Геополітичний 2025-й: назріває «світ на трьох»
Рік 2025 точно увійде до історії геополітики виділеним рядком. Ні в кого й ніде не залишилося сумнівів, що період світобудови з єдиною наддержавою не добігає, а добіг кінця. Сполучені Штати Америки більше не єдина і за великим рахунком не наддержава. Починаючи з повернення Дональда Трампа у Білий дім у січні і до публікації нової Стратегії нацбезпеки, позиціювання США у світі докорінно змінилося.
Десь Вашингтон сам відмовився від ролі лідера і світоча демократії, як-от за океаном, в Європі. Про це ще в лютому прямо сказав віце-президент Джей Ді Венс на безпековій конференції у Мюнхені. Десь залякав «рішучими» територіальними пропозиціями та непомірними митами, спровокувавши невдоволення і протидію сусідів та союзників, як у Канаді, Мексиці, Данії, Центральний Америці. Спорадична метушня навколо Венесуели, союзниці осі Зла в Південній Америці, викликає у світі, як мінімум, нерозуміння. От як розцінити інцидент, що трапився у самому кінці грудня, коли американці захопили танкери з венесуельською нафтою і заявили, що вони належать їм? Мало того, що це провокація підвищення нафтових цін (чому аплодуватиме Росія, адже ціна на її важку нафту URALS знизилася до $34 за барель, значно нижче собівартості), це ще й втрата моральної переваги найсильнішої у світі демократії не лише перед маленькою й затятою «мадурівською» Венесуелою, але й перед усім світом тотаталіризму.
У стосунках з економічно потужним комуністичним Китаєм Вашингтон втрапив у ту ж проблему: про моральну перевагу демократії над тоталітаризмом практично забуто, про неї й не згадують. І цього, власне, завжди й прагнули в Пекіні, починаючи з кривавого придушення студентських протестів на площі Тяньаньмень у 1989 році. Натомість США спробували й тут розв’язати «митну війну», але щоразу відступали, лавірували, на що Пекін відповідав адекватно, дипломатично виважено, буквально на очах підсилюючи свою позицію. І тепер уже США не можуть диктувати Китаю якісь умови, обидві сторони не ризикують, а відтак нікуди й не просуваються. Про «пекельні» санкції за підтримку агресивної Росії ніхто й не затинається. Табу на висадку китайців на Тайвані залишається, по суті, єдиним американським обмеженням. Але базуючись на досвіді американських кроків у 2025-му, й те не гарантовано.
Нарешті з недобитою, але вкрай ослабленою війною з Україною Росією, Сполучені Штати затіяли «дипломатичні танці» з переговорами «про мир» і розрахунками на «бізнес» з агресором і нахабним руйнівником міжнародного права. Білий дім все ще мріє відтягнути Росію від союзу з Китаєм, спокушаючи Кремль перспективою повернення на перші щаблі світової політики. Але з тим аргументовано не погоджуються в G7 інші присутні там сильні світу сього. Навіть в ООН США почали голосувати проти світових демократій в унісон з таким країнами як Північна Корея, Китай і Росія, звісно. В результаті Кремль отримує наразі достатній йому «мінімум»: можливість руйнувати в Україні те, до чого дотягуються руки. Але основний висновок належить українському аналітику Вадиму Денисенку: Путін перестав боятися Трампа. Але не став ще достатньою мірою боятися України разом з об’єднаною Європою.
Щодо Європи. У 2025-му Старий світ, нарешті, став надією року на геополітичні мапі світу. Розмови про те, що Європі потрібна опора на власну воєнну силу точилися давно, з початку 2000-х, як мінімум. Але далі створення кількох декоративних «спільних бригад» справа не просувалася – ані погодженого воєнного планування, ані відповідних збройових програм, ані об’єднаного командування. Щоразу в ЄС перемагала позиція тих, хто волів лишатися європейським «дитячим садком» під ядерною парасолькою США і з їхніми ж вояками на базах НАТО. От саме цій «страусячій» поведінці у 2025-му нарешті прийшов кінець і тут, мабуть, треба завдячувати усій американській адміністрації з її новою Стратегією, яка не залишила сумнівів. І лідером цього процесу «дорослішання Європи» виступила Німеччина, канцлер Фрідріх Мерц. Звісно, залишається багато проблем, які потребують нагального вирішення. В ЄС немає єдності і ви знаєте з яких питань, там є уряди (мінімум два), які очевидно працюють на агресора і з тим треба, нарешті, щось робити. Але зроблені принципові кроки.
