і тому деякі прізвища людей, з ким довелося спілкуватися в ювілейному 2010 році, називати тут не буду. І їхні фотографії не покажу. Мало що...

Мала батьківщина – мабуть, з останніх сил (і засобів) – підтримувала честь носити ім'я свого уродженця. У будь-якому разі село Пархоменко виглядало набагато чистіше і доглянутіше, ніж луганські околиці. Сільський голова здогад щодо коштів підтвердив: їх дотаційній сільради (якій підпорядковується відразу вісім сіл – більше всіх у Краснодонському районі) виділяли в обріз. Надходжень від двох місцевих СТОВ і декількох фермерів набігало трохи більше 300 тис. грн. А голові, щоб тільки об'їхати свою територію, доводиться «намотувати» на спідометрі 46 кілометрів...

– Живуть. У Кружилівці, Новокиєвці. Є і в Пархоменко.

– Допомагають?

– Ні.

Господар розповів, що застав бабусю, яка особисто знала Пархоменка:

– Казала, бандит, який вчасно пристав до червоних. На її думку, батько Махно був набагато крутішим. І в сенсі розуму, і в організаційному плані. Але він проігнорував владу, а влада цього не любить...

І все ж одним своїм безперечним досягненням село знаменитому земляку зобов'язане. Тут працює розкішний за будь-якими мірками музей. Присвячений музей звичайно ж начдиву, але далеко не тільки йому.

Хату старого Якова Пархоменка на його очах спалила «Катюша» під час наступу Червоної армії взимку 43-го, але вже після його смерті, у 1954-му, будівлю відновили, а пізніше прибудували сучасний експозиційний зал. Цікаво, що сьогодні про життя і подвиги «героя громадянської» розповідає експозиція в прибудові, а власне в хаті розмістився музей, присвячений основній «спеціальності» Макарового Яру, як називалося село спочатку – гончарству.

– Згідно з переписом 1885 року, – зауважив екскурсовод, – в селі нараховувалося триста дворів, в яких мешкало 239 гончарів. Село вважалося центром гончарства у Східній Україні. Практично все населення займалося цим, випускаючи до 100 тисяч одиниць посуду на рік.

А заснували село у 1660 році запорожці. Мій гід послався на наказ Коша розмістити на одному з тутешніх пагорбів частини Суходольського пікету для спостережень за переміщеннями татарської орди. Наказ був виконаний, і вже через 18 років «пікетники» відправляли до Бахмута обози із збіжжям та іншим продовольством.

У 1738 році запорізький старшина Макар Безрідний «з сім'єю та челяддю» заснував тут зимівник, навколо якого почали селитися інші люди. На честь Макара поселення і отримало свою назву. До речі, якщо не враховувати людей бронзового століття, горщики обпалювати з місцевої глини почали саме запорожці. Співробітники музею розкопали над Білоусовим струмком, що тече через село в Донець, так звані горни ще XVIII століття. І залишки козацьких жител:

– Ще цікава знахідка – козачі бордюги. 350 років тому козаки жили біля Іванівки – там, у нас... Ми нарахували 22 приміщення. Ось так йдеш – горбок, дивишся – отвір; зазирнув – а там кімната. Велика, метрів два заввишки. Але ці розкопки ми не робили – грошей немає.

Яків Пархоменко був гончарем, бо хата його традиційно поділена на дві кімнати. У меншій жив він сам з дружиною і п'ятьма дітьми, у більшій розташувалася майстерня. Тут, у спеціально обкладеній камінням-«дикуном» ямі зберігалися запаси глини (ретельно вимішеної та очищеної), гончарний круг, а також пятрила. Хто-небудь чув таке слово? Це – полички під самою стелею, на яких гончар розставляв ще не обпалену продукцію.

Можна було ставити горщики і на підлогу, але – старанно вимиту. Тому що, прилипши до стінки або денця, наприклад, шматочок мергелю (місцеві гончарі називали це нещастя дутишем) насичувався вологою і в печі міг просто рвонути, безнадійно зіпсувавши роботу майстра.

Взагалі в гончарстві, як і в будь-якій іншій професії, безліч своїх секретів. Екскурсовод розповів, якою популярністю у місцевих жінок користувалися «волшебні глечики». Виготовляти їх вміли тільки деякі майстри, але й розпізнати його могла не кожна господиня:

– Жінки, що ходили на ярмарку гончарними рядами, опускали в горщик ручку, і, знайшовши на дні конусоподібну височину, зазвичай до 3 см (гончарі називали її «пупок»), опускалися навпочіпки і читали молитву. Розплачувалися з гончаром, не торгуючись. Приходили додому, читали молитву, обмазували горщик маслом, сиром або рідкісним житнім тістом, ставили хрестик на денце і любовно, з ласкою ставили цей горщик у піч. Потім його виймали, обдавали окропом...

