Петлюра повертається

Цьогорічний травень значною мірою пройшов під знаком Симона Петлюри – українського державця, очільника Директорії УНР, творця українського війська та Головного Отамана Армії УНР. 26 травня минули 100-ті роковини з дня його трагічної смерті в Парижі. Цій події була присвячена низка заходів – від випуску ювілейної монети до наукових конференцій і видання книги. Однак однією з найпомітніших подій стало відкриття в Національному музеї історії України виставки «Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри». Вперше за роки незалежності українці можуть побачити раритетні особисті речі Головного Отамана Армії УНР, а також елементи одностроїв лідерів визвольного руху. Колекція, яка впродовж багатьох років збиралася та зберігалася на Заході зусиллями небайдужих представників української діаспори, нарешті в Україні. Тож можна сказати, що Симон Петлюра теж поволі повертається на батьківщину з еміграції.

Петлюра очима сучасників

Сучасники по-різному сприймали Симона Петлюру. Хтось був до нього більш прихильним, хтось – менш. Вистачало й критиків. Для прихильників Петлюра був людиною, яка намагалася втримати українську державність у хаосі революції, символом армії УНР і, поза сумнівом, Головним Отаманом.

Перший серйозний публічний виступ Петлюри відбувся у травні 1917 року під час Першого військового з’їзду. Ось як про це згадує Володимир Кедровський, у майбутньому головний державний інспектор Армії УНР: «Уперше я почув Симона Петлюру як промовця до військових мас, – писав він, – на Першому військовому з’їзді. Враження від промови Петлюри лишилося колосальне. У кожному його слові чулася щирість, якась захоплива задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. Тоді ж, у тому захопленні, з яким з’їзд слухав промовця, а потім у тому зриві овацій та окликах «Слава!», якими було вкрито його промову, відразу було видно, що єдиним вождем українського вояцтва є Симон Петлюра».

Микола Порш – політичний і громадський діяч УНР, економіст – залишив про Петлюру доволі теплі спогади: «Петлюра був прегарний товариш, певний і вірний у всіх перипетіях змінливої долі. Надзвичайно лагідний супроти кожної людини та толерантний, він не судив легковажно людей за їхні погляди та вчинки. Вдумливо та людяно ставився до особи, що завинила, старався знайти причини та обставини, що злегшували б провину та давали змогу, коли не виправдати, то щонайменше пробачити…»

Сергій Єфремов думку про Петлюру змінював: «Петлюру знав я, либонь, з 1905 року. Ближче до його придивився року 1907-го, коли він був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в йому тоді есдечеського духу – хвастливости, доктринерства і несерйозности. Були й неприємні штучки, через які довелось йому відмовити від секретарювання в «Раді». І згодом: «Коли я зустрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки».

«Авантюристом», «честолюбцем» і «батярем» спочатку називає Петлюру Євген Чикаленко (запис у щоденнику від 19 листопада 1918 року), але невдовзі, так само як і Єфремов, змінює думку, побачивши, що він, на відміну від інших, не зрадив українській справі. Він припускав, що за певних обставин «цей маленький, середній за здібностями чоловічок стане справжнім героєм, рівним Хмельницькому, і ім’я його перейде в історію як визволителя і творця нової України» (13 листопада 1919 року). Він вважав, що Петлюра «уперто держиться і при найгірших обставинах не покинув усе, як це зробив Винниченко, і не втік…». «…Як виявилося за останні десять років, у нього була якась надзвичайна інтуїція, чи як назвати оту рису його, що він до останнього моменту уперто, непохитно держався концепції УНР, а тому став наче її символом» (31 травня 1926 року). Зрештою він назве Петлюру «Святим Симоном українського народу».

Прикметно, що гетьман Павло Скоропадський залишив про Петлюру доволі позитивні спогади, і це при тому, що той відіграв чи не головну роль у його поваленні: «…Из всех социалистических деятелей на Украине это единственный, который в моих глазах в денежном отношении остался чистым человеком; затем он искренен…», — писав Скоропадський у спогадах. Гетьман вважав Петлюру вельми корисним діячем у гетьманському уряді. Він захищав арештованих, часто бував у гетьмана, просив гроші на земства (Петлюра був активним співробітником земського руху Правобережжя, – ред.).

Петлюра і радянська пропаганда

Для російських більшовиків, монархістів, чорносотенців та інших противників української державності Петлюра був надзвичайно подразливою постаттю від моменту своєї появи на політичній арені. Ленін і Троцький називали його надзвичайно небезпечним лідером, однією з головних загроз для радянської влади. Саме тому більшовики докладали максимум зусиль, щоб створити з Петлюри образ погромника, бандита й антисеміта.

