Два ювілеї "Колиски Донбасу"
Лисичанськ визнали "колискою Донбасу" навіть "донецькі" - уперше кам'яне вугілля видобули тут. Є розбіжності з приводу імен першовідкривачів. За радянських часів таким був призначений "рудознавець" Григорій Капустін, на честь якого в Лисичанську поставили аж два пам'ятники. Але в нинішніх краєзнавців стосовно цього існує інша думка. У чому немає розбіжностей, то це в даті: відкриття вугілля відбулося в 1721 році. Часом же заснування міста названий рік 1710-й. Тобто, виходить, з видобутком вугілля ця подія пов'язана якось непрямо...
ТЕРРАФОКСИ, ПЕРШІ ЛИСИЧАНИ
Вирішити це протиріччя мені допоміг відомий далеко за межами регіону сєверодонецький краєзнавець Сергій Каленюк.
- Своє 250-річчя Лисичанськ відзначив у 1960-му. Була така книжка "Біля колиски Донбасу" Микити Лопатіна. Починається вона в нього з того, що 28 козаків влітку 1710 року поставили в Лисячій балці три курені. З них і виникло місто на Оленячих горах. У тому ж 1960-му поставили на одній з гір Оленя. Як символ Лисичанська. Він і сьогодні стоїть, тільки з-за чиєїсь кав’ярні одні тільки його роги стирчать...
Після смерті Лопатіна кинулися шукати його документи - а їх немає ніде. Тому дехто став наполягати на даті Указу Катерини 1795 року. У ньому згадується Луганський чавуноливарний завод, вугілля для якого слід колоти в Лисячій балці. "А до цього, мовляв, ніхто на правому березі Дінця і не жив зовсім".
- В одному з московських архівів ми знайшли карту 1750 року. Ось, дивіться: слобода Верхня Беленка, ось, нижче вздовж Дінця - Нижня Беленка. А ось тут, за заводом "Пролетар", є яр. Він називався Рубіжний байрак, на яру - слобода Пущуровка. Тобто на території сучасного Лисичанська вже в 1740-х роках було щонайменше три слободи. Стали ми копати глибше і виявили, що в 20-х роках XVIII століття на місці нинішнього Содового заводу було містечко Ізюмського слобідського полку. Ну, а документів, з якими працював Лопатін, ми так і не знайшли.
- Але ви ж самі у своїй книзі стверджували, що першими лисичанами були террафокси. Вони теж козаки?
- Террафоксів розкопали луганські археологи, а назву придумали ми з Миколою Ломаком, головним архітектором Лисичанська і теж пристрасним краєзнавцем. - Авт.): від "терра" - земля і "фокс" - лисиця. Вони жили в Лисячій балці ще в III тисячолітті до нашої ери. Перші осілі жителі на цій території. У них була одна особливість. Вважається, що наші предки були маленького зросту, а ці - близько двох метрів.
- А скільки їх відкопали? Один високий - це ж ще не показник.
- Їх щороку знаходять, і всі високорослі. Террафокси жили в землянках, як лисиці в норах. Ось ми їх так і назвали...
ВІДКРИТТЯ ВУГІЛЛЯ
Лисичанськ і околиці - джерело історичних пам'яток. Зовсім неподалік звідси археологи розкопали цілий металургійний комплекс. Стародавні люди в II тисячолітті до нашої ери виплавляли тут у спеціалізованих печах мідь. Вчені років п'ять тому відтворили цю плавку в найдрібніших деталях. Сам комплекс розташовано кілометрів за п'ятнадцять від міста, але це і за тими мірками - практично поруч.
Чи займалися цією благородною справою споважнілі за тисячу років террафокси або на їх місце прийшло інше плем'я - наука поки не замислювалася, але вугілля з Лисячої балки цілком могло використовуватися вже тоді - його пласти виходили прямо на поверхню. Зате достеменно - наскільки взагалі археологія здатна бути достовірною - відомо, що в IX столітті жителі великого болгарського городища на березі річки Червоної (теж недалеко від Лисичанська) дуже навіть успішно користувалися вогнедишними властивостями кам'яного вугілля.
Якщо когось здивувала згадка болгар у наших краях... Свого часу вони досить ґрунтовно влаштувалися на цій території, яка навіть вважалася житницею Хазарського каганату. На Луганщині відкрито декілька їхніх поселень, які заслуговують на звання протоміст. Проте ми відволіклися, а тому доведеться проскочити відразу кілька етапів.
Вищезгаданий Григорій Капустін справді знайшов вугілля, але поганої якості і в за декілька сотень кілометрів нижче вздовж Донця, у нинішній Ростовській області. Строго кажучи, у часи історичні честь першовідкривачів має належати запорізьким козакам, які жили на правому березі річки. Але що стосується офіційної сторони справи...
