Україна наздогнала Грузію на шляху до НАТО – це добре, але цього мало
На 32-му саміті НАТО, звісно, багато чого було сказано, утім найголовніший меседж, озвучений саме для України – лідери країн-членів Північноатлантичного альянсу підтвердили рішення Бухарестського саміту 2008 року про те, що наша держава стане членом Альянсу і при цьому План дій щодо членства (ПДЧ) буде невід’ємною частиною цього процесу. «Ми рішуче підтримуємо право України обирати власне майбутнє та курс зовнішньої політики без зовнішнього втручання», – йдеться у спільному комюніке членів НАТО.
Втім, таке формулювання щодо Грузії звучить з 2018 року, це для України – вперше. Більшість експертів називають це проривом, позитивним сигналом для нашої держави. Що ж означає рішення Альянсу? Зрештою, які прогнози щодо України звучали напередодні саміту звучали та наскільки вони справдилися?
Рішення НАТО по Україні – це не прорив, але важлива проміжна перемога
В коментарі Укрінформу глава Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко зазначив, що напередодні саміту НАТО-2021 прогнози були переважно скептичними, і на щастя вони не підтвердились. «Безумовно, це позитивний сигнал для України, тому що з 2008 року в НАТО взагалі не згадували про ПДЧ для України. Це не прорив, але певний шанс для можливого прориву в майбутньому», – вважає політолог.
За його словами, можливість цього прориву залежатиме від збігу різних обставин: нашого внутрішнього розвитку (успішності чи неуспішності), масштабів загроз з боку Росії і взагалі ситуації навколо Росії, активності США і ситуації в НАТО і навколо НАТО. «Щодо Грузії, то у них були високі шанси на отримання ПДЧ, але внутрішні проблеми і конфлікти останніх років зіпсували ці шанси. І це, до речі, урок і для нас, – наголошує пан Фесенко. – А у нас зараз трохи інакша ситуація. І зростання загроз з боку Росії, і наполегливість Президента Зеленського по тематиці НАТО змусили США і керівництво НАТО звернути увагу на наші євроінтеграційні прагнення».
Проте зараз, продовжує експерт, нам разом з Грузією треба сконцентруватись на узгодженні й ухваленні з боку НАТО конкретної Дорожньої карти нашого руху до ПДЧ (тобто, які саме умови ми маємо виконати, щоб отримати ПДЧ за рік, два чи три).
«Чому те, що в формулюваннях рішень саміту, по суті, Україну прирівняли до Грузії і вкотре нагадали про готовність в перспективі надати нам ПДЧ? Це сталося уперше з 2008 року. За цей час Грузія планомірно і впевнено прямувала до запрошення до членства в НАТО, її позиції рік від року ставали амбітнішими, і вже у 2016 році Альянс повернувся до згадки про перспективу надання Тбілісі ПДЧ, а торік питання ПДЧ для Грузії стояло на порядку денному в Брюсселі цілком серйозно», – розповідає капітан I рангу в запасі, керівник військових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Павло Лакійчук.
Тим часом євроатлантичний рух України за цей час коливався від «позаблоковості» до «діалогу». Відповідно, навіть після 2014 року, акцентує експерт, Декларації самітів НАТО не мали жодних згадок про рух України до членства в Альянсі. «І тільки у 2018 році Саміт НАТО офіційно підтвердив свої обіцянки 2008 року щодо України, але зробив це дуже обережно, тим часом про перспективи отримання ПДЧ Грузією було заявлено досить детально, – каже пан Лакійчук. – І от нарешті ми «наздогнали» грузинів (хоча, по правді, реальний рівень готовності Грузії значно вищий ніж у нас – тут ми добряче відстаємо і треба докласти ще багато зусиль). Це дуже обнадійливо. І справа не в «змаганні»: досвід свідчить, що здійснювати євроінтеграційний рух скоординовано групою країн значно легше і ефективніше, ніж робити це поодинці».
Рішення НАТО, на його думку, можна вважати важливою проміжною перемогою, яка дає Україні шанс на успіх у зближенні з НАТО, але не гарантує його.
«За два тижні до саміту вже було зрозуміло, власне, кілька разів повторювалося функціонерами Альянсу, що буде підтверджена політика «відкритих дверей», а також положення, зафіксоване на Бухарському саміті у 2008 році. Погано це чи добре? Звісно нічого поганого немає, адже офіційна позиція країн НАТО щодо України не змінюється і йдеться про стабільну підтримку. Це позитивний сигнал», – погоджується заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Михайло Самусь.
