Єдиний маршрут для ВПО: коли система орієнтована на людину
Сьогодні в Україні понад 4,6 мільйона офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб.
Ці цифри – не суха статистика. Йдеться про життя родин, які, шукаючи порятунку, втратили свій дім, роботу, оточення, але не втратили гідності та права на нормальне життя та майбутнє.
Тому підтримка переселенців – це не благодійність і не «соціальний бонус». Це обов’язок держави та елемент стійкості країни.
Харків – одне з міст, яке прийняло найбільшу кількість ВПО, понад 212 тисяч.
Для прифронтового мегаполіса це колосальне навантаження – на житло, медицину, освіту, соціальні служби, транспорт і комунальну систему. Але водночас – це і відповідь Харкова на війну: місто не зачиняє двері, не розділяє людей, не відвертається від тих, хто опинився в біді.
І в межах своїх можливостей ми робимо все необхідне для їх підтримки – реєстрація, соціальні послуги, гуманітарна допомога, підтримка в працевлаштуванні та інтеграція в громаду.
Ми створюємо рішення там, де їх бракує. Підтягуємо партнерів. Вибудовуємо маршрути допомоги у ручному режимі, бо не можемо дозволити собі розкіш «чекати, поки система дозріє». У Харкові працюють гуманітарні хаби, програми підтримки, механізми взаємодії з міжнародними організаціями – це щоденна, непомітна для багатьох робота тисяч людей.
Але зусилля міста не можуть замінити системної державної політики, яка, на жаль, дуже недосконала.
Наслідки цих недосконалих рішень ми бачимо щодня: багатогодинні черги, розгублені люди, розірвана логіка процедур, дублювання довідок та процесів. Як наслідок – втома та відчай. І, як би нам цього не хотілося, ми власноруч не можемо виправити цю ситуацію. Тому що проблема не у відсутності бажання «на місцях» – а в архітектурі всієї системи.
Сьогодні підтримка переселенців розірвана між різними відомствами.
Кожен робить щось своє, але дуже часто – без синхронізації, без спільного стандарту, без єдиної відповідальності за результат. Виходить не маршрут допомоги, а лабіринт, крізь який до гарантованої тобі підтримки дістатися майже неможливо.
Ключова проблема – розпорошеність послуг та підтримки між різними відомствами та інституціями.
Соціальні виплати оформлюються та надаються окремо.
А це базова підтримка, яка для багатьох родин – справді питання виживання. Коли виплата існує сама по собі, без зв’язку з житлом, роботою, медициною та освітою, вона не вирішує проблему – вона лише відтерміновує кризу.
Адміністративні послуги – окремо.
Довідки, статуси, підтвердження, оновлення даних, зміни місця проживання – усе це перетворюється на окрему «роботу» для людини, яка й так живе в режимі стресу.
Працевлаштування – окремо.
І тут ситуація особливо болюча. Без роботи й доходу людина не зможе інтегруватися, орендувати житло, повернути відчуття нормальності. А коли працевлаштування ще й існує «десь поруч», без прив’язки до реальних потреб конкретної родини, воно стає ще одним сервісом, який ніби є – але майже не працює.
І через таку розірваність між різними напрямками підтримки люди змушені самі орієнтуватися в складній та незрозумілій системі, стояти в чергах і фактично – пробивати бюрократичну стіну. Сил та терпіння вистачає не в усіх.
Це основна проблема. Не можна будувати систему підтримки на припущенні, що людина має бути сильною, юридично грамотною і мати час нескінченно та безрезультатно оббивати пороги різних установ.
Переселенці часто морально виснажені. Часто – з дітьми. Часто – з пораненнями, хворобами, психологічною травмою. Ще частіше – без постійного житла. Іноді, навіть без документів. І державна система має враховувати цю реальність.
Це особливо болісно, якщо врахувати, що близько 64% переселенців живуть за межею бідності, більшість – залежать від державної допомоги, а рівень безробіття серед ВПО суттєво вищий за середній по країні.
Це означає, що для багатьох ВПО помилка в заяві, неповний пакет документів або «прийдіть іншим разом» – це не дрібниця, а додатковий стрес. Ризик залишитися без ліків, без оренди, без грошей на базові потреби. І це не лише ризик окремо взятої людини, це ризик і для держави – загроза поглиблення хронічної бідності, соціальної напруги та недовіри – особливо в прифронтових містах і громадах.
Без зрозумілого супроводу люди не можуть скористатися тими можливостями, які для них формально існують.
Ми часто плутаємо «наявність програм» із «доступністю програм». Але програма, якою людина не може скористатися, – це не підтримка. Доступність – це коли маршрут до послуги чіткий, швидкий і людяний. Коли є супровід та відповідальність.
Тому я вважаю принципово важливим кроком запровадити на національному рівні єдиний маршрут підтримки ВПО. Такий, який однаково працює по всій країні, але при цьому враховує різні умови – і прифронтові, де навантаження й ризики об’єктивно вищі, і тилові.
Ключовим елементом «єдиного маршруту ВПО» мають стати соціальні менеджери – фахівці, які знають систему і допомагають людям пройти її без хаосу, зайвих черг і принижень.
Соціальний менеджер – це відповідь на головний біль системи: коли відповідальність розмита, а людина залишається сам на сам із бюрократією. Соціальний менеджер дає навігацію, супровід, допомагає з документами, з’єднує з послугами, координує різні відомства навколо потреб однієї родини. Це найлюдяніша і водночас найефективніша форма роботи: менше втрат часу, менше помилок, більше результату.
Громади можуть і повинні робити максимум з можливого – Харків це робить. Але жодна громада не здатна самотужки зшити розірвану систему.
Особливо – прифронтова, яка паралельно відновлює інфраструктуру після обстрілів, утримує критичні служби, забезпечує освіту й медицину, підтримує економіку, живе під постійною загрозою. Муніципальні ресурси не безмежні.
Рішення має бути державним. Це має бути політика, за яку хтось відповідає. З чіткими стандартами, фінансуванням, цифровими рішеннями, прозорими правилами.
Однаковими за логікою і якістю сервісу – щоб люди не залежали від випадку чи «доброї волі» конкретного кабінету. Але достатньо гнучким, щоб враховувати ризики, реальні витрати й умови життя там, де тривають обстріли, блекаути та руйнування.
Саме тому я пропоную встановити на національному рівні День внутрішньо переміщених осіб – 25 лютого. Саме цього дня у 2022 році мільйони українців були вимушені залишити свої домівки, рятуючись від війни.
Ця дата не повинна бути формальною. Вона має стати точкою державної відповідальності. Я переконаний, що цей день слід закріпити на п’ять років – наступний політичний цикл.
Не просто як день вшанування ВПО, а як стратегічний орієнтир. П’ять років – достатній горизонт, щоби зробити все необхідне для того, аби в статусі внутрішньо-переміщеної особи більше не було потреби.
За цей час люди мають або повернутися в безпечні громади, або повноцінно інтегруватися там, де вони живуть сьогодні – з роботою, житлом і впевненістю у завтрашньому дні.
Люди, які пережили війну і втрату дому, не повинні витрачати місяці й роки свого, розпочатого наново, життя на боротьбу з бюрократичною машиною.
Вони мають витрачати цей час на роботу, дітей, навчання, лікування, відновлення – на життя. Бо головний сенс держави у війні – не лише вистояти. Головний сенс – зберегти людей.
Ігор Терехов, голова Асоціації прифронтових міст та громад, міський голова Харкова
