Як НАТО перетворюється на «конфедерацію»
Створення нового військово-політичного блоку AUKUS, що складається з Австралії, Великої Британії та Сполучених Штатів, викликав напруження стосунків між союзниками по Північноатлантичному альянсу. Формальним приводом стало розірвання Австралією контракту щодо поставки французьких підводних човнів та підписання нового договору зі Сполученими Штатами. Але проблема набагато серйозніша - в НАТО назрів та проривається назовні конфлікт інтересів між країнами континентальної Європи та англомовною частиною альянсу. Як це вплине на очікування Україною членства в НАТО.
Часи великих викликів і малих Антант
Наша країна є давнім партнером країн НАТО у проведенні миротворчих операцій. Геополітичне розташування України та її роль у стримуванні російської експансії на захід складно переоцінити. Проте епоха великих колективних союзів відійшла з закінченням протистояння двох глобальних систем.Тепер всі «капіталісти» і тому Їхньою заміною стають міцні нечисельні альянси, що є дуже ефективними, якщо в їх складі перебувають США. Важливо розуміти прагнення наших партнерів, щоб не потрапити у теперішнє становище Франції,
Країни, які є членами НАТО, мають нині різні економічні та політичні інтереси. Континентальні європейські країни, які створили НАТО у 1949 році, на відміну від своїх союзників - США, Канади та Великої Британії – відверто не бажають, уникають конфронтації з Росією
Україні складно визначити і окреслити спільні інтереси з Німеччиною чи Францією, економіки яких іще з радянських часів значною мірою зорієнтовані на Росію. Інша справа – пострадянські країни Балтії, Молдова, Грузія та колишні вимушені сателіти СРСР – Чехія, Румунія, Польща, Словаччина, Угорщина, які, навіть перебуваючи у складі НАТО, відчувають безпосередню загрозу своїй територіальній цілісності та економічним інтересам. Діалог і союзи варто вибудовувати саме з цими країнами.
Наприкінці 90-х та на початку 2000-х жваво обговорювалася ідея створення союзу «країн Міжмор’я», від Чорного до Балтійського моря, які мають багато спільного і в політичному, і в економічному плані. Можливо, варто було б спрямувати зовнішньополітичну активність України і в цьому напрямку?
Важливість союзів малих країн добре усвідомлюють країни Скандинавії. Зовсім недавно, 23 вересня, Фінляндія, Швеція та Норвегія підписали угоду про оборону, яку вже встигли назвати «Арктичним договором».
«Ми дійшли спільної згоди, що наступна можлива криза торкнеться не лише однієї країни, а усіх північних країн» - заявив міністр оборони Норвегії Франк Бакке-Йенсен.
Європа єдина – пріоритети різні
Європейський Союз і НАТО досить прозоро пояснили нашим керівникам, що Україні не варто найближчими роками розраховувати на вступ до цих структур. «Стара Європа» не готова вкладати в нас гроші та посилати своїх вояків гинути за українські інтереси. Моральна підтримка, певні суми допомоги, сприяння в отриманні кредитів – це той максимум, на який ми можемо розраховувати від Європи, чия економічна стабільність значною мірою залежить від Росії.
На відміну від «старих членів ЄС», небезпеку залишити Україну наодинці з агресивною Росією дуже добре розуміють країни посткомуністичної частини Європи, які є нашими сусідами і які пам’ятають, чим може обернутися поступливість агресорові. Розуміють це і США, які, до того ж, не залежать від поставок російських енергоносіїв та сировини. Природним чином вимальовується коло наших союзників та пріоритети в укладанні можливих оборонних альянсів.
Перший крок, до речі, уже давно зроблено: існує та проводить регулярні навчання Литовсько- польсько-українська бригада, що налічує 4500 вояків. Не менш важливим є те, що бригаду створено за рішенням Люблінского трикутника – діалогової платформи України та двох країн-членів НАТО. Шлях укладання союзів не з великими сталими міжнародними об’єднаннями, а з визначеним колом країн-потенційних союзників, є найоптимальнійшою стратегією для України.