Виробництво солі в Бахмуті потребувало палива, а всі навколишні ліси вже на початку XVIII століття солевари сильно прорідили. І Петро, якому ліс потрібен був ще й для будівництва кораблів, у 1719-му видає указ: "Соизволяется всем, и каждому дается воля, какого бы чина и достоинства не был, во всех местах как на собственных, так и на чужих землях искать, плавить, варить и чистить всякие металлы... и всяких красок земли и каменья...". Тому, хто знайде цінні поклади, була обіцяна нагорода та охоронна грамота.
Пункт 17-й і останній документа, як заведено, погрожував батогом: "которые изобретенные руды утаят, и доносить об них не будут, или другим в соискании, устроении и разрешении тех заводов запрещать и мешать будут, объявляется наш жестокий гнев, неотложное телесное наказание и смертная казнь и лишение всех имений...". Піддані його величності не могли не відгукнутися на настільки полум'яний його заклик, і вже у вересні 1721-го комендант Бахмутської фортеці (нині Артемівськ, але скоро, здається, він повернеться до колишнього імені), капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков і ландрат (представник місцевого самоврядування) Микита Вепрейський доповідали за інстанцією про те, що в балці Скелюватій знайдено "горючий камінь".
Каленюк резонно зауважує, що настільки блискавичне відкриття покладів Вепрейським і Чирковим було б неможливим, якби про них не знали задовго до того запорізькі козаки, які вже ціле століття обживали ці землі. До речі, на карті 1750 року так і зазначено: "Жиліще І Зімовнікі Запорожъскіх Казаковъ".
"СЛІДИ НА САКМІ"
Бачите, як все складно. Ми заглибилися в доісторичні часи, а дата заснування "Колиски Донбасу" так і не прояснилася. А є ж і інші джерела, де згадується присутність на її ("колиски") території вже цілком осілого і цивілізованого населення:
- Є така книга: "К Большому Чертежу". У 1627 р зібрали описи всіх карт Московської держави та її околиць. Карти, як завжди, згоріли, а описи залишилися. Їх потім часто переписували, і в примірнику, приготованому для князя Черкаського 1672 року, прямо зазначено, що в пониззі річки Білої стоїть острог. Це в районі того ж Содового заводу. Його тут встановили, щоб спостерігати за Кальміуською сакмою.
Читайте також: Луганщина сакральна: що залишилося там, за Перевалом...
Цією сакмою (степовим шляхом) кримські татари ходили в набіги на Московію; вона йшла в обхід Оленячих гір - кримчаки просто не могли собі дозволити гробити коней на крутих спусках до Дінця. А острог запорожці хитро сховали в крутому закруті річки, і в разі появи на сакмі войовничої орди гарнізон миттю повідомляв про небезпеку на протилежний берег, у Борівське містечко. Звідки посильні мчали до найближчого "блокпосту"... Поки орда обійде гори, поки продереться через Рубіжний байрак - стрільці її вже зустрічають у всеозброєнні... або, навпаки, встигають накивати п'ятами.
Про все про це Сергій Петрович написав свою книжку "Сліди на сакмі". Треба сказати, дуже пристойне видання - не в приклад традиційнішим у нас брошурам в сіреньких паперових обкладинках. Цю книгу використовувати б у навчальному процесі з історії рідного краю. Але волонтери везуть до нас фоліанти, написані надто вже узагальнено...
Найкраще з київських корифеїв про Лисичанськ знав, мабуть, Володимир Сосюра. Народився він у Дебальцевому (цікаво, чи зберігся його будинок - адже він стояв зовсім недалеко від вокзалу), але виріс у Третій Роті. Про що й написав в однойменній книзі.
Третя Рота - це "військова" назва села Верхнє; там стояла 3-тя рота Бахмутського гусарського полку. Історія полку сягає штучного утворення в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані - Слов'яносербії. Матінка Єлизавета у 1753 році запросила балканських слов'ян у надії, що ті захистять південні рубежі її володінь. Але зніжені вихідці з курортного Півдня Європи незабаром розбіглися. Визнавши тутешній клімат нелюдськи суворим (залишилося, правда, декілька вищих офіцерів з прізвищами на -ич; цих молодців утримали подаровані царицею т.зв. рангові дачі з кріпаками-українцями). Але це так, до слова.