Але, продовжує експерт, на цьому позитив для нас, по суті, закінчується.
«Тому що, насправді, оце небажання надати нам ПДЧ – це не стільки про Україну, корупцію чи реформи (хоча тут, безперечно, є проблеми), скільки про геополітичну доцільність, – стверджує па Самусь, цитуючи заяву Джо Байдена про те, що, мовляв, не він один вирішує питання плану дій, а весь Альянс, тож Києву треба працювати, аби переконати всіх. Американський президент таким чином лише підтвердив гіпотезу відносно того, що в НАТО до сих пір є низка країн, які проти нашого членства, їх мотив – намагання уникнути загострення ситуації з РФ».
Михайло Самусь нагадує, що механізм ПДЧ було засновано для того, щоб готувати і допомагати країні-кандидату наблизитися до критеріїв НАТО. «Це комплексний, об'ємний та доволі складний в імплементації документ, який містить в собі широкий перелік реформ у військовій, політичній та навіть економічній сферах. ПДЧ можна у певному сенсі порівняти з Угодою про Асоціацію з ЄС, – наголошує експерт. – Все повинно відбуватися так: спочатку ми приєднуємося до ПДЧ, проводимо аудит того, що нам треба зробити і вже за допомогою експертів НАТО починаємо працювати над конкретними реформами. А нам, натомість, кажуть що – спершу набувайте критеріїв, а потім, мовляв, отримаєте ПДЧ? Вибачте, але це порушує логіку самого процесу, тому що ПДЧ – це і є механізм набуття критеріїв. Відтак, з одного боку, це добре, що Україну «урівняли» з Грузією, але з іншого – загальний підхід щодо РФ, на жаль, не змінюється…»
Відсутність стратегії щодо протидії РФ в Чорному морі – найбільший провал Брюсельського саміту-2021
Що іще важливого для України прозвучало на полях саміту? Зрештою, яким питанням там приділили недостатню увагу?
Заступник директора ЦДАКР почав з останнього і каже, що цей саміт не вийшов ефективним, ба більше того, називає його «самітом втрачених можливостей». «Дійсно, Сполучені Штати повернулися в НАТО, і це, мабуть, є головним підсумком цього саміту. Але коли я прочитав комюніке, то з’явилося таке враження, що протягом ковідного карантину, тобто через те, що чиновники НАТО не працювали у звичному режимі – нового варіанту підсумкового тексту вони так і не розробили, а просто, за допомогою копіпасту, перенесли туди всі ті положення, які вже раніше були озвучені, в тому числі, по українському напрямку», – зазначив військовий експерт.
Найбільше Михайла Самуся здивувало те, що на саміті НАТО не декларували стратегію протидії Росії в Чорному морі. Тобто не йшлося ані про створення нових командних структур, ані про розширення військової присутності, зрештою, ані про залучення партнерів до загального натівського підходу в цьому регіоні, як от України та Грузії. «І це дає ще як мінімум 3-5 років Росії для посилення свого домінування, встановлення своїх правил гри в Чорноморському регіоні. Всупереч міжнародному праву», – наголосив Самусь. І додав, що підтримує раніше висловлене здивування міністра закордонних справ Дмитра Кулеби з приводу того, що НАТО не знайшло формату участі України у саміті на тлі агресивних дій РФ проти України в чорноморському регіоні: «Хіба не можна було провести окреме засідання по ситуації в Чорному морі або ж – якесь комплексне засідання відносно протидії РФ?»
Павло Лакійчук, натомість, звернув увагу на таке: «Плюс – це те, що Альянс, продовжуючи доктрину «стримування + діалог» щодо Росії все більше приділяє уваги стратегії стримування: лідери НАТО оголосили про незмінність потреби збільшувати обороноздатність і анонсували збільшення оборонних витрат державами-членами». За його словами, йдеться і про протистояння агресивним діям Росії, а в кулуарах саміту відверто говорили про те, що саме нестримна агресивність Російської Федерації і є тою причиною, яка спонукає членів до координації і активізації оборонних зусиль. «Втім, політичної єдності серед союзників досі немає: лідери Альянсу знову не змогли досягти згоди як протидіяти Росії в Чорному морі. – Візьму на себе сміливість передбачити, що Росія, бачачи відсутність євроатлантичної єдності, продовжуватиме дестабілізацію в Чорноморському регіоні і до чого таке потурання зрештою може призвести складно спрогнозувати».