НАТО та європейська спільна армія
Північноатлантичний альянс було створено у 1949 році, він мав на меті протистояти як можливим загрозам з боку Радянського Союзу, так й, передусім, можливому відродженню німецького мілітаризму. Після створення НАТО, до якого приєдналися країни європейського півдня, вступу у 1952 році Греції та Туреччини, а у 1954 році – й Федеративної республіки Німеччини, НАТО набуло тих рис та окреслило таку оборонну доктрину, яка зберіглася до нинішніх часів.
Альянс взяв на себе обов’язки щодо забезпечення недоторканності існуючих європейських кордонів та протистояння можливій радянській агресії. План захисту Європи зводився до доктрини «Щит і меч», де роль щита відігравали спільні сухопутні сили, за значної участі американських військових, з’єднання ВМФ та тактичної авіації. Мечем же вважалися американські сили стратегічної авіації, що несли ядерну зброю.
З розпадом Радянського Союзу місія НАТО була дещо змінена, але найголовнішим її завданням й дотепер є підтримання безпеки у північноатлантичному регіоні Значне розширення НАТО відбулося за рахунок центрально- та східноєвропейських держав, які позбулися нав’язливої опіки СРСР та утворилися на його уламках. НАТО зараз є найближчим сусідом України, яка й саме прагне стати його повноправним членом.
Деякі країни висловлювали бажання відігравати більш помітну роль в Альянсі, принаймні, на європейському континенті. Ще у далекому 1958 році президент Франції Шарль де Голль закликав до створення тріумвірату з питань керівництва НАТО у складі США, Великої Британії та Франції, а також попросив надати Франції допомогу у створенні ядерної зброї. Їм відмовили і тоді уряд Франції ухвалив рішення про поступовий вихід з військової організації блоку, що й відбулося у 1966 році. Франція й надалі лишалася членом політичної організації, проте її кроки що тоді засвідчили не лише наявність розбіжностей щодо бачення ролі НАТО, але й зміну конфігурації Альянсу та системи європейської безпеки.
У 1993 році, було створено Єврокорпус, під командуванням якого перебуває франко-німецька бригада, чисельністю 5000 військовослужбовців. Події в Україні 2014 року виявили неспроможність ЄС до силового тиску на Росію. Тому на порядку денному ЄС знову з’явилася ідея про створення єдиної європейської армії.
Нещодавно генеральний секретар НАТО Столтенберг розкритикував плани створення загальних європейських оборонних структур поза НАТО, наголосивши, що це буде неефективним дублюванням функцій. «Я вітаю зусилля Європи у галузі оборони, але це ніколи не зможе замінити НАТО. Крім того, необхідно гарантувати, що Європа та Північна Америка триматимуться разом. Будь-яка спроба послабити зв’язок Північної Америки і Європи не тільки послабить НАТО, але й роз’єднає Європу».
Ця позиція має й економічне обґрунтування – загальні витрати країн ЄС на оборону не перевищують третини витрат США. Створення паралельних штабів та структур управління тільки погіршить загальну логістику та час реагування на загрози, адже план дій доведеться узгоджувати між штаб-квартирою НАТО та загальноєвропейським штабом.
Зміни в американській стратегії
Ймовірно, саме з огляду на це, США останніми місяцями почали робити практичні кроки зі створення більш тісних союзів, у тому числі і військо-політичних. Центр протистояння між демократичним світом та авторитарними режимами уже давно перемістився в Азійсько-тихоокеанський регіон. Нині головним геополітичним суперником США і західного світу є не Росія, а Китай. КНР вийшла на друге місце у світі за багатьма показниками економічного розвитку і будучи на першому місці – за кількістю населення, , має практично невичерпний мобілізаційний ресурс.