ЛАРЯ І ВОЖДІ
Переказувати зміст Сосюриної "Третьої Роти" не наважусь; та й немає потреби. Але там він згадує про товариша свого дитинства Ларю - сина годинникаря. Володимир Миколайович, хоч і ходив усе своє творче життя з тавром націоналіста, все ж отримав визнання свого поетичного таланту і помер у Києві визнаним класиком у віці 67 років. Ларя, Іларіон Горох, став художником; відсидів у сталінських таборах свою "десятку", все життя вчив малювати лисичанських дітей - але доля відпустила йому повнорозмірний вік: він помер уже в незалежній Україні в 1998 році. Ларя теж залишив спогади про життя-буття в Третій Роті:
"Рідні Володі жили в маленькій кімнаті без коридору з двома вікнами. Сім'я їх була з восьми осіб, та й мої рідні жили в таких самих умовах. Ми зібралися піти в ліс на Донець і побігати з іншими хлопчаками. Але перед відходом почали боротися, хотіли показати своїм рідним, хто сильніший, він був слабшим за мене, тому я його частіше боров. Іноді Володя зі сльозами казав: "Якби у мене були чоботи, тоді б моя взяла".
Ми ходили в балку "Осьмушенне". Це місце було дуже красиве, воно нас приваблювало своїми крутими обривами, зарослими чагарником і дубом. Тут восени збирали шипшину, глід і жолуді для кави. Тут наша фантазія розвивалася під враженням цієї краси. Ми багато думали про майбутнє... "
Від Іларіона Гороха залишилися полотна, у тому числі про перебування в рідному місті товариша. А ще Каленюк показав мені два шедеври. На першому - в оточенні якихось дам, в оперній ложі сидить... Ленін. Картина так і називається "Ленін у Паризькій опері". На інший, абсолютно в тому ж оточенні, - Леонід Ілліч.
- Кажуть, він і Хрущова так само намалював, і ще когось. Тільки Сталіна не малював - не міг пробачити йому десять років таборів...
СПРАВЖНІЙ ЮВІЛЕЙ
Як завжди, наприкінці оповіді з'ясовується, що автор не зумів розповісти і десятої частини з почутого (а почув він не більше відсотка від того, що знає співрозмовник). Тому далі - коротко. Перша шахта Російської імперії, зі стовбуром, штреками і штольнею - а не звична "копанка" - справді з'явилася саме в Лисичанську, про що свідчить встановлений на її місці пам'ятний знак. А в районі вокзалу сто років тому ще стояв чавуноливарний завод. Відлиту тут скульптуру коваля виставляли на Паризькій виставці. Шкода, завод зник безслідно.
Вивчати гірничу справу в місто приїжджав Менделєєв. У 1960-му, до 250-річного ювілею, місту подарували полотно: груповий портрет з Дмитром Івановичем на тлі Штейгерського училища. Прізвище автора полотна, як і дарувальника, сьогодні втрачені.
Дотепер у місті переказують анекдот про те, як у межах міста з'явилася станція Вовчеярівськ. Під будівництво залізниці була потрібна земля, розлучатися з якою місцеві селяни, які лише недавно вийшли з кріпосного стану, ніяк не хотіли, але були до того примушені. Не змирившись із образою, вони в складчину купили хуру сала і густо намастили ним рейки. Чекаючи, що паровоз на цій ділянці забуксує.
Залізничники якось із цією проблемою впоралися, але у відповідь прив'язали станцію до Вовчого яру. Хоча село Вовчеярівка від Лисичанська розташована таки далеченько. За тодішніх умов подібний "символізм" міг бути досить дієвим.
Читайте також: Таємна імперія Олександра Єфремова
Можна багато чого розповісти про часи індустріалізації, що закінчилася в Лисичанську в середині 70-х зведенням найбільшого в Європі нафтопереробного заводу. Але якось не піднімається рука. Мабуть тому, що все це народне надбання сьогодні простоює. У тому числі ПрАТ ЛІННИК. І виною всьому не нинішня війна, а "уміле" господарювання в області та в місті Олександра Єфремова і співтоваришів. А Содовий завод, що неодноразово тут згадувався, уже в 2013-му міг слугувати натурним майданчиком для блокбастера на тему наслідків атомного бомбардування.
І все ж у міста є підстави відкоркувати пляшку шампанського. Рівно 50(!) років тому Лисичанськ утворився в нині існуючих кордонах у результаті об'єднання трьох міст: власне Лисичанська та двох міст районного підпорядкування. Верхнє (Третя Рота) і Пролетарськ (Пущуровка).
Щоправда, мені не вдалося з'ясувати, коли був підписаний відповідний указ Президії Верховної Ради, але день 2 вересня цілком підійде - саме цього дня 72 роки тому з міста вибили гітлерівців.
Михайло Бублик, Лисичанськ.