Названо основну загрозу Європі – Росію. Будуються підвалини для опору цій агресії, яка вже набуває конкретних форм – організаційних, воєнних, фінансових. Наступний, 2026 рік, має проявити архітектуру цього нового світового центру сили – Європейський Союз + Велика Британія + Канада, скоріше зав все. Ну й Україна з її армією, досвідченою в реаліях сучасної, а не минулої війни, стійкою, озброєною по максиму, без всяких там обмежень через страх перед Росією. ЗСУ цей страх помножили на нуль і наразі це – основний вклад України в нову світобудову.
***
Цей процес безсумнівно займе ще кілька років і в його результаті постане новий багатополярний світ. Скоріш за все, він матиме три центри сили, а також те, що можна назвати «з’єднувальною тканиною», яка забезпечуватиме стабільність світобудови. До останньої групи увійдуть, передусім, країни Близького Сходу, Океанія, Індія, Пакистан, Африка і практично усі країни Південної і Центральної Америки – їх буде більшість в залі Генеральної Асамблеї ООН, але вони, у разі виникнення проблем та відповідних ситуацій, примикатимуть до тих чи інших центрів сили. У ХХ столітті подібне називалося «Рухом неприєднання» на чолі з почилою нині Югославією і певних результатів цей Рух домагався.
Ядерна зброя залишатиметься ще певний час дієвим чинником, хоча її роль поступово зменшуватиметься. Країни, які володіють Бомбою – США, Росія, Велика Британія, Франція, Китай, КНР, Індія, Пакистан, Ізраїль – тимчасово утворять такий собі спільний каркас ядерного стримування. Чому тимчасовий? Тому що на підході нові технології, які принципово змінять картину. Передусім, це інформаційна, цифрова сфера, біотехнології. Той, хто не триматиме тут лідерських позицій, на самостійну роль центру сили претендувати не зможе. Цим, зокрема, пояснюється те, що технологічно відстала «поки що існуюча Росія» (це словосполучення увів колишній голова українського МЗС Володимир Огризко), яка досі живе за рахунок торгівлі нафтою й газом, зможе лише приєднатися до одного з угрупувань.
Тож про угрупування, поки що гіпотетичні.
1. Північна Америка плюс Океанія. По традиції, почнімо зі Сполучених Штатів. В рамках НАТО (якщо нова американська Стратегія Альянс не доконає) в них зберігатиметься союз із Європою і Канадою, але вже на дещо інших принципах. Треба враховувати й кілька країн «основних союзників США поза НАТО» – Ізраїль (має ядерну зброю де-факто), Пакистан, Саудівська Аравія… На постійних умовах до цього центру сили увійдуть Австралія, Нова Зеландія, Японія, Південна Корея. Технологічних лідерів одразу три: Японія, Республіка Корея, Сполучені Штати. До певної міри, вони вже залежні від опонентів, Китаю, тобто. Це доведеться враховувати. Ядерним гарантом тут виступатимуть США. Основна воєнна потуга – Сполучені Штати.
2. Старий світ. Європейський Союз плюс Велика Британія, Канада (ймовірно) та Україна. Ця спільність стоятиме на фронтирі світових суперечностей навіть коли закінчиться російсько-українська війна. Технологічна база й економічний фундамент – за Європою. Основна військова потуга – це Україна, підкріплена європейським ВПК. Хоча й тут залежність від Китаю уже сформувалася й рівень цієї небезпеки ще не порахований і достатньо не оцінений. Технологічні лідери – ключові країни Європи. Ядерні гаранти – Велика Британія та Франція. Звісно, цієї «вундервафлі» у них на порядок менше, ніж у тої ж постсовітської Росії, але достатньо, щоб агресор не розраховував на повну безкарність. Воєнну потугу забезпечує Україна і майбутні об’єднані європейські сили.
3. Євразія. Китай, Росія, КНДР, країни постсовітської Центральної Азії, Іран. Майбутнє цього угрупування де в чому залежить від майбутнього Росії, якій точно не дано оправитися від ран, яких вона зазнала у війні з Україною. Росію використовуватимуть як сировинний придаток, підтримуючи при тому її побиту армію й циклопічні ядерні сили – головну лякалку для супротивників. Втім і без Росії (раптом вона таки розвалиться – всі передумови для цього є) авторитарно-тоталітарний блок не пропаде. Технологічний лідер – Китай. Хоча для того, щоби зберігати цю позицію, йому доведеться шукати співпраці із Заходом. Економічний фундамент – знову Китай. І тут Пекіну буде неможливо обійтися без західних інвестицій. Ядерних гарантів більше всіх – Китай, Росія, Північна Корея. Воєнної потуги також вистачає – КНР, КНДР, Росія, хоч і побита.
Отакий вимальовується «світ на трьох». Звісно, якщо буремний 2026-й не внесе свої корективи.
Олег НОВИЧЕНКО, Київ