Залежність багатьох європейських країн від китайського виробництва товарів, побутової техніки та продукції машинобудування робить Європу вразливою перед китайським економічним та політичним впливом. Китайська Народна Республіка щедрою рукою роздає кредити та інвестує у стратегічні галузі економіки по всьому світу, розповсюджує свій вплив на країни Африки та Азії, намагається скуповувати потужні підприємства у країнах Центральної та Східної Європи.
Політика та практичні дії КНР у Південно-Китайському морі, де вона претендує на майже усю акваторію, непокоїть не лише США, але й їх союзників у цьому регіоні. Новий союз між США, Австралією та Великою Британією (AUKUS), покликаний протистояти експансіоністським планам Китаю. Цю ж роль має виконати і неформальний союз США, Австралії, Індії та Японії - Чотирьохсторонній діалог з безпеки (QUAD) - саміт лідерів якого відбувся у 24 вересня цього року у Вашингтоні.
Видається, що США вирішили відмовитися від широких та аморфних альянсів на користь більш щільних об’єднань, учасники яких чітко усвідомлюють свої інтереси та спільні загрози, і готові вкладатися у вирішення проблем не словами, а справами, ресурсами та коштами.
Франція та вічні інтереси США
Скандал із розірвання Австралією контракту на поставку підводних човнів французького виробництва має не стільки економічний, скільки політичний аспект. Згідно нового контракту, США передає Австралії документацію та технології виробництва атомних субмарин. Такий крок можливий тільки між найближчими союзниками, які повністю довіряють один одному. Усе це відбулося попри вікову історію добрих та дружніх взаємин між Францією та Сполученими Штатами, США, як і їх колишня метрополія – Велика Британія, дотримується принципу, сформульованого Палмерстоном: «У нас немає вічних союзників або вічних ворогів – є вічні інтереси».
Франція, як і інші країни Європи, охоче приймає американську допомогу, коли це стає потрібним. Так було в часи двох світових воєн. Так сталося, коли США запропонували відбудову зруйнованої Європи за допомогою «Плану Маршала». Європейці часто сприймають це, як належне, немов аліменти старим націям від нації молодої, мовляв, треба ж допомагати батькам, які створили Новий Світ.
Насправді, «молода» Америка вже понад сто років домінує у світі і не збирається здавати свої позиції. Спроби Франції загравати з Китаєм - основним суперником США - призвели до загострення франко-американських відносин. Після розмови президентів Байдена і Макрона градус протистояння впав. Посол Франції повертається у Вашингтон. Ймовірно, крім слів щирого жалю з приводу зірваного контракту та запевнень у незмінній дружбі, президент Байден сказав своєму французькому колезі ще дещо, що не увійшло до офіційної стенограми бесіди.
Вчимо англійську
Суттєвим чинником стабільності у Східній Європі та у справі деокупації українських територій є залучення до нашої проблематики США та Великої Британії. Саме вони, вочевидь, взяли на себе тягар лідерства у західному світі, але Україна чомусь досі вважається країною, що знаходиться у сфері впливу Німеччини. Проте національні інтереси України та Німеччини не мають так багато спільного, як у Німеччини та Росії. Конкурентом Німеччини у русофільстві є, хіба що, та сама Франція.
Природними союзниками України у боротьбі з російською експансією є англомовні країни, які не залежать від Москви ні політично, ні економічно. Як складатиметься політична кон’юнктура, чи вдасться українському керівництву домовитися про союзи, які б гарантували нашу недоторканість та відновлення територіальної цінності – покаже час.
Сподіваймося, що в ході переговорів президентів Володимира Зеленського та Джозефа Байдена обговорювалися саме такі можливості співробітництва, які ще здивують світ. Прагнення України стати членом НАТО закріплені у Конституції і згодом, ми неодмінно отримаємо План дій щодо членства у альянсі. Однак це зовсім не заважає нам уже зараз почати працювати над укладенням двосторонніх договорів з тими з членів НАТО, з ким в нас є найбільше точок дотику.
Дмитро Редько, Київ