Ось що пише Євген Чикаленко в щоденнику 20 листопада 1918 року: «Ім’я Петлюри було чомусь дуже популярне, а тепер стало просто якимсь легендарним. Під час боротьби з московськими большевиками вони самі у своїх газетах розголосили це ім’я, називаючи його буржуазним генералом, що був на чолі всього укр. війська і вважаючи його найбільшим своїм ворогом».

Якщо іншим багато чого пробачали, то Петлюра дратував навіть своїм прізвищем. «Скоропадському можна все пробачити, навіть залишити йому пожиттєве гетьманство, лишень би він у подальшому служив вірою та правдою єдиній Росії», – писав російський державний і політичний діяч, учасник Білого руху та очільник уряду Півдня Росії у 1920 році Олександр Кривошеїн. І білі, і червоні називали загони УНР не інакше як «банди Петлюри» або «кучкой украинских сепаратистов».

У 1930-х роках Петлюру в радянських енциклопедичних довідниках характеризували так: «украинский социал-демократ из земских служащих, главная фигура украинской контрреволюции. …В борьбе с Советской республикой униженно ищет помощи ценой продажи Украины у Антанты, у Деникина, наконец у Польши. …После заключения польско-советского мира не раз организовывал повстанческие кулацкие банды на Украине… До самой смерти Петлюра возглавлял опереточное украинское «правительство» за границей и вымаливал помощь у западных держав…» Навіть згадуючи Винниченка, радянські пропагандисти не втримувалися, щоб не облаяти Петлюру. Ось яскравий приклад: «Винниченко не был бы самим собою, если бы из-под «почти большевистской» шкуры у него не высовывалось длинное петлюровское ухо…»

У СРСР слово «петлюрівець» стало майже лайкою. На формування негативного, карикатурного образу працювала радянська культура, а сам термін «петлюрівщина» перетворився на політичний ярлик. Для кількох поколінь українців Петлюра був не стільки реальною історичною постаттю, скільки міфологізованим образом, створеним радянською пропагандою.

Постріл у Парижі як початок великої суперечки

Відомо, що Симона Петлюру вбив 25 травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі єврей Самуїл Шварцбард. Потім був суд, який перетворився на процес світового масштабу. «Нью-Йорк таймс» писала, що до судової зали набилася сила-силенна глядачів, переважно «сивобородих євреїв із Центральної та Східної Європи».

Дехто називає вбивцю агентом радянських спецслужб, який діяв за таємним наказом, але стверджувати це напевно, спираючись на документи, доволі важко. Навіть якщо такі документи й існують, що цілком імовірно, дістатися до них, принаймні поки що, фактично неможливо.

Однак варто мати на увазі, що Шварцбард під час погромів в Україні 1917–1919 років утратив 15 членів своєї великої родини. Усі вони були вбиті лише через те, що були євреями. Петлюра став для нього, так само як і для багатьох його співвітчизників, уособленням зла, символічним цапом-відбувайлом, на якого покладалися горе і сльози тисяч євреїв, які потерпали від погромів – чорносотенних, білих, червоних – будь-яких. Постріли Шварцбарда були певною мірою жестом граничної ненависті та граничного відчаю водночас.

Паризький суд виправдав Шварцбарда так само, як кількома роками раніше Берлінський суд виправдав Согомона Тейліряна – убивцю одного з організаторів геноциду вірмен Талаат-паші. Обидві справи справили велике враження на юриста Рафала Лемкіна – майбутнього автора концепції геноциду. Про це він напише згодом у спогадах «Цілком неофіційно». Спостерігаючи у 1927 році з Варшави за процесом Шварцбарда, Лемкін дійшов висновку, що суд знову опинився перед моральною дилемою: він не міг ані виправдати самосуд, ані засудити людину, яка мстилася за масові вбивства своїх співвітчизників. Водночас процес над Шварцбардом знову фактично перетворився на суд над жертвами погромів. На погляд Лемкіна, найрозумніше було б оголосити Шварцбарда неосудним через божевілля і відпустити на волю. Саме ці дві справи зміцнили переконання Лемкіна в необхідності міжнародного закону, який би захищав етнічні та расові групи від масового знищення. Згодом ці підходи застосовуватимуться і до вірмен, і до євреїв, і до українців.