Ще важливий момент, який насправді стосується і України: союзники по НАТО заявили, що готові виступити проти розміщення ядерних ракет наземного базування в Європі. Це ініціатива американців, каже пан Лакійчук, які переглядають політику попередньої адміністрації, а саме Трамп вийшов з угоди з Росією по РСМД у 2019 році. Байден же вважає, продовжує експерт, що така ініціатива є кроком, що може «послабити напруженість у відносинах з Москвою». «Так, по-перше, йдеться про гіпотетичне розміщення ракет в Європі в майбутньому, і американцям, за великим рахунком, це нічого не коштуватиме. На відміну від росіян, в США переважна більшість ракет такого типу розміщена на маневренних морських носіях, – зауважив військовий експерт. – По-друге, це не стосується вже розгорнутих систем, зокрема американської системи ПРО в Європі з одного боку, і російських «Іскандерів» і «Ярсів» в Калінінградському анклаві. Постраждалою стороною у разі запровадження такого мораторію стануть держави східного флангу НАТО, які розглядали можливість посилення своєї обороноздатності шляхом розміщення на своїй території сучасних систем ППО і ПРО».
Що ж до України, то, вважає Павло Лакійчук, двосторонній мораторій, теоретично, мав би запобігти від розміщення росіянами тих же «Ярсів» і «Іскандерів» в окупованому Криму, але… «З огляду на те, як вони потрапили в Калінінград – сталих гарантій цього ніхто не дає», – додав він.
Статус основного союзника США поза НАТО: шанси для України є?
Верховна Рада на позачерговому засіданні може розглянути звернення Конгресу про надання Україні статусу основного союзника США поза НАТО (MNNA). Про це 15 червня повідомив в Telegram нардеп від «Європейської солідарності» Олексій Гончаренко. За його словами, вже зібрано 150 підписів депутатів для скликання позачергового засідання. «Зібрав необхідну кількість підписів (…) Це дуже важливо, що у таких питаннях Рада демонструє єдність, незважаючи на партійну приналежність», – написав Гончаренко.
Які шанси, зберігаючи, звісно, перспективу набуття членства в Альянсі, домогтися такого статусу, яким на сьогодні можуть «похвалитися» 17 країн, у тому числі Австралія, Аргентина, Єгипет, Ізраїль, Кувейт, Нова Зеландія, Пакистан, Філіппіни, Південна Корея та Японія?
За словами Володимира Фесенка, парламентське звернення має значення, але, звісно, не вирішальне. «Зараз потрібна активна дипломатична робота в цьому напрямі, і тоді шанс на отримання такого статусу з’явиться. Це не відбудеться автоматично, і можливо не зараз, але треба аргументувати на посиленні гарантій безпеки для України, зокрема враховуючи і певні обмеження щодо перспективи членства України в НАТО», – каже політолог.
Проте, якщо навіть Україна й отримає такий статус в перспективі, це не означає, наголошує Фесенко, що США будуть за нас воювати: «В будь-якому разі ризики прямої російської агресії проти нас можуть стати меншими (Росія буде поводитись більш стримано). Крім того, можуть суттєво зрости масштаби військово-технічної допомоги США для України».
Керівник військових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Павло Лакійчук вважає, що такі шанси ми маємо, але… «Major Non-NATO Ally (MNNA) не є альтернативою членству в Північноатлантичному альянсі, а, швидше, може бути доповненням до курсу на євроатлантичну інтеграцію», – зауважив військовий експерт.
Отримання подібного статусу, продовжує він, надає пріоритет у відносинах з США, в тому числі, надає можливість участі у спільних оборонних ініціативах, проведенні спільних досліджень військового характеру, участь США в окремих видах безпекових операцій, відкриває шлях поставки США видів озброєння обмежених для продажу не країнам-союзникам, а також дозволяє взаємодію і співробітництво в деяких інших проектах військового і військово-технічного співробітництва. «Але не дає гарантій безпеки, які надає членам стаття 5 про спільну оборону Євроатлантичного договору. Спільна оборона – тільки для союзників», – підсумував Павло Лакійчук.
Мирослав Ліскович. Київ