І ось тут починаються чудеса. Якщо поставити поруч два горщика з однієї і тієї ж глини і налити молоко від однієї і тієї ж корови, то в «чарівному» (з «пупочком») при скисанні вершечка відіб'ється більше, ніж у звичайному. Цей секрет передавався з покоління в покоління, і жінки, знаючи ці секрети, охоче їх купували.

– Так, може, справа тут не в майстерності гончара, а в жіночому чаклунстві?

– У майстерності гончара. Люди були пов'язані з природою; вони їй поклонялися. Звідси й чари. І при завантаження печі («сурми») дотримувався спеціальний ритуал з молитвою, свяченою вербою та іншими магічними діями. Причому не повинен була бути присутньою чужа людина – таїнство! Були чарівні слоїки. Якщо взяти такий слоїк і в нього помістити свіжовикачаний мед, зверху покласти молоде листя кропу – він не цукрується, не ущільнюється. Це що, не чари?!

Колись, у 1926-33 роках у Макаровому Яру працювала кустарно-промислова керамічна школа. Очевидно, гарний був навчальний заклад. В одному із залів музею стояли скульптури, подаровані її випускницею Ніною Тригубовою, заслуженим художником України. А поруч на столі було викладено розкішне «Керамологічне трикнижжя «Гончарний здвиг Донбасу», присвячене Макарову Яру та його майстрам. Видана книга не де-небудь, а в Опішному, яке вважається столицею українського гончарства. Книги художниця привезла з наукового семінару з українського гончарства. Її часто запрошують на подібні форуми як одного з провідних фахівців у цій справі.

Не хотів знову згадувати червоного бандита, але аж надто його посмертна біографія віддає

містицизмом.

Служителі музею обійшли мовчанням найбільш пікантні епізоди (на кшталт єврейських погромів, учинених його бійцями під час Радянсько-польської війни 1920 року або «бенкету» у Ростові роком раніше) з біографії начдива 14-ї дивізії Першої кінної. Але ось маловідомий факт. Ад'ютантом з особливих доручень при начдиві служив молодий хлопчина з села Марківка (тепер це райцентр в нашій області) Сашко Єременко. А вже у дні Сталінградської епопеї у командуючого фронтом генерал-лейтенанта (після війни отримав маршальську зірку) Єременко таким же порученцем служив Євген Пархоменко, син начдива. Треба сказати, сини Олександра Яковича, Євген і старший Іван пішли в батька – дослужилися до генеральських звань, причому не в піхоті. Обидва закінчили Академію ВПС ім. Жуковського.

Про те, що Пархоменко загинув від руки самого Нестора Івановича Махна, загалом, відомо ще з радянської історії. Народний отаман просто обхитрив червоного командира, підловивши свого переслідувача неподалік від села Бузівка (тепер – Жашківський район на Черкащині) 3 січня 1921 року. Про що розмовляли Махно, який був ще на милицях і не долікувався і поранений під час цього бою Пархоменко – невідомо, але наприкінці розмови батька вийняв шаблю і...

– Кажуть, начдива поховали без голови.

Ось фотографія з похорону в Луганську 10 лютого 21 року. Бачите, він лежить з головою. Тоді його поховали поруч з будівлею Робітничо-селянської міліції, до створення якої доклав руку і сам Пархоменко. А у 1935-му відбулося перепоховання в Сквері революції – він там і зараз лежить. Так от, коли відкрили труну, Харитина Григорівна, дружина, зняла з голови шаль і загорнула в неї череп чоловіка. Щоб відомий антрополог Михайло Герасимов відтворив за черепом обличчя. Потім череп так у неї в квартирі і зберігався. А коли вона померла у 1966-му, згідно з заповітом череп чоловіка поховали разом з дружиною.

До речі, про кіно. Харитина Григорівна була сильною жінкою. Всю війну вона була поруч з чоловіком. Обидва сини були разом з нею; смерть ще одного немовляти вони пережили на фронті. Але коли на кіностудії побачила Олександра Хвилю, загримованого під головного героя стрічки – від хвилювання зомліла. Настільки артист був схожий на Пархоменка.

Неточність була лише в одному: Хвиля був набагато меншого зросту (в музеї висить фотографія Ворошилова, Будьонного та Пархоменка, де начдив на голову вище своїх начальників). Тому, прийшовши до тями, жінка одразу ж зажадала, щоб артиста поставили на високі підбори.