Чи був Петлюра антисемітом і погромником

Адвокат убивці Петлюри Самуїла Шварцбарда звертався з проханням до Володимира Винниченка виступити в суді 1927 року проти… мертвого Петлюри. «Я заявив їм, – пише Винниченко у «Заповіті борцям за визволення», – що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарда і головне – на захист українського народу, себто і проти Шварцбарда, але й проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемітським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним чи іншим антисемітом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромників. І в цьому була його вина».

Цій важкій темі присвячено декілька сучасних досліджень, зокрема фундаментальну історичну монографію відомого канадсько-американського історика Генрі Абрамсона «Молитва за владу. Українці та євреї під час революції (1917–1920)» і працю історика Сергія Єкельчика «Трагічна сторінка Української революції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні». Як зауважують науковці, існувала суперечність між теоретичними поглядами керівництва УНР щодо захисту національних меншин та неспроможністю особисто Петлюри втілити ці положення в життя, контролювати стихійні прояви антисемітизму й отаманщину. Видавалися накази, що засуджували насильство, здійснювалися спроби захистити єврейське населення, виділялися кошти на допомогу жертвам погромів, але всі ці заходи в умовах некерованої анархії та жорстоких бойових дій, що розгорнулися на території України, були обмеженими й малоефективними.

Повернення Петлюри

У середовищі еміграції УНР Симон Петлюра став символом втраченої державності. Його вшановували в Парижі, Празі, Варшаві, Торонто та інших містах, де після поразки визвольних змагань опинилися українські військові, політики та інтелігенція. Саме еміграція зберегла пам’ять про УНР і Головного Отамана до відновлення незалежності України. Відкрита 25 травня в Національному музеї історії України виставка «Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри» значною мірою є історією цього тривалого повернення пам’яті.

Біля витоків унікальної колекції, яка нині налічує понад 1 500 музейних експонатів і чимало архівних матеріалів, стоїть Українське воєнно-історичне товариство, засноване 1920 року серед інтернованих вояків Армії УНР. Згодом його учасники, розкидані війною та еміграцією по Європі, створили в Німеччині Український воєнно-історичний інститут із музеєм, головним завданням якого стало збереження пам’яті про боротьбу за українську державність. У 1950 році інститут переїхав до Канади (Торонто), а його учасники залишили заповіт: після відновлення незалежності України колекція має повернутися на батьківщину. Реалізувати це вдалося лише тепер – на 35-му році української незалежності. Йдеться не просто про повернення архівів чи музейних експонатів, а про повернення цілого пласта історичної пам’яті, який десятиліттями існував поза межами України.

Повернення Петлюри почалося ще на зорі незалежності, коли останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди УНР президентові Леонідові Кравчуку. Цей жест символізував тяглість української державності та завершення місії уряду УНР у вигнанні. Згодом свою роль відіграла декомунізація, а після початку повномасштабної війни Росії проти України постаті Української революції 1917-1921 років перестали бути далекими й абстрактними. Українці знову опинилися перед тими самими викликами: боротьбою за державність, нерівністю сил, міжнародною невизначеністю та необхідністю відстоювати право на власне існування.

Звісно, постаті масштабу Петлюри майже ніколи не бувають однозначними. Йому закидали відповідальність за неспроможність зупинити частину погромів, повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, розстріл Петра Болбочана, конфлікти з українськими політиками та союз із Польщею 1920 року, який багато хто сприйняв як відмову від Соборності. Усе це й досі залишається предметом гострих історичних дискусій.

Та одне видається беззаперечним: Симон Петлюра був політичним лідером, який найдовше очолював регулярну збройну боротьбу за незалежність України. В умовах міжнародної ізоляції, ворожості Антанти, воєнного хаосу та втоми суспільства він не зрікся ідеї української державності навіть після воєнної поразки. За рік до смерті, у першому числі тижневика «Тризуб» за 1925 рік, Петлюра писав: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, – в її неминучості ми переконані».

Можливо, саме тому через сто років після пострілів на паризькій вулиці Расін Петлюра знову повертається в український простір – уже не лише як історичний персонаж чи об’єкт суперечок, а як одна з ключових постатей української боротьби за державність у ХХ столітті.

Світлана Шевцова, Київ

Фото авторки публікації

Перше фото: Симон Петлюра. Портрет пензля Євсевія Ліпецького. 1949 р. Справа і зліва – прапорці з автомобіля С. Петлюри. Фото Геннадія Мінченка, Укрінформ